Нині головна рушійна сила в Україні – люди покоління “дядька Федора” із мультика, – психолог

Гаєвська_н– От, дійшла черга і до мого покоління. Покоління тих, кому зараз в середньому 35-45 років, – каже психолог Наталія Гаєвська. – Читайте, аналізуйте, дискутуйте!

Нагадаємо, роздуми фахівця під спільною назвою «Травми поколінь» на сайті «7 Днів-Україна» можна прочитати кожної суботи. Думки психолога сподобалися багатьом нашим читачам. Частину людей вони навіть обурили. Адже кожен має право на власну думку.

Отже, третє покоління. І наступна розповідь Наталії Гаєвської.

«Не буду тут жорстко прив’язуватися до років народження, тому що когось народили в 18, а когось – і в 38. Тут важлива передача сценарію, а вік може бути від 50-ти до 30. Словом, стосується сьогоднішня розмова онуків військового покоління – діти дітей війни.

Це покоління дітей, що вимушено стали батьками власних батьків. У психології це називається парентіфікацією - змішування ролей і відсутність кордонів батьки/діти.

Читайте також. Українці з покоління в покоління передають душевні травми – психолог

А що було робити? Недолюблені діти війни поширювали навколо настільки потужні флюїди безпорадності, що не відгукнутися було неможливо. Тому діти третього покоління були не по роках самостійними і відчували постійну відповідальність за батьків.

Дитинство з ключем на шиї, з першого класу самостійно в школу чи в магазин, якщо через пустир або гаражі - теж нічого, впораємося. Уроки - самотужки, суп розігріти - самі, ми вміємо. Головне, щоб маму не засмучувати. Дуже показові спогади про дитинство: «Я ніколи нічого у батьків не просила, завжди розуміла, що грошей мало, намагалася якось сама давати раду, обійтися», «Одного разу я дуже вдарився головою в школі, було погано, нудило, але мамі не сказав - боявся засмутити», «Я дуже за батьком сумував, навіть плакав. Але мамі говорив, що мені добре і він мені зовсім не потрібен. Вона дуже сердилася на нього після розлучення». І це все - цілком благополучні сім'ї. Бувало й так: діти шукали п'яних батьків по канавах і на собі заносили додому, навіть матусю з петлі витягали власними руками або таблетки від неї ховали. Років так у вісім-десять.

А ще - розлучення, як ми пам'ятаємо, або життя в стилі «кішка з собакою» (заради дітей, звичайно). І діти-посередники, миротворці, які душу готові продати, щоб помирити батьків, щоб склеїти знову сімейне крихке благополуччя. Не скаржитися, не загострювати ситуацій, а то тато розсердиться, а мама заплаче, і скаже, що «краще б їй померти, ніж так жити», а це дуже страшно. Навчитися передбачати, згладжувати кути, розряджати обстановку. Бути завжди пильними, наглядати за сім'єю. Адже більше – нікому!

Читайте також. Психолог Наталія Гаєвська – про розкіш просто любити власних дітей

Символом покоління можна вважати хлопчика «дядька Федора» з мультика «Троє з Простоквашино». Смішний - то смішний, але не дуже. Адже хлопчик у тій родині - найдоросліший. Поїхав у село, живе там сам, але про батьків хвилюється. Вони тільки свідомість втрачають, краплі серцеві п'ють і руками безпорадно розводять. Цікаво, що всьому цьому і самі діти, і їхні батьки сприймали своє дитинство як цілком хороше. Справді: діти - улюблені, батьки - живі, життя - начебто благополучне. Вперше за довгі роки - щасливе дитинство без голоду, епідемій, війни тощо.

Ну, майже щасливе. Бо ще були дитячі садки, школа, табори та інші принади радянського дитинства. І насильства там було чимало, і принижень, а батьки - безпорадні, захистити не могли. Або навіть могли, але діти до них не зверталися - берегли. Це - вічна проблема: дитина не є критичною, вона не може тверезо оцінити реальний стан речей. Вона все завжди приймає на свій рахунок і дуже перебільшує. І завжди готова принести себе в жертву. Так само, як діти війни сприймали звичайну втому і горе за нелюбов, їхні діти сприймали певну недорослість татів і мам - за повну вразливість і безпорадність. Хоча не було цього в більшості випадків. Цілком могли б батьки за дітей постояти і не розсипалися б, не померли б від серцевого нападу. І сусіда б приструнили, і купили б що треба, і дозволили з татом бачитися. Але - діти боялися. Перебільшували, перестраховувалися. Іноді потім, коли все розкривалося, батьки в жахом запитували: «Ну, чому ти мені не сказав? Та я б, звичайно...» Немає відповіді. Тому що - не можна. Так відчувалося, і все…

Читайте також. У 60-ті в Україні виросло ціле покоління занедбаних дітей, – психолог

Третє покоління стало поколінням тривоги, провини, гіпервідповідальності. У всього цього були і свої «плюси». Саме ці люди зараз - успішні в різних галузях, саме вони вміють домовлятися і враховувати різні точки зору. Передбачати, бути пильними, приймати рішення самостійно, не чекати допомоги ззовні - це сильні сторони. Берегти, піклуватися, опікати…

Але є у гіпервідповідальності, як у всякого «гіпер» й інша сторона. Якщо «внутрішній дитині» дітей воєнного покоління не вистачало любові і безпеки, то внутрішній дитині покоління дядька Федора не вистачало дитячості, безтурботності. А внутрішня дитина - вона своє все одно візьме. Вона така. Ну… і бере. Саме у людей цього покоління часто спостерігається така річ, як «агресивно-пасивна поведінка». Це означає, що в ситуації «треба, але не хочеться» людина не протестує відкрито: «не хочу і не буду!», але й не змиряється - «ну, треба, то треба». Вона різними, часом досить винахідливими способами, влаштовує саботаж. Забуває, відкладає на потім, не встигає, обіцяє і не робить, спізнюється скрізь і всюди тощо.

Читайте також. Проблеми в Україні створюють “баби з яйцями”, – психолог

Часто люди цього покоління відчувають, що вони значно старші оточуючих, навіть літніх людей. І при цьому самі не відчувають себе «цілком дорослими», немає «почуття зрілості». Молодість якось стрибком переходить у літній вік. І назад, іноді - по кілька разів на день.

А ще помітно позначаються наслідки «злиття» з батьками. Багато хто згадує, що в дитинстві батьки та/або бабусі не терпіли зачинених дверей: «Ти що, щось приховуєш?». А зробити на своїх дверях засувку було рівнозначно «плювку в обличчя матері». Нормально для батьків було перевірити кишені, стіл, портфель і прочитати особистий щоденник... Рідко які дорослі такого не робили. У результаті діти, які виросли в ситуації постійного порушення власних кордонів, тепер дотримуються цих меж вкрай ревно. Рідко ходять у гості і рідко запрошують до себе. Напружує ночівля в гостях (хоча раніше це було звичайною справою). Не знають сусідів і не хочуть знати: «А раптом ті почнуть у друзі набиватися?». Болісно переносять будь-яке вимушене сусідство (наприклад, у купе, у номері готелю), бо не знають, не вміють ставити кордони легко і природно, отримуючи при цьому задоволення від спілкування, а ставлять «протитанкові їжаки» на далеких підступах.

А що ж із родиною в такому випадку? Продовження розповіді читайте 18 січня 2014 р.