Як безхатько став героєм театральної вистави: життєва розповідь авторки сценарію

фото: Depositphotos
фото: Depositphotos

Сьогоднішній день для Грейс був дуже особливим. Вона мала декілька зустрічей із важливими людьми. Як завжди, поспішала. Майже на ходу допивала чорну, як ніч каву, однією рукою тримаючи горнятко, а другою – дофарбовуючи помадою губи.

Подумки уявляла собі образ головного редактора відомого літературного журналу, на зустріч з яким йшла. Її сценарій для театральної вистави, який отримав перемогу у конкурсі молодих літераторів, цей журнал мав опублікувати. А у театрі рідного міста обіцяли поставити виставу за мотивами сценарію.

Оце так поворот! Такого розвитку подій Грейс не очікувала. Ідею написання сценарію до моновистави, де роль виконуватиме лише один актор, вона виношувала давно. І ця роль була відведена одній дуже цікавій людині – безхатьку, з яким випадково познайомилася роки два тому.

Грейс знала: перше запитання головного редактора журналу і голови журі конкурсу театральних сценаріїв в одній особі, стосуватиметься її незвичного імені. І їй доведеться вкотре розповісти історію, як мати назвала дочку на честь своєї улюбленої американської акторки Грейс Келлі.

Власне, незвичне ім’я моєї подруги завжди слугувало під час знайомства з новими людьми таким собі холодним душем. Так буде і цього разу, була впевнена вона.

Ми були знайомі з Грейс, і вона розповіла мені свою історію знайомства із людиною,яка стане героєм її твору.

«Ця зустріч кардинально змінила моє життя і змусила по-іншому поглянути на себе, на оточуючих, на стосунки з людьми, повідала мені моя подруга.

Мій шлях на на роботу пролягає повз стру церкву, довкола якої сидять ті, для кого вона стала чи не другим домом. Безхатьки, жебраки, ті, що просять милостиню – як їх назвати? Скільки ж їх тут щодня!  Біля кожного – ящик чи капелюх для грошей.

Уже за звичкою я вкинула до капелюха наперед заготовлені декілька гривень. Але, ще не встигнувши відійти від жебраків, почула хриплий голос: «Дівчино, ви певно щось загубили!».

Оглянулася, і побачила свій гаманець, який валявся в ногах у старого, сивого і згорбленого жебрака.

– Ну і куди ти біжиш? Чому така неуважна? – докірливо сказав дід. – Ти виймала гроші з гаманця і не помітила, як він випав із сумки.  Ось бачиш, я міг би тобі і не сказати нічого, і твої грошики, стали б моїми! Але ж я не з тих. Мені, понімаєш, чужого не треба. Забирай свій гаманець! Я розумію, що ти біжиш на важливу зустріч, тому в голові вже геть зовсім інші думки. Але за грішми треба дивитися…

Я була збентежена по-перше тим, що жебрак виявився людиною, в якої є совість, а по-друге, звідки він знає, що йду на важливу зустріч?

– Ну а як по-іншому може виглядати людина, в очах якої невизначеність і страх? – ніби читаючи мої думки, сказав дід.

– Борман! – голосно і твердо представився бородань і проятгув мені чорну як земля руку.

– Грейс, – назвала я своє ім’я у відповідь.

– Оооо, так і знав, що в тебе якесь чудернацьке ім’я, – зареготав Борман, і з-під сивих вусів з’явився один-єдиний зуб. – Мабуть, мама тебе назвала на честь відомої американської акторки Грейс Келлі?

– Звідки ви знаєте?

– А що тут знати? Колись і я дивився всі фільми з її участю, тоді, коли в мене ще був телевізор і дім… – Борман втупив погляд у землю і замовк. А потім, трохи оживившись, додав: – Було у мене декілька знайомих, які назвали доньок на честь цієї актриси. Тобі пасує це ім’я.

Я побігла на зустріч, ще раз подякувавши своєму новому знайомому, який врятував від згуби мою кровно зароблену зарплату і подумала, що маю ще зустрітися із Борманом, аби розпитати про його життя.

Хто він: маг, містик, відьмак чипросто дивак? Я дуже хотіла дізнатися його життєву історію.

Якось надвечір, взявши з собою смачні пиріжки і каву у термосі, я подалася на зустірч із Борманом. Він сидів на своєму звичному місці і задумливо дивився у далечінь.

Я побачила у цьому погляді стільки болю, туги, печалі. Що ж там, на душі у Бормана? Він мав мені про це розповісти!

Мій візит його обрадував: обличчя Бормана наче просвітліло і він розплився у широкій усмішці.

Я налила запашної кави із термоса у пластиковий стаканчик і подала йому.

– Дякую, а мені вже давно ніхто не подавав каву, – якось винувато промовив бородань. – Хоча… коли це було востаннє? Мабуть ще у Сибіру, коли ми щойно побралися з моєю дружиною… Тоді вона приносила мені каву до ліжка.

– У вас була дружина? А де вона зараз?

Борман змовк. Усмішка зникла з його обличчя. Тихо-тихо він почав розповідати мені про своє життя…

– Це зараз я жебрак, а сорок років тому був успішним інженером-геологорозвідувальником. Працював у Сибіру десять років, а потім ми з молодою дружиною переїхали до рідних країв, куди мене скерували на роботу. Моє справжнє ім’я – Іван Григорович Непийвода. А Борман – то моє прізвисько. Нродився у нас син. Як ми чекали на нього! Можна сказати, жили для нього. Він мав усе – найкращий одяг, іграшки, харчі. Син підріс і став змінюватись його характер. Часто був агресивним, деколи – замкнутим або надто збудженим. Згодом все частіше з’являвся напідпитку. Його наче підмінили. Я знав, що погана компанія, у яку він втрапив, зятягувала його і віддаляла від нас з дружиною. Не один раз я забирав його із відділку ще тодішньої міліції за чергову витівку. А далі – ще гірше. Син почав піднімати руку на мене й дружину – свою рідну матір! Слова вмовляння взятися за розум не діяли. В мене давно було відчуття якоїсь біди, яка насувається. І якось…Я прийшов додому і застав страшну картину: посеред кухні у калюжі крові лежала моя дружина, а син стояв навколішки перед нею і плакав. Поруч валявся закривавлений ніж…Тільки-но побачивши мене син крикнув: «Тату, я не хотів, так сталося! Вона накинулася на мене перша, коли я повернувся напідпитку. Ображала мене. Тату, не хочу в тюрму, візьми на себе…». Я мовчки нахилився, взяв до рук ножа, на моїх руках залишилась кров. Під час слідчого ексерименту я чітко показував, як наносив удари…Але слідчі запідозрили, що ми вводимо їх в оману. Сусіди, яких вони опитали, в один голос казали: вбивця не Іван Григорович, а його непутящий син. І синові довелось сказати правду. У тюрмі він не витримав й року, звів рахунки із життям. А я більше не зміг жити у цій квартирі. Так з того часу не був там ще ні разу. Моє місце тепер тут – біля цієї церкви. Мені так легше: живу нинішнім днем, нічого не планую на завтра, нікому нічого не винен…Мої колишні сусіди думали, що я втратив глузд. А я дійсно його втратив, з того часу, коли втратив дружину і сина. Тепер я щодня сиджу тут, на своєму жебрацькому «троні» і спостерігаю за людьми, намагаюсь читати їхні думки…А мій вірний друг – пес Кудлай, вже зі мною багато років. Він розуміє мене, як ніхто з людей.

– Я ще раз налила кави до стаканчика Бормана, –  продовжила розповідь Грейс.

– Дивись, яке на поверхні кави сформувалось гарне сердечко, навіть Кудлай веселіше хвостом завиляв. Думаю, це добрий знак! – збуджено сказав мій бородатий друг.

– У місті мене не було місяць. А коли повернулася, не побачила Бормана на звичному місці.  «Колеги» по жебракуванню нічого не знали про його місцеперебування. Уже тиждень, сказали, сюди не приходить. Якось я прочитала оголошення про конкурс на кращий сценарій для театральної вистави серед молодих літераторів. І буквально за місяць написала твір, де головним героєм зробила свого друга-бороданя, що збирав милостиню біля міської церкви. Подала заявку і надіслала сценарій. Тепер мого Бормана «поставлять» у нашому театрі, уявляєш?

Грейс неабияк хвилювалася. Перед самим початком вистави вона зайшла до театрального кафе і замовила собі філіжанку кави. Густа піна зібралася докупи посередині горнятка і вималювала чітке пухнасте сердечко.

«Це ж привіт від Бормана! А отже, все у мене буде добре!», – подумала Грейс.

Ірина Мадзій, “Вільне життя плюс”.