“Я зневірився у цій республіці місяців за 4”, – донеччанин про те, як змінив свої погляди

85861877Пропонуємо вашій увазі відверте інтерв’ю з переселенцем Євгеном з Донецька, який ось уже півроку живе в Добропіллі Донецької області. Свою історію він розповів для місцевого сайту 06277.com.ua

Далі інтерв’ю у перекладі на українську.

Євген дав мінімум інформації про себе і навіть не захотів озвучувати своє прізвище для публіки, так як пережите все ще не дозволяє відчувати йому себе до кінця в безпеці.

– Здрастуйте, Євген! Скажіть, коли Ви переїхали в Добропілля? Ви переїхали один чи з сім’єю?

– Я переїхав сюди в кінці лютого. З сім’єю, зрозуміло. У мене дружина і дочка, ми втрьох виїхали з Донецька.

– Скажіть, а коли настав той переломний момент, коли Ви зрозуміли, що більше не можете залишатися на насидженому місці.

– Вся справа в тому, що я, на превеликий сором, не завжди був налаштований, як зараз прийнято говорити, патріотично. І я довго сподівався, що ось заживемо, все буде по-іншому. Я помилявся, і напевно, це було моєю найстрашнішою помилкою в житті. Точкою відліку стало вбивство, яке сталося на моїх очах.

– Яке вбивство?

– Ну, ось таке вбивство. Людину вбили на моїх очах … Якби не щаслива випадковість – я б теж тут не сидів.

– Я розумію, що Вам важко згадувати, але опишіть ті події, якщо це можливо.

– Розумієте, історії з віджатими квартирами – це не історії. Це реальність. Люди виїжджають – житлова площа – залишається. Я вже не знаю, як у них система ця налагоджена, але після від’їзду, в такі квартири часто відразу заселяються російські солдати. Їм жити ніде, гуртожитки вже заповнені, а в квартирі – комфортніше. Та й кого попало в квартири не селять, простих зовсім солдатів там немає, як Ви здогадуєтеся. Я опинився не в тому місці і не в той час. Я йшов у гості до родичів. Загалом, я зайшов у під’їзд і на першому поверсі побачив бійку. Два солдата у формі били якогось мужичка, який кричав щось на кшталт: «Я тут живу! Не маєте права». Зверху спускався якийсь чоловік. Ми переглянулися, я крикнув: «Що ви робите?» І, не змовляючись, ми кинулися в бійку.
Ми розуміли, на що йдемо, але заступилися, за що я отримав прикладом по потилиці, а в того чоловіка – вистрілили. Він загинув, я майже впевнений. Я прокинувся в лікарні, мене родичі виявили без свідомості. Куди вони того мужика поділи – я не знаю.

І я зрозумів, що далі так тривати не може. Сьогодні я отримав прикладом, а завтра мою дочку вдарить якийсь черговий солдат, який нібито нас рятувати приїхав. І ніхто не захистить. Життя простої людини в “ДНР” не варто зовсім нічого, незрозуміло, в який момент чергового бандитові спаде на думку тебе застрелити. І по тєліку їх це теж не покажуть.

– Ви сказали, що не завжди були «патріотично налаштованим», а можна якось про цей факт розповісти? Ви ходили на референдум?

Так, ходив. Ходив, бо вірив, що владу, яка прийшла не зовсім законно, приберуть, вірив, що ми будемо отримувати гідні зарплати, що ми не вступимо в ЄС. Я не хотів повного відділення, я хотів автономії, як і багато хто. Але, зневірився у цій республіці я місяців за 4.
Блукаючі міномети – днровскі, це я вам, як донеччанин кажу. І шумлять вони по мирним.

А ви думаєте мало людей безвісти зниклих? Особливо дівчат. Здогадуєтеся, яка доля їх спіткала?
Вони взяли в руки зброю. Вони думають, що їм можна все. І коли ти, здоровий мужик, сидиш в квартирі і боїшся зайвий раз висунутися – це вже патологія. Ти розумієш, куди потрапив, і що ти особисто теж в цьому винен, як кажуть, за що боровся. Але це я зараз такий розумний, а тоді я теж георгіївську стрічку на себе в’язав.

– А чому вибір впав саме на Добропілля?

– У мене тут друг. Спочатку жив у нього, тепер знімаю житло.

Він звичайно говорив жити, скільки потрібно, але зрозумійте, мені незручно.

-Ви Знайшли роботу?

– Я – так, дружина – ні. Жили на допомогу спочатку, потім я знайшов роботу, не за фахом, але знайшов. Дружина все ще в пошуку. Важко у вас тут з роботою, звичайно. Але, мені ще пощастило, у мене заощадження від минулого життя залишилися.

– Які плани далі?

– А ніяких. Жити, просто жити. Я дуже сподіваюся, що повернуся додому, в український Донецьк. Я дуже хочу жити під жовто-блакитними прапорами. Вони там в Донецьку залякані, вони дивляться інший телевізор, їм показують, що ви тут мало не людей їсте, а коли немає інших джерел інформації – в це віриш. По приїзді – бачиш зовсім іншу картинку.