Відома блогерка розповіла про те, що почала цінувати на війні

11K_EBHFLhM

“Війна привчає цінувати матеріальне” – текст під таким заголовком опублікувала відома блогерка Олена Білозерська.

Це розповідь про те, що вона почала цінувати, опинившись на передовій.

Далі подаємо її текст:

“Коли все навколо лежить в руїнах, перестаєш цінувати сервізи і мерседеси і починаєш – шматок хліба і вірного друга поруч. Це штамп і шаблон, добре відомий з усіх віршів, пісень, фільмів, спогадів про війну. Про всі війни.

Читайте також: Звичайний день в окупованому Донецьку

У мене все відбулося навпаки. Війна привчила мене менше прив’язуватись до людей і більше цінувати матеріальні речі.
З людьми – окрема історія. До них не встигаєш звикати, бо вони часто міняються. Дяка Богові, найчастіше просто уходять на дембель чи в інші підрозділи (це специфіка усіх добробатів), на їхнє місце приходять інші. Двоє хлопців, з якими в мене намітилась близька дружба, зараз на гражданці. До того ж, для мене дружба невіддільна від душевних розмов “за життя”, а більшість добровольців до цього не схильні, їм все бугога та гигиги.

А от речі... Так, як я люблю і ціную свої речі - з мене тут вже скоро сміятися почнуть 🙂 У кожної є своя історія, кожну я хотіла б зберегти і після війни показувати дітям. Про кожну могла б написати цікавий пост (якщо це комусь цікаво, може, й напишу колись). Це сентиментальні міркування, а є ще суто практичні: якщо річ зіпсувалася чи загубилася, де мені взяти іншу? Особливо, якщо це відбулося не на базі, а на бойових.

До війни я майже зовсім не цінувала речі. Бо знала, що якщо якась зіпсується, порветься, розіб'ється - завжди можна купити іншу. Це не тому, що ми заможно жили - ми ніколи не були заможними - а тому, що мої потреби завжди відповідали моїм можливостям. Я носила одяг з недорогих ринків і з підземних переходів. На межі можливостей моєї родини була куплена хіба що хутряна шубка. Коли її трохи поїла міль, я довго не сумувала - ну, в крайньому разі, буду без шуби. Я ж все одно не ношу її щодня і цілком можу обходитись без неї, то що ж псувати собі нерви через якусь річ?
Винятком були хіба що мої фотоапарати і камери. Коли "тушка" коштує 600 доларів і об'єктив стільки ж - якось думаєш про те, щоб він не розбився.

Бачили б ви, як я тепер переживаю, як іноді навіть плАчу, коли на фронті в мене щось губиться. По-перше, чоботи, в яких ходиш на роботу і з роботи, зовсім не так милі серцю, як берці, у яких ходиш на бойові. По-друге, більшість моїх воєнних речей доволі дорого коштують. Бо якісні. Бо від якості залежить твоє життя і здоров'я. І якщо їх не стане, інші ти собі купити не зможеш, бо зарплати у тебе немає. Звичайно, можна попросити у волонтерів. Але, по-перше, тут вмикається певний блок - не люблю просити, по-друге, відчуваю надійність і впевненість лише тоді, коли можу простягнути руку і взяти потрібне. Якщо ж воно "десь" чи "колись" - значить, його немає.

У 2014 році перед першим бойовим виходом я зрозуміла, що берці, у яких приїхала на війну і перед тим відбігала в них усі копи і вишколи (які рідко тривали довше одного-двох днів), не підходять для багатокілометрових і, можливо, багатоденних виходів - важкі і ноги зітруть. Поїхала у дніпропетровський "Мілік" і купила там м'якенькі "хаікси", віддавши за них - як зараз пам'ятаю - усі гроші з гаманцем, а саме 3600 грн. Вони вірно служать мені і досі. Це на гражданці можна дозволити собі дешеве взуття, а на війні - стрьомно.

На ці берці сповна розповсюджується і сентиментальна, і практична моя прив'язаність. На жаль, це суто моє особисте, переважна більшість добровольців абсолютно не цінують речі, легко їх гублять, часто міняють... Це зворотня сторона медалі, зворотній бік психології добровольця. Пересічний доброволець - це людина, яка, передсусім, не дуже цінує власне життя, і сподіватися, що вона буде цінувати щось матеріальне - щонайменш, наївно.
Знав би хтось, як це бісить. Знав би хтось, як соромно бувало перед волонтерами, які вчора прислали якусь недешеву річ, куплену, можливо, на останні гроші, а сьогодні бійці її вже загубили - чи вкрав хтось у них, чи так ділася десь... Ми не кажемо "загубили", кажемо - "пролюбили".
А що поробиш? На цих, і тільки на цих хлопцях тримався і тримається фронт. І переробити їх неможливо. Мені, принаймні, це не вдається. У нас давно вже немає ні крадіїв, ні аватарів - повиганяли нафіг, і хлопці наче більш-менш відповідальні зібралися - а все одно, любові, прив'язаності до речей від них чекати годі.
"Поплачь о нем, пока он живой. Люби его таким, какой он есть" (с)"