Василь Конько: «Підтримуйте бійців молитвою – намолені вервечки мають величезну силу, сам пересвідчився»

«Навіть тепер чую, що волонтери їздять на фронт. Держава ж, ніби всім забезпечує наших військових. Може б, на мирній території чим займалися». Випадково підслухала, як такими думками ділився один чоловік з іншим. Нерозуміння суті волонтерського руху, характеру тих людей, які його очолюють, у багатьох наших співгромадян, що живуть розмірено й буденно навіть під час нинішньої війни. Тому давно хотіла розповісти про волонтерство детальніше. Почуте стало каталізатором, а також нещодавно оприлюднена трагічна історія родини одного з найвідоміших тернопільських волонтерів Василя Конька, який очолює громадську організацію «Схід та Захід єдині Назавжди».

— Дивуюсь людям, які намагаються повчати волонтерів, радити їм, що краще робити, — каже Василь Конько. — Сядьте зі мною, проїдьте на схід, відчуйте ту фронтову атмосферу, настрій бійців, їх радість, коли зустрічають когось із «великої землі»…. Хіба мені немає чим зайнятися, маючи четверо дітей, як тільки по десять-дванадцять годин сидіти за кермом, щоб доправити посилки на фронт?…

Йому є чим зайнятися в Тернополі, але волонтерство, як сам зізнається, чи не найбільша частина його життя. Бо це — не робота, а потреба душі, той драйв, який виникає тоді, коли на вістрі небезпеки виконав свою задачу й повернувся додому. Тому про бійців, поїздки, проблеми, що й тепер виникають із постачанням армії, розповідає щиро, так, що хіба деінде хочеться щось уточнити, а решта — слухати, щоб не перервати думку й емоцію.

— Ви навіть не уявляєте, як ризикують ті волонтери, які їдуть нині на фронт, — каже Василь. — Скільки вже було випадків їх загибелі! Ніби й їздили по навігаторах, мали інформацію про те, на яких вулицях у місті наші, на яких — кадирівці чи інші бойовики. Але війна це — непередбачувана історія. Багато відчайдухів-волонтерів, яким було по 20, 22, 24 роки, пішло з життя. Знав їх, спілкувалися… Вони на фронт їхали не заради прогулянки, знали, що від їхньої роботи залежить життя інших. Волонтерство — марафон, бо ти постійно в русі. Щоб відпочити, телефон вимикаєш о дванадцятій годині й до шостої ранку – підзарядка свого внутрішнього акумулятора.

Кажете, що все держава дає на фронт? Дає. Але ж бригади то наступають, то відступають, потрібно нові позиції облаштовувати. Найелементарніше необхідно — плівку, скоби, цвяхи, сокири, лопати… Держава це — бюрократія, ми — швидше…

— Знаю, що не тільки це передаєте.

— Також посилки від рідних. Спільно з Тернопільською міською радою запустили проєкт «Допомога армії від Тернополя». Кожен, хто бажає, може принести посилку на вулицю Лисенка, 8 (приміщення соцзабезу). Звідти забираємо й відвозимо бійцям. Нерідко трапляється, що небагаті родини передають маленьку посилку, то кажу дівчатам, щоб до неї скотчем прикріпили берці, форму чи ще що. Бійці дивуються, питають, звідки, бо ж мама не має коштів на це. Відповідаю, жартома, що сусіди чи знайомі передали. Але рідним і близьким, особливо батькам, хочу ось що сказати. Підтримуйте бійців молитвою, батьківська молитва оберігає. Вервечки, які передають, мають величезну силу — сам пересвідчився, бо не раз оця, яка на мені, рятувала. Не так давно потрапили під обстріли поблизу Ізюма — шукали тернопільського хлопця. Їдемо бусом дорогою, зрешеченою бомбами. На хвильку трохи нахилився й хрестик з вервечки мене добряче кольнув. І тут несподівана думка майнула, кажу водієві: «Заїдемо спочатку до хлопців, що ближче». Звернули наліво. У цей час туди, куди ми мали їхати, прилетів снаряд. А нас в автівці було шестеро… Напевне, за мене в цьому світі хтось щиро молиться — рідні, друзі, побратими, може, діти наших воїнів з усієї України, яких ми з 2014-го оздоровлюємо в пансіонатах. Так ми «зшиваємо» країну. Якби об’єднати молоде покоління, ніколи не було б війни, повірте. Душа кипить: хочеться для бійців, для родин тих, хто загинув, багато зробити. Часто згадую Руслана Муляра, Віталія Лотоцького, з якими зустрічався в Дебальцевому, Попасній, інших хлопців, яких тепер немає з нами. Ми в боргу перед ними й їх рідними, перед тими, які нині в окопах під зливами Градів. Одні це розуміють, інші…

— Відмовляють?

— Я з 2014-го працюю волонтером. Напочатках представники різних партій прагнули піаритися на цьому — шукали зустрічі, фотографувалися зі мною. Минув час, кажу їм, допомагайте, є потреба. Багато відмовляють. Ось, дивіться, щойно придбав інструменти для бійців. Власник магазину каже: «Бери за пів ціни. Я не можу бути на фронті — так допоможу». П’ятсот тонн води для воїнів безкоштовно виділив Ярослав Джоджик. Сказав своїм робітникам: «Це — для фронту». Вони старалися, у дві-три зміни працювали. А скільки яблук Петро Гадз віддав! Можна собі уявити, якою була б травна система хлопців, якби вони зиму й весну їли лише сухпайки чи тушковане м’ясо.

Не буду поки озвучувати конкретно, але ми працюємо над проєктом, спрямованим на оздоровлення військових, їх моральну підтримку. Тепер опікуємося хлопчиною, якого контузило. Полежав кілька днів у лікарні й на фронт рветься. Лікарі готові відпустити, бо фізично може воювати. Але мало хто розуміє, що він хіба на 20-30 відсотків після контузії усвідомив реальність — після втрати побратимів, обстрілів фосфорними бомбами, що пропалюють землю. Людині психологічну реабілітацію потрібно пройти.

— З вашого досвіду, що держава мала б зробити для них?

— Щонайперше, безвідсоткові кредити на житло, безкоштовне медичне обслуговування і навчання у вишах для бійця, його сім’ї. Адже на фронті чимало багатодітних батьків.

— Часом доводиться чути, що їм держава платить…

— Чи не хоче той, хто каже, сам так заробляти? Ці багатодітні чоловіки, повірте, не за гроші там воюють, а за свою землю і дітей. Це — високодуховні, мотивовані люди. Наприклад, Віталій Мариновський, якого багато хто знає в Тернополі, зараз воює на фронті. Він — людина небідна, вихована, виважена, зі своєю думкою і життєвою позицією. Там — за покликом серця. Дивлюся, разом зі всіма риє окопи, тягає колоди для бліндажа. Там привілеїв немає — війна всіх вирівнює. До речі, в нього нещодавно третя дитина народилася.

Тут, у нас, де немає бойових дій, люди часто не усвідомлюють усього трагізму й жаху теперішньої війни. Нещодавно нам довелося перевозити родину з Гостомеля на Тернопільщину — чоловік родом звідси. Вони жили в підвалі свого триповерхового будинку місяць. Пили з дітьми дощову воду, їли сиру картоплю. «Я нічого не хочу, ані будинку, ані речей, — казав чоловік. — Тільки перевезти родину в безпечне місце». Я бачив сивих дітей 12-14 років… Можна уявити, що вони пережили. Фашисти цього не робили, що рашистська орда.

Василь розповідає про Луганщину й на очах сльози. Не перепитую про батьків, щоб не зачіпати свіжу рану. Їх цієї весни закатували там російські військові…

— На тепер окупованих територіях упродовж попередніх років наші добробати багато допомагали місцевим, ділилися всім, що мали. Ті дякували, вдягали вишиванки… Тепер головно старші люди, колишні комсомольці-комуністи «перефарбувалися», кажуть окупантам, що їх чекали, а раніше були бандерівці, хунта. Душа розривається від такого, бо багатьох з цих «перефарбованих» часто зустрічав там, спілкувався, допомагав. Тому підтримую рішення влади про те, щоб у всіх переселенців, які переїжджають на мирні території, перевіряли документи, поставити чоловіків на військовий облік. Звичайно, що більшість з них — порядні люди, що пережили пекло війни. Але можуть бути й колаборанти.

— З огляду на те, про що розповідаєте, не розчарувалися в людях?

— В жодному разі. Надихають і дають енергію наші бійці, наші щирі і щедрі люди. Та бабуся, що закрила й принесла бутель з огірками чи салом, жінка, яка зв’язала шкарпетки, меценати, що підтримують армію фінансово й матеріально. Їм потрібно дякувати. А чи треба туди їхати? Ви б побачили очі наших бійців, коли туди приїжджаєш! Вони хочуть обняти, поспілкуватися, почути новини про місто чи село, про родину, отримати звідти звістку.

— Від війни не втомлені?

— Той, хто бачив звірства рашистів під Києвом, у Сумах, Чернігові, Гостомелі, Бучі, не подарує їм і не відступить. Треба вірити в українську армію, військових і нашу перемогу. Це — не пусті поняття, бо заради їх втілення в життя боронять землю наші хлопці на такій жорстокій війні, яку досі ще людство не бачило.

Валентина Девлиш.