Українці з покоління в покоління передають душевні травми – психолог

GaevskaПроаналізувати зв’язок трьох поколінь спробувала психолог Наталія Гаєвська. Під «лупу» потрапили ті, кому зараз 35-40, а також їхні батьки – дідусі і бабусі.

Вибір, на її думку, є логічним, бо це – її власне покоління і його “родова”.

– Оскільки я насамперед – сімейний психолог, мене завжди цікавило, як досвід попередніх поколінь (батьків, бабусів-дідусів) впливає на наше життя, на те, які сім’ї і на яких засадах ми будуємо, – каже психолог. – А якщо в минулому є якась серйозна травматична подія – чи передається вона далі? Якщо так, то як?

Думки пані Гаєвська вклалися у тему: «Травми поколінь».

– Я орієнтувалася лише на простий і зрозумілий, чисто сімейний аспект, батьківсько-дитячі відносини, без політики та ідеології. Про це – якось потім, – пише вона. – Уявіть собі: живе сім’я, звичайна родина. Молода – тільки одружилися, чекають дитину чи тільки народили. А може, навіть двох встигли. Люблять одне одного, щасливі, сповнені надій. І тут трапляється катастрофа. Маховики історії зрушили з місця і пішли перемелювати народ. Найчастіше першими в жорна потрапляють чоловіки. Революції, війни, репресії – перший удар по них.

Читайте також. Психолог Наталія Гаєвська – про розкіш просто любити власних дітей

 

І ось вже молода мати залишилася сама. Її доля - постійна тривога, непосильна праця (потрібно і працювати, і дитину ростити), жодних особливих радощів. Похоронка, «десять років без права листування» або просто довга відсутність без звістки. Така, що надія тане. Таке ж може бути і не про чоловіка, а про брата, батька, інших близьких. Який стан матері? Вона змушена тримати себе в руках, вона не може повністю віддатися горю, пережити його. На ній - дитина (діти) і ще багато всього. Зсередини роздирає біль, а виразити його неможливо, плакати не можна, «розкисати» не можна. І вона кам'яніє. Відключає почуття, живе, зціпивши зуби і зібравши волю в кулак, робить усе на автоматі. Або, ще гірше, занурюється в приховану депресію, ходить, робить, що належить, хоча сама хоче тільки одного - лягти і померти. Її обличчя являє собою застиглу маску, її руки важкі і не гнуться. Їй фізично боляче відповідати на посмішку дитини, вона мінімізує спілкування з нею, не відповідає на її щебетання. Дитина прокинулася вночі, гукнула її, а мати глухо плаче в подушку…

Іноді проривається гнів. Дитина підповзла або підійшла, смикає її, хоче уваги і ласки, а вона, коли може, відповідає через силу, але іноді раптом як закричить: «Та ж відчепися нарешті!». Так відштовхне, що дитя аж відлетить. Ні, вона не на малечу не злиться - на долю, на своє поламане життя, на того, хто пішов і залишив, і більше не допоможе. Тільки-от дитина не знає цього. Їй не кажуть, що сталося (особливо, якщо вона - мала). Або дитина навіть знає, але зрозуміти не може. Єдине пояснення, яке їй може прийти в голову: мама мене не любить, я їй заважаю, краще мене не було б. Дитяча особистість не може повноцінно формуватися без постійного емоційного контакту з матір'ю, без обміну з нею поглядами, посмішками, звуками, ласками, без того, щоб читати її обличчя, розпізнавати відтінки почуттів у голосі. Це необхідно, закладено природою, це головне завдання дитинства. А що робити, якщо у матері на обличчі депресивна маска? Якщо її голос одноманітно тьмяний від горя або напружено дзвінкий від тривоги?

«Я і кінь, я і бик, я і баба, і мужик». Кінь у спідниці. Баба з яйцями. Назвіть як хочете, суть - одна. Це людина, яка несла-несла непосильну ношу та й звикла. Адаптувалася...

Звичайно, у всіх усе - по-різному. Запас душевних сил у різних жінок не однаковий. Гострота горя - різна. Характер теж. Добре, якщо у матері є джерела підтримки - сім'я, друзі, старші діти. А якщо ні? Якщо сім'я опинилася в ізоляції, як «вороги народу», або в евакуації в незнайомому місці? Тут - або вмирай, або кам'яній, а як ще вижити?

Ідуть роки, дуже важкі роки, і жінка навчається жити без чоловіка. «Я і кінь, я і бик, я і баба, і мужик». Кінь у спідниці. Баба з яйцями. Назвіть як хочете, суть - одна. Це людина, яка несла-несла непосильну ношу та й звикла. Адаптувалася. І по-іншому вже просто не вміє.

Поки мати рве жили, щоб дитина елементарно вижила, не померла від голоду чи хвороби, вона росте вже травмованою. Не впевненою, що її люблять, що вона потрібна. І вона росте, намагаючись заслужити любов. Допомагає. Нічого не вимагає. Сама собою зайнята. За молодшими дивиться. Досягає успіхів. Намагається бути корисною. Адже тільки корисних люблять. Зручних і правильних. Тих, хто і уроки сам зробить, і підлоги миє, і молодших догляне, і вечерю до приходу матері приготує.

Травма пішла на наступний виток…"

Продовження цієї розмови читайте у наступну суботу - 28 грудня.

Довідково. Наталія Гаєвська народилася 17 січня 1975 р. У Тернопіль родина переїхала в 1989 р. Закінчила Українську гімназію ім. І.Франка у 1992 р. Вступила у Львівський університет ім. І.Франка. Після завершення вузу почала працювати у Галицькому коледжі (Тернопіль). У 2004 р. вступила в Інститут психології ім. Г.Костюка НАПН України. У 2006 р. перейшла працювати у Технічний університет.

У 2013-му завершила EAP (European Association for Psychotherapy), член Української спілки психотерапевтів (УСП). Тепер вона - дійсний член Онтарійської Спілки Психологів. Живе і працює в Канаді. Замiжня. Виховує донечку.