“У всій цій історії роль переселенців занадто недооцінена”, – колишній донеччанин

df76c8c-img-0811_630x379Яка місія переселенців сьогодні? Як вони можуть змінити себе та країну? – про це і не тільки розмірковує у своїй новій колонці для “УП.Життя” Богдан Чабан, засновник кафе “Хата-читальня” (Донецьк), член партизанського загону “Равлики”.

Далі його текст у перекладі українською:

“Спочатку було здивування.

Все, що відбувається на вулицях рідного міста здавалося якимось сюрреалістичним спектаклем, який повинен ось-ось закінчитися.

Було невідомо, звідки взялися всі ці люди, і що ними керує.

Та й, в цілому, було незрозуміло, чого конкретно вони хочуть. Всі ці мітинги, вигуки “Росія”, махання незрозумілими символами …

Але з кожним днем ​​ситуація набирала обертів. І прийшло відчуття, що нічого не закінчиться – а все тільки починається.

Рішення вийти на вулицю на мітинг, повісити український прапорець на машину, прив’язати стрічку до куртки – було не банальністю, а чітко зваженою позицією Людини, котра не бажає жити в квазіреспубліках.

Були образи, іноді побої, конфлікти. Деякі люди відкрилися з нової сторони.

Потім залишилася тільки надія.

Надія на те, що 11-го травня (2014 року, день так званих “референдумів” на окупованій території Донбасу – ред.) Нічого не відбудеться. Що хтось втрутиться і припинить цей жах.

А потім прийшла війна.

Дивні люди з прапорцями перетворилися на людей зі зброєю.

Нахабні, хамовиті з чітко вираженим запахом перегару, вони чергували на “блокпостах”, більше схожих на дитячі халабуди. Вони вводили в шок.

Свідомість чітко відкидала те, що відбувалося.

Правоохоронні органи перетворилися на прислужників “нової влади”. Автосалони, штрафмайданчики швидко спорожніли. Весь транспорт був націоналізований на користь “молодої, але гордої республіки”.

Іноді зі стріляниною, колишні наркомани і кримінальники, ділили нажите непосильною працею.

Почалися серйозні бої. Знову повернулася надія.

Надія на те, що ось-ось місто звільнять від цього кошмару. І була чітка готовність перечекати, перетерпіти. Тільки б скоріше все закінчилося.

А воно не закінчувалося.

І тоді люди стали приймати рішення їхати. Важке. Хворобливе.

Їхали до родичів, друзів, знайомих, добрих людей, просто в незнайомі місця.

Потяглися довгі місяці пошуку себе і спроб стабілізувати життя. Орендовані квартири змінювалися одна за одною. Знайти роботу було подібно до виграшу в лотерею. Всі міста здавалися чужими і непривітними.

Минув рік.

Наймана квартира обросла речами. Робота починає нагадувати якусь стабільність. З’явилися навіть нові друзі …

Своїх старих друзів тепер можна зустріти в будь-якому місті України. Взагалі, складається таке враження, нібито колишнє життя розірване і розкидане по всій країні.

Так все було.

* * *

У всій цій історії роль переселенців занадто недооцінена.

Люди, що вибилися із зони комфорту, котрі побачили жах, до якого приводить змаргіналізований совок – саме вони можуть стати двигуном змін в країні.

Саме вони, ті, що будують своє життя з нуля, можуть створювати еволюцію в цій країні. І не просто можуть, а повинні.

Саме вони повинні зробити все, щоб пережите ними – більше ніколи не повторювалося.

Величезна кількість міжнародних програм дає переселенцям можливість для навчання, відкриття свого бізнесу і надає різну допомогу. На даний момент вже існують успішні приклади реалізації цих програм.

Необхідно розуміти, що біда не тільки в тебе, а у величезної кількості людей, таких же, як і ти. І намагатися в міру можливості допомогти їм зробити своє життя кращим.

Якщо у вас вийшло відкрити свій бізнес – візьміть до себе на роботу переселенців. Це ж так просто.

Дуже важливим моментом є участь у житті місцевої громади. Навіть посаджене дерево у дворі буде непоганою вдячністю місту, яке прийняло вас.

Якщо в кожному місті з’являться скромні алейки, посаджені переселенцями – це буде найкращим доказом єднання України.

Ну, і не варто забувати про свою малу батьківщину. Процес повернення на звільнені території вкрай важливий. Крім військового щита від агресора, необхідний щит інтелектуальний, культурний. Потрібен щит розвитку і прогресу. На звільнених територіях люди відкриті до змін, і досвід місцевих виборів це непогано показує.

Якщо у нас не вийде вдихнути життя в ці регіони, знемагаючі від депресії – то термін “прифронтове місто” рано чи пізно, можна буде застосовувати до будь-якого іншого міста України.

Дорогі переселенці, ви втратили рідний дім. Втратили розмірений і звичний побут.

Але отримали шанс назавжди змінити своє життя. Отримали шанс дати абсолютно нове майбутнє своїм дітям.

Не втратьте цей шанс. Інакше історія повториться“.