У віддаленому хуторі на Тернопільщині проживає один-єдиний мешканець (Фото)

Хуторянин Володимир Козоріз вважає себе щасливою людиною. Таким його зробило життя на хуторі, подалі від людей

Якщо хочете відшукати щастя – їдьте у хутір Вигоду, що загубився у густих лісах Борщівського району на Тернопільщині. Саме таким, щасливим і енергійним, є один-єдиний його мешканець – Володимир Григорович Козоріз. Його “сусідами” є лише незаймана природа, поле, вітер і кришталево-блакитне небо.

  Володимир Григорович мріє про те, що колись у цій віддаленій, але такій казковій місцині ще завирує життя.

  Сьогодні я поїхала до покинутого хутора, щоб поближче познайомитися із Володимиром.

Староста села Турильчого Роман Ільєв, котрий поїхав зі мною, дорогою розповідає: колись на хуторі було вісім садиб, де жили справжні господарі. Тут люди тримали пасіки, обробляли поля, збирали гриби, на які так багатий тутешній ліс.

  Жила у Вигоді легендарна зв’язкова УПА Марія Демків, котра померла два роки тому. У 2018 році до 95-річної жінки приїхала ціла делегація чиновників, щоб вручити заслужену нагороду – орден княгині Ольги ІІІ ступеня.

  Та перш ніж насолодитися красою загубленого у лісі хутора, треба подолати дорогу до нього. Доїхати спочатку до села Турильчого, а потім – ще майже шість кілометрів бездоріжжям. Після дощів дорогу у видолинках залило водою, тож доїхати було проблемно.

  Який же він, отой останній із могікан, котрий залишився одиноко проживати у лісовому хутірці? Як живе, чим займається, про що мріє? Про усе це я й розпитала у Володимира Козоріза.

  У рясно политому дощами лісі – грибна пора. Обабіч дороги стоять автівки любителів «тихого полювання». Любить це заняття і мій новий знайомий – Володимир Козоріз. Каже, зранку назбирав відро білих грибів.

  Його ми застали на пасовищі. Тут хуторянин щодня пасе свою корівку, яку доглядає вже багато років.

“Щоб я робив без своєї корівки”, – часто повторює Володимир Козоріз. А й справді, на хуторі без неї – ніяк!

  Мало про себе розповідає, каже, не звик, коли у нього щось розпитують. Говорить з худібкою, з песиком Жулькою, – оце й уся його «авдиторія».

Пес Жулька уважно вивчає непроханих гостей

– За багато років самотнього проживання я трохи відвик від людей, – розповідає хуторянин Володимир. – Але так мені комфортно. Живу у гармонії з природою: прокидаюсь під спів птахів рано-вранці, потім іду до лісу слухати його неймовірну тишу. Люблю годинами вдивлятися у блакить неба, це заспокоює. Мені тут добре. Ніхто не дратує, не ображає, живу для себе і так, як хочу”.

– А чим харчуєтесь?

-Печу собі хліб, готую борщ і каші. На городі вирощую буряк, цибулю, часник, капусту, кабачки. Все маю своє. Зараз така пора, що город треба доглянути, все вчасно висапати, тож сидіти просто так немає часу.

-Не страшно самому жити посеред лісу?

-Кого мені боятися? Сюди приїжджають лише грибники і лісівники, багатьох знаю особисто. А чужим що тут робити? Тай красти в мене нема що.

  Володимир Козоріз слідкує за політикою, користується мобільним телефоном, має вдома телевізор. Переживає за майбутнє України і каже, що завжди голосує і на місцевих, і на президентських виборах. Тільки от зрушень на краще в державі не бачить. А ще болить його тема війни на сході країни і те, що гинуть там наші захисники. Зневірився у політиках і політиці, тому розповідає: ще подумає, чи голосуватиме за когось на наступних політичних перегонах.

   Його маленька хатинка давно потребує ремонту. Але Володимир не поспішає підправляти її. Судячи з усього, капітального ремонту хата хуторянина не дочекається, бо господаря  все влаштовує. Її він придбав у людей, котрі свого часу шукали покупця після смерти родичів.

Хата хуторянина потребує ремонту. “Але я її ремонтувати не буду, мене все влаштовує”, – каже Володимир Григорович.

  Саме тоді збанкрутів цукровий завод у Борщеві, на якому Володимир Козоріз працював електриком багато років. Коли дізнався, що у хуторі Вигоді продають хатину, одразу ж її купив. Ось так і живе тут уже двадцять років.

Старенька, облуплена, але своя, рідна

  У Борщеві мешкає його 87-річна мати, а батько помер дев’ять років тому. Мати хоч і в літах, але зв’язок із сином підтримує. От тільки він не хоче переїжджати до Борщева. Каже, якщо мама вже не зможе давати собі раду сама, тоді подумає як учинити. Можливо, переїде до неї. А поки ненька жива і здорова, житиме на хуторі.

-А знаєте, я навіть живу без грошей, пенсії не маю, – якось несподівано почав тему хуторянин. – Коли завод закрили, мені до стажу не вистачило декількох років. Так я і пішов ні з чим. Нікуди не ходив і не клопотав за себе. Навіть не знаю, де моя трудова книжка і що там записано. А зрештою, навіщо мені тут гроші, коли навіть крамниці жодної немає?

  Роботи на хуторі вистачає. Щодня після духовної терапії єднання з природою Володимир йде на луг косити сіно для своєї єдиної корівки, у лісі заготовляє дрова на зиму, годує песика Жульку, працює на городі, збирає і сушить гриби.

Господар чомусь не дав клички корові. А я б її назвала Допитлива, адже вона уважно стежила за нашою розмовою. Дуже розумна тваринка!

  До хати нас впускати не хоче, бо каже, що там не прибрано. А ось на подвір’я – будь ласка, йдіть і дивіться. Старенька хатинка хуторянина стоїть посеред лісу. Неподалік господар спорудив шопку для дров і дерев’яний навіс для сіна.

-У мене тут все по-простому, я до розкошів не звик, – усміхається хуторянин.

  А чим ще відомий хутір Вигода? На краю села стоїть капличка, яку тутешні мешканці спорудили ще на початку минулого століття. Щоправда, тоді вона була дерев’яною. Пізніше її наново вимурували на тому ж місці. Тож, як каже староста Турильчого Роман Ільєв, люди облюбували цю місцину давно. Ще і тепер, на думку старости, тут можна жити і успішно вести господарство. Було б бажання. Але молодь сюди вже не поїде, а люди старшого покоління жити вічно не будуть. От тому то й зникають славні своїм минулим хутори і  села України.

Капличка, в якій і сьогодні проводять богослужіння
Поблизу каплички – криниця із кришталево-чистою і смачнющою водою
Суто хутірський колорит

  Володимир Козоріз відкриває нам ще одну таємницю вигодського лісу: показує безіменну могилу. Справді, на самому вході до лісу, вона одиноко притулилася до прадавніх дубів. Могила ця – мовчазний свідок буремних років Великої Вітчизняної війни. Володимир каже, приїжджали сюди якісь люди, очевидно пошуковці, відкопували могилу і забирали останки на дослідження. Але які висновки їх роботи – йому невідомо. Нічого не знав про це безіменне поховання і Роман Ільєв. Тепер, каже, буде цікавитись в істориків. Є свідчення старожилів, що тут у 1944 році був великий бій між німецькими окупантами, які відступали до залізниці у Вовківцях і радянськими військами. Можливо, то колективна могила полеглих солдатів? Цікаво, якщо відгукнуться історики і відкриють таємницю вигодської могили.

Безіменна могила у лісі. Хто спочив тут вічним сном?

-Вважаєте себе щасливою людиною? – запитали ми у єдиного мешканця хутора Вигоди  Володимира Козоріза.

  Трохи подумавши, відповідає:

-А чому ні? Адже спокій – то найголовніша умова для щастя. Раджу  всім їхати на хутори, якщо шукаєте справжнього життя у єднанні з природою.

                                                                                        Ірина Мадзій,

                                                              Фото авторки матеріалу.

Джерело: газета “Вільне життя плюс”.