У кого вірував Тарас Шевченко

Любов Сердунич, публіцистка.
Любов Сердунич, публіцистка.

Про Т. Г. Шевченка написано дуже багато, але є тема, на якій часто спекулюють: світогляд Шевченка. Про нього ми ще дуже мало знаємо. Або й нічого. Бог, релігія, зокр., християнська, у творчій свідомості Поета. Яке ж воно, Шевченкове розуміння Бога?  

Не вистачить ані життя, ні солідної монографії, щоб розкрити стосунки Шевченка з Богом. Та спробую додати і свої думки. Хоча й не ставлю за мету дати повний і вичерпний аналіз, однак наприкінці свого скороченого дослідження – про книгу, після прочитання якої – щодо Шевченкового світогляду навіть жодного сумніву не залишилось.

Не всі з тих, хто цінує поезію Т. Шевченка понад усе, звернули увагу на його ставлення до християнства. А воно не прихильне, надто ж – в останні роки Поетового життя. Саме це варто враховувати, вдумуючись у побажання і надії Шевченка щодо майбутнього України (https://www.ridivira.com/uk/istoriya/taras-shevchenko-pro-ridnu-viru-ta-khristiyanstvo).

Змалку допитливий, чутливий, вразливий і водночас непокірливий, вольовий, цілеспрямований і з власним почуттям гідности хлопчик не міг не мати у дорослому віці власної думки на будь-що, у т. ч. – й на релігію. Християнський аспект світогляду Тараса Шевченка змінювався на різних етапах його життя, які були зумовлені численними впливами різних зовнішніх і внутрішніх факторів. Спершу Шевченко часто звертався до «Біблії». Далі питає:

За кого ж ти розіп’явся, Христе, Сине Божий?

За нас добрих, чи за слово Істини?

У псалмі 43 звучить уже сміливий заклик:

Встань же, Боже,

Вскую будеш спати,

Од сльоз наших одвертатись,

Скорби забувати!

З роками у Поета прориваються нотки певного спротиву і навіть критики. І це – у 30-річному віці, коли у вірші «Кругом неправда і неволя» (1845) він пише:

Небесний Царю!

Суд Твій всує,

І всує царствіє Твоє.

Якщо раніше Т. Шевченко визнає правдивість Божого суду («Не мені, Великий Господи, простому, / Судить великіє діла Твоєї волі»), то далі усе частіше має претензії до самого бога. А Христа звинувачує прямо:

Наробив ти, Христе, лиха! А переіначив

Людей божих?! Котилися І наші козачі

Дурні голови за правду, За віру Христову,

Упивались і чужої, І своєї крові!..

А получчали?.. ба де то! Ще гіршими стали,

Без ножа і автодафе Людей закували

Та й мордують… Ой, ой, пани, Пани християне!..».

(«Я так її, я так люблю…», 1847)

Поема «Марія» стала вагомим кроком в осмисленні митцем феномену Бога. Тут історія земного життя головної героїні має зовсім иншу інтерпретацію, ніж у «Біблії». У поемі автор кардинально переосмислює тему Благовіщення. Жаліючи християнську «Матір Божу», він не визнає догми християнства про «непорочне» зачаття Христа. «Журнал «Світло» (видання католицьких українців, Мондер, Альберта, 1940) пише, що Шевченко у «Марії» заперечує дівоче і надприродне зачатіє Христа, Пречисту Діву Марію представляє як упавшу дівчину, а Спасителя світу зображує зовсім у матєріялістичний спосіб; так ніколи не говорить і не пише глибоковіруючий християнин» (Л. Силенко, Мага Віра, с. 1361).

Т. Шевченко звинувачує і князя Володимира за кровопролиття і насміхається, що його було об’явлено святим.

Поет Євген Маланюк так визначив суть його підходу: «антропоцетричні і протестантські ідеї 30-х і 40-х років ХІХ ст. не засвоюються Шевченком сліпо і механічно… Ці ідеї знову ж таки культивуються Шевченком на українськім грунті, на грунті питомого українського релігійного антропоморфізму» [Маланюк Є. Репліка // Книга спостережень: Фрагменти. – К., 1995. – С. 58 – 64]. Сам поет специфіку і неординарність власного усвідомлення суті християнства окреслив у листі від 23.3.1860 р. до родича В. Шевченка так: «Я тілько не фарисей, не ідолопоклонник такий, як оті християни – сіпаки і брехуни» (Л. Силенко, Мага Віра, с. 916).

А ти, всевидящеє око!

Чи ти дивилося звисока,

Як сотнями в кайданах гнали

В Сибір невольників святих,

Як мордували, розпинали

і вішали. А ти не знало?

і ти дивилося на них і не осліпло. Око, око!

Не дуже бачиш ти глибоко?

Ти спиш в кивоті.

Із цих та инших творів напрошується висновок, що Т. Шевченко був набагато ближче душею дохристиянським віруванням. Він ніде не сказав схвального слова про попів, жидів, ксьонзів, лихварів та инших глитаїв і п’явок рідного йому народу. Душею він був набагато ближче до давніх, дохристиянських, вірувань, аніж до чужих, силоміць нав’язаних християнських. Тому у хвилини самосвященнодійства поет зазирає у сиву давнину і, згадуючи давньоукраїнських характерників, відомих під назвою волхви, звертається до «свого» волхва-мудреця:

Заворожи мені волхве, друже сивоусий! […]

Може, вернеться надія

З тією водою зцілющою й живущою …

Може, ще раз сонце правди

хоч крізь сон побачу…

(«Заворожи мені, волхве…»).

Цей вірш Поет написав 1844 року і присвятив великому українцеві, відомому акторові, реформаторові театру, колишньому кріпакові Михайлові Щепкіну.

Свого друга поет називає волхвом, і це – не випадково. Це – не просто образ. Бо волхв, як відомо, – це відун, старець, мудрець, балій, зілейник, ворожбит, віщун, який відав, віщував, віщав (говорив).

Волхви – це слов’янське жрецтво. Волхви – служителі давньоукраїнського народного, так званого «язичницького» («язик» – «нарід, нація») культу. Вони були передусім носіями світоглядних знань, а ще – речниками, котрі володіли магією Слова, мудрецями, знахарями, цілителями, лікарями. Волхвів називали магами, премудрими, «філозофами», особливими людьми, котрі володіли «волшебством» (чарівництвом).

У поемі «Царі» (1848) звучить гостра критика біблійного царя Давида: «Бодай кати їх постинали, / Отих царів, катів людських». У повному пророцтв «Заповіті» (1845) Кобзар висловив свою сміливу і категоричну позицію, суть якої – вимога до Бога сприяти, щоб понеслася з України «у синєє море Кров ворожа», «а до того я не знаю Бога». Отже, для Поета Україна – понад усе! Навіть вище бога!

…Просвітися!.. Будем, брате,

З багряниць онучі драти,

Люльки з кадил закуряти,

Явленними піч топити,

А кропилом будем, брате,

Нову хату вимітати!

(«Світе ясний, світе тихий…», 1860)

У поемі «Кавказ» поет запитує Ісуса:

За кого ж Ти розп’явся,

Христе, Сине Божий?

За нас добрих, чи за слово

Істини… чи, може,

Щоб ми з Тебе насміялись?

Воно ж так і сталось.

Бачимо, як Т. Шевченко категорично не сприймає використання церкви і релігії в імперіалістичних цілях.

Храми, каплиці, ікони,

І ставники, і мири дим,

І перед образом Твоїм

Неутомленниє поклони.

За кражу, за войну, за кров,

Щоб братню кров пролити, просять

І потім в дар тобі приносять

З пожару вкрадений покров!

Великий Кобзар не сприймав злиття Божого і кесаревого, засуджував прикривання загарбницької війни на Кавказі релігійними гаслами. Як альтернативу церкві-служниці імперії Поет оголошує свій сповнений надії маніфест, який засвідчує, що Бог для Шевченка – це Правда і Воля:

Встане правда! Встане воля!

І Тобі одному

Помоляться всі язики

Вовіки і віки.

А поки що течуть ріки,

Кровавії ріки.

Як сучасно! Як же злободенно!..

У «Ликері» Поет із сумом констатує:

Моя ти любо! Мій ти друже!

Не ймуть нам віри без Хреста,

Не ймуть нам віри без попа

Раби, невольники недужі! […]

Моя ти любо! Не хрестись,

І не клянись, і не молись

Нікому в світі! Збрешуть люде,

І візантійський Саваоф

Одурить! Не одурить Бог…

«Візантійський Саваоф» для українського поета аж ніяк не був Богом, радше – символом чужого для нього світогляду й цивілізації. Релігію він сприймав як інструмент гноблення, національної, соціальної, політичної несправедливости, лукавство, фальш і лицемірство.Шевченко робив спроби знайти Бога поза Церквою і при цьому то потопав у морі власних емоційних рефлексій, то впивався джереламидуховної літератури. Ця нелюбов між Шевченком і церквою була взаємною. Багато «казьонних християн» сприймали його поезію як богохульство, а не богошукання», зауважує Ігор Загребельний (Сайт «Релігія в Україні». https://www.religion.in.ua/main/9696-xristiyanin-bez-cerkvi-taras-shevchenko.html).

Я так її, я так люблю

мою Україну убогу,

що проклену святого Бога,

за неї душу погублю!

(«Сон», 1847)

«Світ ясний», «світ тихий», на думку поета, «багряницями закрито і розп’ятієм добито». Саме із протиставлення щирої віри в бога офіційному церковному вченню у Шевченка народилися рядки, які, на перший погляд, можуть здатися святотатськими:

…Просвітися!.. Будем, брате,

З багряниць онучі драти,

Люльки з кадил закуряти,

Явленними піч топити,

А кропилом будем, брате,

Нову хату вимітати!

(«Світе ясний, світе тихий…», 1860)

І вже зовсім сміливо-пророчо звучить передбачення:

Церков-домовина

Розвалиться і з-під неї

Встане Україна.

(«Стоїть в Селі Суботові…», 1845)

Так само – і про католицизм:

Ще як були ми козаками,

А унії не чуть було,

Отам-то весело жилось!

(…)

Аж поки іменем Христа

Прийшли ксьондзи і запалили

Наш тихий рай…

Це – у вірші «Полякам».  https://www.religion.in.ua/main/9696-xristiyanin-bez-cerkvi-taras-shevchenko.html

Отже, творчий світогляд Т. Шевченка засвідчує еволюцію розуміння поетом біблійних тем і Бога. Це був шлях від раннього читання у дитинстві до глибокого вкорінення у свідомість, трансформацій у контексті власного бачення і творчого осмислення» (О. Сліпушко). Феномен Бога, ідея віри у творчому світогляді митця на різних життєвих етапах зазнавали змін: від романтичного і звичного народного сприйняття ідеї Бога Шевченко перейшов до розчарувань, зумовлених трагедією національною й особистою, а згодом – і до глибокого філософсько-психологічного його переосмислення.

Вважаю, що наприкінці життя Поет таки змінив свою думку про християнську церкву і попів. Це підтверджують численні цитати його творів. А ще – оцей допис у Фейсбуці 9.03.2019 р.: Володимир Шовкошитний: «Звідки черпав цей чоловік із двома класами науки у дяка ті сакральні знання, якими просякнута його творчість? Відповідь на це запитання знайшов я лише торік, коли вчетверте повернувся до вивчення Велесової книги, редагуючи роботу харківського професора Ігоря Рассохи «Справжність Велесової книги: науковий доказ». У ній автор наводить уже відомі мені дані про зустрічі Тараса в моєму рідному Переяславі в 1845 і 1859 р. зі сліпим кобзарем Хведором Ївлампійовичем Вовком. Але відкриттям для мене стало, що був той чоловік не просто кобзарем, а прапанотцем-цехмайстером, тобто головною особою в усій широко розгалуженій і глибоко структурованій корпорації: братстві сліпих старців-кобзарів України. Саме він і познайомив Тараса з т. зв. Устинськими (вустинськими, устиянськими) книгами, які він, як і інші кобзарі вищого ступеня посвяти, члени Судної Ради (12 осіб) знали напам’ять. Ці книги були священними книгами Українців, Кахтирями (які кобзарі завчили напам’ять, щоб так зберегти від винищення москалями після руйнування 1775 р. Запорізької Січі). Наведу лише деякі назви цих книг, які Тарас згодом переписував на Канівщині в родині Слюсаренків: Думовець, Муровець, Мисливець, Хитровець, Умновець, Дубровець, Семирадник, Добромисленник, Главень, Беседник, Дітогляд, щодо господарчих питань – Межівник, Цвітовець, Троймак, щодо мистецтва передбачень – Сновидник, Громак, Зорник. Висвітленню української історії були присвячені Перша і Третя книги «Хто ми є» і «Пісні, думи, співи і приспіви про Половців, пичинігів, про Володимира Київського, про кошових отаманів, про монастирі, про турецький гарем, про волохів». До історичної групи входили також Древнік, Гетьманець, Сороковник, Меморник, Пісняник.

Всього таких сакральних Кахтирів (kahtir із тюрк. – священик) було понад 50 і ще 100 додаткових, які дописували. Отож тепер ми бачимо, звідки у Тараса «брешеш, людоморе! За святую правду- волю розбійник не стане!» із «Гайдамак», звідки його «Три літа», «Кавказ», «Холодний яр». А дивовижна поема «Єретик» – прямий доказ, що Хведір Вовк переповідав йому Велесову книгу, яку вдруге переписали наші таборити під час Гуситських воєн. Зберігали її сліпі кобзарі, а передав на сховок до Старого Бурлука нащадкам козацьких полковників Донцям-Захаржевським» (ФБук).

Отже, не могли не вплинути кардинально ці священні, «Кахтирські», таємничі Книги на нашого Генія, а заодно – й утвердити його в уже усталеній позиції.

Після цього допису письменника В. Шовкошитного була в моїх руках і сама книга І. Рассохи, яка не може не зацікавити будь-яку мислячу людину. Дещо – з неї:

«Кахтир» – давнє слово тюркс. походження (як і кобза, козак), де «kah» – «оракули»; тож «кахтир» – це «священник». Инша назва – «Устинські незрячі книги».  Устиянськими їх стали називати тому, що Кахтирі почали передавати усно, вивчивши напам’ять, що й стало духовною основою збереження і розвитку української  національної ідеї.  Незважаючи на нищення, поч. з ХVІІІ ст., Кахтирі стали важливим етапом у формуванні Григора Сковороди, Тараса Шевченка, Степана Руданського», вважає професор Ігор Рассоха («Справжність Велесової книги: науковий доказ»). Богатирський епос часів кн. Руси зберігався у репертуарі кобзарів до ХХ ст.! Про Кахтирі говорили тільки пошепки і лише близьким. На вцілілих рукописних зшитках ворожили і мали їх за священні тексти і за великий скарб. У Кахтирях – глибокі знання українців про наше давнє, дороге нам буття, яке вороги намагалися приховати. Сліпецькі Устинські Книги – це колишні «зрячі», писані, Кахтирі, які сліпим кобзарям були теж відомі.

Сліпі співці не визнавали християнства, але й не боролися з ним і не чорнили язичництва. Вважали, що молитися треба лише на самоті, а не в церкві. 1773 р. Кахтирі не записали вперше, а саме почали широко розповсюджувати в народі. Це було початком «народного самвидаву» в Україні. Їх передавали як велику реліквію від покоління до покоління. Очевидно, саме так Устиянські Книги втрапили до Донців-Захаржевських, про яких згадує В. Шовкошитний. Отже, отаке, таємне, зберігання Велескниги не було в Україні якимось унікальним ізольованим явищем, адже подібна традиція таємного зберігання рукописних священних книг, зокр., Кахтирів, була у нас давньою і потужною. Однак прийшли страшні часи розгрому Січі, коли «Правду схоронили разом з Україною та Кахтирями» (Післязаклинальне слово від 1775 р.// В. Кушпет, Старцівство: мандрівні старці-музиканти в Україні (ХІХ – поч. ХХ ст.): Наукове видання \ В. Кушпет. – Київ: Темпора. 2007. – с. 30). Велескнига – можливо, одна зі старцівських Кахтирів. (За І. Рассохою, Справжність Велесової книги…).

Гадаю, Т. Шевченко міг і сам прозріти. Ну а якщо він запізнав такі древні народні знання, про які можемо здогадатись уже з назв цих книг, то вони не могли кардинально не вплинути на його світогляд, що й сталося!

Отже, щоб дати остаточну відповідь, нам варто уважніше читати Шевченка (і не лише!), бо це – безкрає поле для роздумів і досліджень.Хочеться, щоб і ця, далеко не єдина, стаття про світогляд Шевченка дала поштовх для постколоніального аналізу чужовір’я в Україні та критики т. зв. «академічного релігієзнавства».

Любов Сердунич, журналістка, публіцистка.