Свято 8 Березня… Що тут українського?

Той, хто вихований у Совєтському Союзі, знає лише офіційну, нав’язану нам, версію. То хоча б напередодні так званого жіночого свята поцікавимось історією створення такого «свята».

8 БЕРЕЗНЯ і ШЕВЧЕНКО

У кожної з версій є обґрунтування, тож кожен вибирає для себе, у що вірити: в завуальовану брехню, чи в чужу, вигідну комусь ідеологію, чи у голу відверту правду.

Версія перша, офіційна: День солідарності трудящих жінок

Офіційна версія ідеологів СРСР каже, що традиція відзначати 8 березня пов’язана з «маршем порожніх каструль», який начебто провели цього дня в 1857 році текстильниці Нью-Йорка. Вони протестували проти неприйнятних умов праці та низької зарплатні. Проте…  тодішня преса не мала жодної замітки про той страйк. А історики з’ясували, що 8 березня 1857 року було неділею. Дуже дивно влаштовувати страйки в вихідний!..

1910 року на форумі жінок у Копенгагені німецька комуністка Клара Цеткін (як стверджує Павло Фролов, її справжнє прізвище Єйснер) закликала світ заснувати Міжнародний жіночий день 8 березня. Мовляв, цього дня жінки влаштовуватимуть мітинги й тим самим звертатимуть увагу громадськости на свої проблеми. Всі ми чули цю історію. Спершу свято називали Міжнародним днем солідарности жінок у боротьбі за свої права. Дату 8 березня було підведено під той самий страйк текстильниць, якого насправді ніколи не було. Точніше був, але страйкували тоді зовсім не текстильниці.

В СРСР це свято притягла подруга Клари Цеткін, революціонерка Олександра Колонтай. Та сама, яка підкорила Радянський Союз фразою: «Віддаватися першому зустрічному чоловікові треба так само легко, як випити склянку води». Так 1921 року в СРСР 8 березня стало офіційним святом.

Версія друга: про жінок найдавнішої професії…

Ще одна версія походження свята чи не найскандальніша і неприємна для всіх представниць прекрасної статі. 1857 року у Нью-Йорку жінки справді протестували, однак були це не текстильниці, а повії. Жінки «найдавнішої професії» вимагали виплатити зарплатню матросам, які користалися їхніми послугами, але не мали грошей заплатити.

1894 року 8 березня у Парижі повії знову провели демонстрацію. Цього разу вони вимагали визнати їхні права нарівні з тими, хто пече хліб або навчає дітей, і заснувати спеціальні профспілки (для повій). Це повторилось і 1895 року в Чикаго, і 1896 р. у Нью-Йорку (незадовго до того самого з’їзду суфражисток в 1910 році, де й було вирішено оголосити цей день жіночим і міжнародним, як це запропонувала К. Цеткін.

Сама Клара теж проводила такі акції. Того ж, 1910-го, року разом зі своєю подругою Розою Люксембург вона вивела повій на вулиці німецьких міст із вимогою припинити безчинства поліції. А що «сексу в СРСР не було!», то в радянській версії повій замінили на «трудящих жінок».

Навіщо запровадили 8 березня як свято?

А й справді: навіщо все це? Судячи з усього, 8 березня – звичайна політична кампанія соціал-демократів. На поч. XX сторіччя по всій Европі протестували жінки. І щоб привернути до себе увагу, їм навіть не потрібно було оголювати груди: достатньо було просто пройти вулицями із соціалістичними гаслами – й увагу громадськости забезпечено. А вождям соціал-демократичної партії – плюсик: мовляв, прогресивні жінки з ними солідарні. Джугашвілі – Сталін теж вирішив додати собі популярности і розпорядився визнати 8 березня Міжнародним жіночим днем. А позаяк прив’язати його до історичних подій було складно, довелося злегка підкоригувати історію. Тоді ж бо з’ясовувати особливо ніхто не міг. Раз вождь сказав – отже, так і було…

Гадаю, хто поважає себе, має власну й національну гідність, той переоцінить так звані «вартості», нав’язані нам брехливою совєтською комуністичною системою і – обере своє. Тим паче, що воно є: і своє національне, свято, й міжнародне свято жінок, матерів.

Перше – 12 грудня: День Матері Лель, Прародительки української нації. Наші предки здавна обожнювали Матір. У трипільських хатинах на покутті стояла статуйка Матері Лель. Мати Лель – Першородителька, опікунка Роду, покровителька дітей і матерів.

Друге – Міжнародний день Матері (у травні, друга неділя).

А ще ж є й инші свята, наприклад, для дівчат: 24 листопада – День Дівочої Долі… Щоправда, християнська церква затягнула його у грудень, замінивши «своїм» і приховавши у сьомому дні грудня, коли відзначає Катеринині іменини…

А що робиться у школах, вишах?! Учителі, коли ви вже прозрієте? Діти несуть квітки, батьки тягнуть щось «покрупніше». Про які українські національні цінності, про яку здорову українську націю далі говорити при таких розкладах?

Знаю немало родин, де подружжя відмовляються від такого святкування (привітання і подарунків). І тому особливо відрадно читати про це, напр., у Фейсбуці:

«Я люблю й шаную українських жінок. Вони гідні того, щоб їх любити й поважати щодня, а не влаштовувати сцени лицемірства у курвлячий день» (Андрій Іванюк, Фейсбук).

Yuriy Sytnyk: «Дорогі мої жіночки, я вас люблю, а тому нині не вітаю! Неприємно мені наших богинь-берегинь ототожнювати з повіями, котрі в цей день протестували, з «фєвральскою» революцією, яка дала початок кривавому теророві, чи зі збоченками-дегенератками, які це свято вигадали. Ще менше мені до вподоби сумнівноі випадковості прив’язка цього «свята» до першого в історії масового геноциду корінного населення, геноциду, який ми спостерігаємо сьогодні щодо українського народу…

Кожен собі святкує що хоче і коли хоче, а вітати родичів  і коханих варто щодня! Любіть одне одного, вітайте, але не дайте із себе насміхатися!».

Я зазичай не пишу про християнство. Однак нині таки наведу приклад і з цієї сторінки нашої історії: може, хоча б на когось і хоча б ЦЕ вплине… (Цитую, позаяк не зберегла імя автора):

«Чому українці повинні пам’ятати про 8 березня

Уже чимало літ точаться, на початках невиразні, а в останні часи щораз голосніші дискусії, чи повинні ми відзначати цей день як певну важливу дату у житті нашої нації.

На мою особисту думку, ТАК! Ця дата обов’язково і в особливий спосіб повинна згадуватись у нашому народі. Цього дня повсюди мають висіти національні прапори з чорними скорботними стрічками. Адже ця дата – це день смутку й жалоби, бо саме цього дня червоний окупант розіп’яв мою Церкву. Саме 8 березня 1946 року відбувся Львівський псевдособор, на якому офіційно, де-юре, було ліквідовано Українську Греко-Католицьку Церкву, а де-факто нахабно пограбовану Московитською Православною Церквою (РПЦ) і загнану в підпілля, де в умовах жорстких переслідувань боролася за Христову віру, власну самобутню національно-релігійну ідентичність і право сповідувати власні релігійні переконання в сопричасті з більшістю християнських народів світу».

А науковець Василь Панченко пише, що святкування міжнародного жіночого дня саме 8 березня було обрано ще й тому, щоб українці-русичі, відволікаючись на жінок (які у нас, безумовно, найвродливіші у світі) обходили стороною постать національного пророка та його вчення – сонця-правди, день народження якого 9 березня. Бо саме Тарас Шевченко, як ніхто инший, викрив цих злодіїв і досі є для них найнебезпечнішою зброєю.

Таким чином, робить висновок Василь Панченко, вшановуючи наших жінок саме 8 березня, ми святкуємо свої поразки, підживлюючи своєю енергією ворогів.

Знаймо своє! За цією квітково-шоколадною завісою – історія й ідеологія тих, хто нас окуповує і фізично, і духовно! А наше невігластво їх вельми тішить і надихає!

Любов Сердунич,

за сайтом «Укропчики».