Свідок депортації кримських татар у 1944-му році розповіла історикам, як відбувались ті жахливі події

фото: Крим.Реалії
фото: Крим.Реалії

Ельміра Арифджанова, якій у 1944 році було лише три роки пригадує: «Море розхвилювалося, ніби прощалося зі своїм народом, коли нас насильн вивозили із власних домівок”.

18-20 травня 1944 року під час спецоперації НКВС-НКДБ з Криму до Середньої Азії, Сибіру та Уралу були депортовані всі кримські татари (за офіційними повідомленнями ‒ 194 111 осіб). У 2004-2011 роках Спеціальна комісія Курултаю проводила загальнонародну акцію «Унутма» («Пам’ятай»), під час якої зібрала близько 950 спогадів очевидців депортації. Сайт Радіо Свобода “Крим.Реалії” опублікували  свідчення з цих архівів. Їх до публікації підготував Ельведін Чубаров, кримський історик, заступник голови Спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу й подолання його наслідків.

Ельміра Арифджанова, народилася 1 січня 1942 року в селі Куру-Узень (з 1945 року Сонячногірське ‒ КР) Алуштинського району Кримської АРСР. На момент депортації мені було 3 роки. Описую багато в чому за розповідями мами: вона тоді працювала в Сімферополі на вулиці Воровського фармацевтом в аптеці №10, яка й досі існує.

Мама разом зі мною гостювала в бабусі, тому в той день її волею долі вислали разом з її мамою, мною, трирічною дочкою на руках, сестрами Абібе з 6 річним сином, Асіє 17 років і братиком 14 років. Нас було 7 чоловік.

Про депортацію ми нічого раніше не чули, поки не приїхали в Узбекистан.

Рано-вранці 18 травня в будинок увійшов озброєний солдат і наказним тоном сказав: «Швидко збирайтеся в дорогу, з собою візьміть одяг і їжу на 5 днів». Бабуся російською не розуміла, розгублена та злякана стояла посеред кімнати, не знаючи, що робити. Мама намагалася їй пояснити, що потрібно збирати речі. Вона в тривозі за дітей бігала з кімнати в кімнату, плакала та молилася. Наспіх зібрали вузли. Взяли теплі речі та їжу. Худобу всю випустили на подвір’я.

На вулиці на нас чекала підвода. У супроводі солдата доїхали до шкільного двору, там одних розвантажували та їхали за іншими. Всі люди села, розгублені, з тривогою чекали й не розуміли, чому й куди везуть їх із рідних, насиджених місць. Зі шкільного двору добре проглядалося спорожніле та осиротіле село, тільки випущена худоба ходила вулицями і страшно ревла, собаки вили. Погода псувалася, піднявся сильний вітер, кругом все почорніло, море розхвилювалося. Хвилі високо здіймалися й билися об берег, наче море прощалося зі своїм рідним народом.

Зі шкільного двору нас посадили у вантажівки. Вщент заповнені, вони в супроводі військових солдат привезли нас на сімферопольський залізничний вокзал. Вокзал був заповнений людьми. Люди, розгублені, зневірені, з вузлами на плечах шукали один одного, вигукуючи імена.

Потім під’їхав товарний поїзд і почулася команда «По вагонах!». Нас, як худобу, вантажили в товарні вагони, вщент заповнюючи людьми по 60-70 осіб. Потім зовні зі страшним шумом зачиняли двері на засуви.

Такі умови були передбачені владою, щоб побільше знищити, винищити кримських татар. Стерти, розтоптати як непотрібну націю.

Починаючи з 1954 року стали виділяти кримським татарам звільнені будинки, квартири, а з 1956 року виділяти земельні ділянки для індивідуальних будівель.