«Щоб не сиротити дітей, житимемо разом. Однак ти мені вже не дружина» – історія одної любові

Фото ілюстративне

Через гучномовець автовокзалу оголосили про посадку на автобус, а водія все не було. Пасажири дратувалися. Хтось намагався першим пропхатися до дверей і його шпетили на всі заставки, хтось комусь валізу на ногу поставив, якась тітка юну красуню зачепила торбою…

Дружно “рипіли” на  шофера, який десь ляси точить, а людям доводиться сидіти на морозі. Заодно перепадало й уряду, й президентові, бо ніде немає порядку.

Трохи осторонь стояла елегантна пасажирка в норковій шубці та такому ж капелюшку. На вигляд їй було, мабуть, за тридцять, але ж вродлива – очей не відведеш. Особливо на її смуглявому з легким рум’янцем обличчі, без жодної цятки фарби, виділялися великі карі очі. Про таких кажуть: з неї хоч ікону малюй. За матеріалами

Коли врешті-решт зайшли в автобус, моє місце виявилося поруч із тією молодицею.

– Доброго дня вам! Не заперечуєте, якщо сяду біля вас? – звернувся до неї.

Мовчки посунулася до вікна, навіть не глянула в мій бік. «Горда, – подумав про неї. – Хоча чого й дивуватися: красуні, як правило, гонорові. Постійна увага до них нашого брата, звісно, неминуче позначається на характері – з’являється пиха. Ну, Бог з тобою – пишайся собою, а я трохи подрімаю». Коли виїхали за місто, сусідка першою заговорила:

– Ви часом не з Бурині? – запитала.

Почувши ствердну відповідь, почала розпитувати, чи далеко Шилівка від Бурині і як до неї дістатися. Мова її неквапна, слова не вимовляла, а ніби наспівувала. Таку говірку доводилося чути на Поділлі. Сказав їй про це.

– Так, так, – погодилася вона, – я з Вінниці, а в Суми заміж вийшла..

– А до Бурині у яких справах мандруєте?

– Та, – зніяковіла сусідка, – там, кажуть, є жінка, яка людям допомагає. Ну, чула про неї, ніби як ворожка. Негаразди чи недуга когось спіткали чи в сім’ї не ладиться – то й звертаються до неї.

– І ви в сімейних справах? – не стримав цікавості.

– Та… у сімейних, – важко зітхнула і відвернулася до вікна. Довгенько їхали мовчки. Супутниця сиділа незворушно, ніби задрімала, низько схиливши голову. Потім витягла з сумочки, що лежала на колінах, хусточку, протерла зволожені очі й пильно подивилася на мене, ніби вивчала, чи можна бути зі мною відвертою. Я лише тепер помітив, яким сумним був погляд її красивих очей.

– У мене таке… таке, що я ладна світ за очі їхати, аби лиш хтось допоміг, – сказала. – Словами не передати, як душа переживає, як я змучилася за останні півроку. І все через що – через свою недалекість…

Жінка говорила тихо, нахиливши голову, так що пасмо її каштанового волосся лоскотало моє чоло. Деякі слова за шумом двигуна важко було розчути, однак я не наважувався ні перепитати, ні своє щось вставити.

Часом вона замовкала, бо дух їй перехоплювало, десь з глибини виривалися чи то зітхання, чи то схлипування. Та опанувавши себе, знову говорила. Мабуть, їй було вже несила носити в собі задавнений біль, і вона підсвідомо відкрилася незнайомій людині, щоб скинути тягар, що гнітив їй душу…

– Ми з чоловіком зустрілися, – розповідала, – коли він служив в армії. Не скажу, що Володя був надзвичайним: хлопець як хлопець. Та коли я познайомилася з ним, серцем відчула, що це мій суджений, і всіх своїх залицяльників відшила. Закінчив Володя службу й незабаром приїхав до мене свататись. Отак і потрапила до Сум.

Трохи пожили з Володіними батьками, а коли в нас з’явилися двійнята, нам дали квартиру на Пришибі. П’ятнадцять років проминуло для мене, ніби в казці. Жили ми душа в душу. Здається, і дня не могли пробути одне без одного. У нас уже дівчата-підлітки, а чоловік, повірите, на руках мене носив. Та і я ладна була йому під ноги послатися, аби лиш догодити, бачити його щасливим.

А минулого літа до нас нагрянула біда. Спочатку, ще взимку, я занедужала – понад два місяці пролежала у стаціонарі. Був час, коли сама не вірила, що житиму. Та з Божою поміччю одужала. Спеціалісти радили їхати на курорт, а мені не хотілося – погане самопочуття вже минуло. Щось мене так гнітило, так тиснуло на душу, ніби підказувало: не їдь. А Володя й слухати не хотів про мої вагання. Майже силоміць випхав мене з дому. Поїхала…

У санаторії познайомилася з чоловіком – сиділи за одним столом. Він старший за мене на 16 років, а на вигляд – значно молодший. Тільки срібляста чуприна видавала його вік. Скажу відверто: до нього я не зустрічала таких чоловіків. Завжди якийсь святковий, усміхнений, чемний, дотепний. Одягався зі смаком. Навіть спортивний костюм – і той на ньому сидів, ніби на замовлення пошитий. До нього не те що жінки, а й дівчата липнули, як мухи на мед. А він на відверті домагання його прихильності все жартами відбувався. До мене ж ставився із симпатією. Не приховую, мене це дуже тішило.

Якщо вам доводилося бувати в санаторії, то, мабуть, знаєте, які там звичаї. Раніше я чула багато анекдотів, усіляких пікантних подробиць про курортників, та якось не сприймала того всерйоз. А коли побачила на власні очі, злякалася: сімейні жінки, чоловіки, забуваючи про совість, мораль і навіть звичайнісіньку пристойність, зовсім пускаються берега. І ніхто ні від кого не приховує своїх амурів. Понад те, навіть хизуються гріховними вчинками.

Нас із Геннадієм Петровичем теж вважали парою, бо ми багато вільного часу проводили разом. Але, повірте, нічого такого між нами не було. Не приховую, він намагався робити кроки, однак я категорично відмовила. Йому так і сказала:

– Якщо хочете, щоб ми залишилися друзями, не згадуйте про це більше: я чоловіка ніколи не зраджу.

Напередодні від’їзду з санаторію була прощальна вечірка. Я теж трохи випила. Зовсім небагато. Проте пильність чи глуз втратила, не знаю. І досі не збагну, як воно трапилося, що Геннадій Петрович опинився в моїй кімнаті. А вранці… – молодиця щільно зажмурила очі, похитала головою, – а вранці… Володя нагрянув. Він був у відрядженні в Запоріжжі й вирішив потішити мене. Коли я відчинила двері та побачила його на порозі, у мене голова пішла обертом. Отямилась – у кімнаті вже не було ні Геннадія Петровича, ні Володі – біля мене поралася медсестра.

Весь день пролежала, ніби уві сні. Декілька разів намагався зайти Геннадій Петрович, але він став мені таким неприємним, що словами не описати. Сором так пік, що несила було терпіти. Вирішила, що все. Зв’язала два пояси від суконь, прилаштувала їх до ліжка… А тоді мене наче хтось повернув до реальності: «Господи, що я роблю? Який гріх беру на душу? Хто ж моїм донечкам матір замінить…»

Одним словом, схаменулася. А додому їхати – не знаю як. З Володею, думаю, життя вже скінчилося – він мене й на поріг не впустить або сам піде з дому – батьки його самі живуть у власному будинку.

Приїхала. Дівчата ще спали. Посхоплювалися, пораділи. А на чоловіка глянула – у душі похололо. Він аж чорний зробився. Я до нього не смію підійти, і він мовчить. А коли дівчата побігли в спальню приміряти подарунки, сказав: «Щоб не сиротити дітей, житимемо разом. Однак ти мені вже не дружина».

Ось так і живемо півроку. Ніби сусіди. Буває, на роботу йдемо разом. Інколи ходимо на гостини. Для людей – ми сім’я як сім’я. А насправді – чужа чужениця одне одному. Для мене таке життя – щоденне випробування. Тільки Богу відомо, скільки я сліз пролила, скільки разів просила у Володі пробачення, та серце його закам’яніло. Інша на моєму місці давно б уже розрубала цей Гордіїв вузол, а я не можу.

Часом надумаюся: «Усе, годі терпіти, краще світ за очі піду». Уже й речі почну збирати, а тоді охолону: куди їхати, до кого? Бачите, Володя мене терпіти не може, а я його люблю, здається, ще більше, ніж раніше. Півроку ми майже як чужі, а я ладна його сліди цілувати. Та й дівчата… – при згадці про доньок заясніли очі молодиці, – вони до батька, як реп’яхи липнуть. І якби нам довелося розлучатися, то невідомо, з ким вони залишаться. А втім, яка різниця – хіба можна дітей сиротити при живих батьках? Гріх же великий!

Дочки помічають, що між нами чорна кішка пробігла, і приховувати правду від них стає дедалі важче. А як дізнаються? Мені складно й подумати, яким це випробовуванням буде для них. І Володю шкода: я ж бачу, як він переживає. Його душа болить, мабуть, не менше за мою. А затявся – не може забути образи. Ой, що я наробила! – затуливши обличчя долонями, хитала головою сусідка.

Декілька хвилин їхала мовчки, а потім знову обізвалася:

– Оце їду, а правду кажучи, не дуже й вірю. Я вже й до бабок зверталася, і до екстрасенсів – марно. А оце одна знайома порадила. Її подруга мало не розлучилася – чоловік загуляв. То вона кілька разів з’їздила до тієї жінки, й живуть тепер, мов голуб’ята. Може, вона й мені допоможе. Не чули про неї?

Благальний погляд її сумних очей вразив пекучим болем, що причаївся в глибині зіниць. Мені було ніяково, бо не знав, що порадити цій жінці, якими словами втішити.

Уявив себе на місці її чоловіка. Хм… Зраду пробачити?

Сусідка здригнулася – в її сумочці озвався телефон.

– Мабуть, донечки побиваються за мною, – легенький усміх торкнувся зажурених очей. Дістала мобільник, глянула на екран, і її брови випнулися крутими коромислами. – Во-ло-дя? – з подивом прошепотіла. Кілька секунд тримала апарат перед собою, ніби не знала, що з ним робити, потім неквапно приклала до вуха. – Я слухаю… Дівчата сказали? Так, у справах їду… Увечері повернуся, можливо, завтра… Що-о?… Ой, на крилах лечу! – тремтячу руку з телефоном притиснула до грудей. Її обличчя враз засяяло радістю, із заплющених очей котилися сльози.

– Вибачте, пропустіть, – схопилася на ноги. – Зупиніть автобус! – гукнула водієві.

Не попрощавшись, жінка хутко вискочила з автобуса, перебігла на протилежний бік дороги й на ходу благально махала рукою машині, що мчала назустріч…

Автор – Григорій Фастівець.