Рвемо всі догми: брехня і правда про так звану пабєду 9 травня

Любов СЕРДУНИЧЧасто читаю в різних джерелах про те, що в перші десятиліття після війни 1941–1945 років ніхто не святкував її закінчення, точніше – так звану «перемогу». Чому? Сталін навіть боявся оголосити такий день і назвати його святом. Чому? Чому наші діди не хотіли розповідати про війну, а при згадці про неї вони плакали? 9 травня вони наливали чарку і мовчки поминали полеглих… Пам’ятаю дідуневі слова: «Війна робить з людей звірів»…

Спомини, що ятрать душу

На сайті Вголос поширили спогади ветерана Другої світової війни Леоніда Рабичева, який розказав правду про моторошні розправи радянських солдатів над жінками. Від його одкровень німіє душа! «Ми перші ввійшли у Східну Прусію, застрягли в обороні до січня 1945 року. Тоді нам міста здавались без бою. Я їхав на машині. Ми проїхали 100 км по шосе. На сотому кілометрі помітили, як евакуйовувалось із міста мирне населення. Люди їхали на возах та автомобілях. Наші солдати скинули всі ці транспортні засоби у кювет. І тут почалось групове ґвалтування жінок і дівчат. Я нічого не робив, але відчуваю провину, бо весь мій взвод брав у цьому участь. І артилерійці, і піхотинці, всі. Вони стояли по черзі до жінок. Коли німкені стікали кров’ю, їх розстрілювали. Генерали з цього сміялись і насолоджувались. Я був шокований, це було жахливо. Дітей розстрілювали на очах у матерів. У Східній Прусії таке всюди було», – розповів ветеран. Він повідав, як в иншому місті радянські солдати в нього на очах зґвалтували й розстріляли 200 жінок. «Вони викидали їхні трупи з вікон другого поверху. Там були діти. Жінки кричали до мене: «Лейтенанте, врятуйте нас!» а я нічого не міг зробити», – розповів Леонід Рабичев.

Такі спомини все частіше з’являються в наш час, на схилі літ ветеранів. Та й українська незалежність тому сприяла. А довгі роки, було, переможці свої «гарні» вчинки замовчували, прикривши їх вуаллю брехні, а переможені не мали змоги говорити про це. Проте настав час істини, коли війна постає у своїй справжній неприкритій суті і для переможців, і для переможених.

9 травня: брехня і правда 

Попри бажання вшанувати загиблих у тій війні, багато хто з нас 9 травня не хоче йти на заходи, які називають святом… Ми змінюємося. Ми пізнаємо Правду. Ми прозріваємо…

Весь світ знає: Другу світову війну у вересні 1939 року почали разом дві тоталітарні країни: нацистська Німеччина і комуністичний СРСР, поділивши Польщу. Радянські міти про війну досі живуть, і їх активно використовує сучасна московська пропаганда. Яким же страшним був московський агресор, якщо нарід бажав поразки своїй країні! А таких було багато.

Колись натрапила на влучний вислів: «Назва «Велика Вітчизняна війна 1941–1945 років» – це фіґовий листок для прикриття співпраці Сталіна і Гітлера».

Совєтська пропаганда після 1941 р. намагалася сховати за цим міфом факт попереднього союзу двох тоталітарних режимів. Утримання в Україні совєтських міфів про війну – досі надзвичайно важливо для Кремля, адже завдяки цим мітам (брехні) вдалось окупувати Крим і схід України. Не московити чи москвомовні українці, яких начебто захищає Путлер, є підставою для московинської агресії на сході України чи анексії Криму, а саме «совєтські люди», яких не бракує кругом в Україні…

Радянський партизанський рух був створений Союзом, а тому був інструментом комунорежиму. Радянська історія ідеалізувала образ «народного месника», тож донедавна говорити про його злодіяння було просто немислимо. На щастя, правду публікують. Тому досить уже послуговуватись історією, написаною совєтами! Час не той! Якщо кілька десятиліть брехали, то чути правду надто важко. Але пора знати справжню історію! Справді, історія – це зброя. Тож руйнуймо совєтські міти, щоб врятувати себе, Україну і світ!

Нікого не ідеалізую, але так само в жалобі за мільйонами загиблих, у т. ч. – і моїми дідусями, яким та війна (а радше, недолуге керівництво СРСР) вкоротила віку. Маю одну мету: пошук істини. А для цього необхідно говорити не тільки про геройство, а й про злочини Рад. армії і партизанів. А вони були.

Чому Український інститут пам’яти критикує партизанський рух? Чи мають право ветерани Другої світової війни на мітингу-реквіємі носити радянські символи (у т. ч. й георгіївську стрічку)? Що насправді символізує День пам’яти і примирення? Кого ми маємо пам’ятати і з ким примиритися?

Щодо всенародної підтримки, то теж існують великі сумніви. Напр., у повідомленні нач. поліції порядку Райхскомісаріату України на ім’я Гіммлера відзначено, що «більшовицькі терористи» активно «грабують і розоряють українські села». У таких цілком таємних документах німці зазвичай говорили правду.

Статистика: восени 1943 р. на Волині 79 сіл спалили нацистські карателі, а 29 – червоні партизани. Якщо взяти до уваги співвідношення сил, то партизани у цій справі виявили значно більшу активність і заповзятість. Не випадково під час рейду з’єднання С. Ковпака у Карпати влітку 1943 р., за свідченням очевидця, «гуцули полювали на Ковпака і його людей як на ведмедів». «І поки незалежні дослідники вивчають реальні (і героїчні, і трагічні, і відверто бандитські) сторінки партизанського руху, поки вони називають імена справжніх героїв і справжніх злочинців, які воювали в лавах партизанів, влада знову й знову намагається виставити українців абсолютними ідіотами, котрі, мовляв, беззастережно підтримували тоталітарну радянську систему. «Партизанський рух відображав несхитну волю і прагнення всього народу відстояти свою Батьківщину», – написано на сайті Військової розвідки України (!). Це ту саму «батьківщину», яка знищила не менше українців, ніж нацистські окупанти, і діяла тими самими методами… (Сергій Грабовський, канд. філос. наук)

Професор Валентин Яблонський, д. біол. н., пише на сайті День: «Створені в Білорусії для боротьби з німцями червоні партизани, проникаючи на Волинь, пішли на співробітництво з поляками в протиукраїнських акціях і не провели на території Західної України жодного бою з німцями, проте вони були неперевершеними майстрами провокацій.

Крім інтернетних публікацій, є чимало і книг. О. Гогун і А. Кентій видали збірник документів «Красные партизаны Украины: 1941–1944». Ця праця, наче рентгенівське проміння, розрізає затвердлу оболонку радянських уявлень про партизанський рух, відкриваючи в ньому раніше заборонену правду. У збірнику наведено уривок зі спільного наказу Сталіна і начальника РККА Шапошнікова «Про знищення населених пунктів у прифронтовій смузі»: «Руйнувати і спалювати дотла всі населені пункти у тилу німецьких військ на відстані 40–60 км в глибину від переднього краю і на 20 – 30 км вправо і вліво від доріг. Для знищення населених пунктів у вказаному радіусі дії негайно направити авіацію, широко застосувати артилерійський і мінометний вогонь, команди розвідників, лижників і партизанські диверсійні групи, що забезпечені пляшками із запалювальною сумішшю, гранатами і підривними засобами». Йдеться не про стратегічні військові об’єкти, а про хати і будинки, в яких мешкали живі люди. Такою була тактика випаленої землі!», – пише О.Ткачук на вказаному тут сайті.

Щодо ветеранів-«парадників»

Неоднозначне ставлення сучасників і до ветеранів, які беруть участь у т. зв. «Параді Перемоги». Олександр Лудковський пише на Фейсбуці: «Мій батько (1924 р. н.) на 9 травня у 1990–2010-і роки на Меморіал не ходив. Казав, що бойових офіцерів там уже майже нема, а ветеранів зображають пенсіонери НКВС і МГБ, яким до 1958 року надавали статус ветеранів війни. Поруч з ними він стояти не хотів». Якщо навіть 18-річні люди були мобілізовані до армії навесні 1945 р., то вони були не пізніше ніж 1927 року народження, і вже 2017 року мали б справляти своє 90-річчя. Тож, усі ці нинішні 60–70-річні «ветерани» – шахраї, які носять чужі нагороди і отримують чужі квіти, паплюжачи пам’ять тих, хто насправді воював із нацистами.

Трохи цифр. Страшних. Друга світова зробила сиротами 125 тис. маленьких українців!!! В Україні Червона армія широко практикувала «достроковий» призов юнаків 16–17 років, яких без підготовки, погано озброєних одразу кидали в бій, у результаті чого вони масово гинули. Загалом у 2-ій світовій війні загинув кожен 5-ий українець. Серед військовослужбовців призову на літо 1941 р. уціліли тільки 3% з загальної кількости. Загальні демографічні втрати України, включно з убитими, жертвами концтаборів, депортованими та евакуйованими, становлять не менше 14 млн людей. З 41,7 мільйона, які мешкали до війни в УРСР, на 1945 р. залишилося тільки 27,4 млн осіб. Під час евакуації з України на схід було забрано близько тисячі найкращих промислових підприємств України, які після війни не повернули в рідні міста. Підприємства, за створення яких українці заплатили власною кров’ю (у буквальному розумінні), протягом 1930-их років стали основою створення військово-промислового комплексу на сході СРСР у повоєнні роки. 1941 р. радянська влада при відступі залишала «випалену землю». При евакуації в Запоріжжі висадила в повітря Дніпрогес, значну частину цивільного населення і розташовані там військові частини потопив водяний вал Дніпрогесу. У Дніпропетровську було підірвано хлібокомбінат разом із робітниками. В Одесі, при відступі Червоної армії, затопили приморські квартали разом з мешканцями, поранених червоноармійців скинули в море разом із санітарними машинами. З Харкова вивезли сотні представників інтеліґенції, аби спалити їх у закритому будинку. В Умані живими замурували людей у льоху…

Таких прикладів дуже багато. І все це робили не німці, а радянські комуністи при відступі. Кореспондент г-ти «Saturday Evening Post», відвідавши 1945 p. Україну, з жахом писав: «Те, що дехто намагається зобразити як «російську славу», було насамперед українською війною. Жодна європейська країна не постраждала більше від глибоких ран, нанесених своїм містам, своїй промисловості, сільському господарству, людській силі». 2-а світова війна повністю змінила етнічне обличчя українського суспільства. З України «зникли» німці, кримські татари, яких 1944 р. депортували в Середню Азію, євреї, поляки… Натомість кількість московин із довоєнних 4 мільйонів зросла за перше повоєнне десятиліття до 7 млн осіб. На кожного загиблого німця припадало 14 червоноармійців. Найбільші втрати понесли українці і білоруси. 30 тисяч підприємств не встигли евакуювати. Через недолуге керівництво в полон здавалися цілі роти наших солдат! У котел під Уманню потрапили 6-а і 12-а рад. армії (пряма провина Сталіна і його оточення). Із грудня 1941 р. по січень 1942 р. в полон втрапило 3 млн 900 тис. червоноармійців, а всього за роки війни – 6 млн 200 тис. осіб…

Людство не знало такої кількости полонених

З 90 тис. полонених німців під Сталінградом більша половина були московини (!), а всього в німецькій армії, СС, поліції і в загонах Гіві воювали 1 млн 200 тис. московин. Зате Москва найбільшими колаборантами називає українців. І найбільше злоби вилито на нашу дивізію «Галичина». За радянською історіографією, в радянс. партизанах воювало 500 тис. осіб, а насправді – від 90 до 45 тисяч. До червня Гітлер отримав від СРСР сировини і матеріалів 7,4 млрд рублів, а Союз від Німеччини – лише 400 млн рублів. Втрати 1 до 14-ох – це ганьба для Сталіна і Жукова, а не «вєлікая пабєда», тому-то в перші десятиріччя в СРСР перемоги не святкували. Але наша пам’ять коротка: забули, не знаємо, плещемо гіршим, тавруємо кращих, день великої жалоби називаємо святом…

Якби люди знали правду, не було б стільки совка і сепаратистів. Не було б і сучасної мосвинсько-української війни. Але дехто боїться правди!

Відмова від святкування 9 травня як «дня перемоги» для сучасних українців – природний і очікуваний крок. Так звана «пабєда» має бути вшануванням пам’яти загиблих у Другій світовій війні, а не помпезними парадами, шашликами, алкоголем і піснями мовою агресора. Навряд чи сучасний українець витягне портрет Сталіна і дякуватиме йому за «пабєду». І не тому, що, може, черствий душею чи байдужий до людських втрат у тій війні та долі ветеранів Другої світової. Для молоді, вихованої у вільній країні, 9 травня не може бути датою визволення, адже, відвоювавши Батьківщину у Гітлера, Україна так і лишилася залежною від тоталітарного СРСР.

Треба любити правду! Правда – найкраще щеплення від будь-якої брехні. Правда має бути одна на всіх! Як у відомій пісні про перемогу. Одна! Завжди!

Любов Сердунич, публіцистка.