Російсько-українська війна відкрила багатьом очі на українську мову

Спілкувалася у нашому Свято-Покровському храмі на Хмельниччині з українцями, які вимушені були втекти від війни. Бачила біль, сум і розпач людей. І що ви думаєте ­ вони просто свідомо переходили на українську мову під час спілкування, бо ця війна відкрила в такий прикрий спосіб очі на українську мову! Ми разом плакали і ніби знову проходили ту дорогу війни заново…

Хочу дати відповідь на один коментар, який був написаний до допису про мою думку щодо війни… Хоч відповідь достойну дала, а поки досапала бараболі на городі коментар зник і це добре, що, можливо, прийшло усвідомлення того, що війна – це страшне гор

Душа плаче, бо на місцях в тилу до декого ще не може дійти, що у нас повномаштабна війна, що росія напала на Україну, що російські душугуби вбивають, гвалтують, крадуть, знищують все живе, а я маю сидіти тихо і навіть не висловлювати своєї думки, а якщо написала правду , то це ні про що...

Я хоч і жінка, але здатна захистити себе сама і дати достойну здачу. Я не ховаюся за чиєюсь спиною, пишу про те, що мене болить, чим живу, що бачу, що чую, що відчуваю.

Надійний мій захист - це віра в Бога, віра в Україну, віра в ЗСУ і віра в Перемогу!

Я досить терпелива, добра і толерантна людина, але це не стосується питання щодо війни в Україні, бо я свідома того, які причини призвели і призводять до того, що Україну ті орки хочуть стерти з лиця землі.

УКРАЇНІ - ВСЕ УКРАЇНСЬКЕ!!!Крапка!!! Ми на своїй землі чужого не хочемо, а своє рідне українське має бути! Це стосується всього!!!

Особливо питання про мову, бо мова декому як кістка в горлі... Шкода, бо кожна нація, яка себе поважає, якраз і розуміє, що мова - це та ідентифікація, яка вирізняє кожну країну і народ!!!

Знати можна і навіть треба багато мов, але державна не тільки за законом, а й в ужитку має бути українська. І це навіть не має обговорюватися!!!

Я спілкувалася у нашому Свято-Покровському храмі з українцями, які вимушені були втекти від війни і проживали чи ще проживають на території нашої громади. Я бачила біль, сум і розпач людей з Маріуполя, Ірпіня, Бучі, Херсону, із Чернігівської області, з Харкова... І що ви думаєте ­ вони просто свідомо переходили на українську мову під час спілкування, бо ця війна відкрила в такий прикрий спосіб очі на українську мову! Ми разом плакали і ніби знову проходили ту дорогу війни заново... Хтось все покинув і вже на тому місці нема нічого, хтось повернувся у напівзруйноване житло, чиясь хата ще вціліла, але не вціліла сім'я та родина, на жаль.

І коли я обняла жіночку з Херсона, якій 80 років, і побажала, щоб вона у своїй хаті змогла так пригорнути до грудей своїх дітей і онуків, бо вони розкидані по світу - і за кордоном, і в Херсоні син із сім'єю залишився, то ми просто плакали і щиро вірили, що так і буде!!!

Так, Україна була, є і буде!

А ми, її діти маємо її захищати, хто як може і хто чим може! Маємо бути свідомі того, що Україна для кожного з нас як Мама і Тато, які віддадуть останнє Дитині, щоб вона була щаслива.

Вірмо нашим Захисникам, дякуймо Богу за Його допомогу і молімося, щоб нога лютого ворога більше ніколи не ступала на нашу рідну українську землю, яка пролита кров'ю і потом наших Героїв!

Будьмо свідомими того, що Україна в нас одна і нам іншої не треба!

Марія Макаровська.