Проводи – Радуниця: народні звичаї та обряди

Lyuov-SERDUNYCh-300x387До Провід ще декілька днів, однак, вважаю, що потрібно заздалегідь поговорити про них, аби належно підготуватися, дотримавшись зокрема українських національних, а не нав’язаних чужих звичаїв.

Шанувати предків – шляхетна чеснота української нації. Тож згадаймо своїх предків і цього року й віддаймо їм належну шану.

Зважаючи на карантин через коронавірус, ми, дорослі, – люди мудрі, тож знайдемо спосіб пошанувати предків навіть у цих умовах. Кому недалеко добиратися до кладовища, той зможе піти у будь-який час протягом провідного тижня, ті ж, кому дуже далеко, пом’януть удома з родичами, а по закінченню карантину все-таки навідаються до могил покійних родичів…

Що ми знаємо про Проводи? З яких часів прийшов цей звичай? Що в ньому збереглось українського, національного, а що – чуже, занесене від инших релігій і культур (а нерідко – й безкультур’я)?

Проводи – свято Великої Лади (Орелі), Пом’яники, Радуниця

За багато тисячоліть існування української нації в народі витворилася ціла низка синонімічних назв цього свята: Діди, Пом’я́ники, Радуниця, Радовиця, Могилки, Гробки… Ці назви у різних краях вживають і досі.

Великодні Проводи – це проводи Великодніх свят, їх закінчення. Провідний тиждень – це дні після Великодня, коли згадують і вшановують померлих.

Напередодні прибирають могилки, обкладають дерном, обсаджують чебрецем, барвінком або материнкою. І тепер на Проводи, за седмицю після Великодня, ми теж прикрашаємо могилки покійних родичів квітами, рушниками, збираємось громадою на кладовищі, робимо загальне його прибирання. На жаль, звичай відзначення Провід тепер зводиться лише до цього. Найважливіші ж деталі провідного тижня втрачено.

У давніші часи попи відправляли панахиду над кожною могилою. Кожна родина сідала колом біля могили своїх покійних і поминала їх тим їстивом і напоями, які приносила із собою. А тим часом школярі наспівували їм духовні пісні, иноді скрипалі награвали сумовитих мелодій. За це їх обдаровували. Так народився звичай частувати дітей на Проводи: не просто так, а за те, що співали, отже, заробили.

Цього дня не промовляють слів «небіжчик, покійний», а називають лише його ім’я 

По могилі котять крашанку: так вітаються з померлим. Далі старший починає поминальне частування словами: «Отут моя родина, батько й мати, тут і мені спочивати. Дай нам, Боже, довго на цім світі проживати, в добрі-щасті панувати, а померлим царства Божого діждати».

ПРОВОДИ

Споживають обрядовий хліб, який має прадавню назву бáбка (від Бáба, Бабá: на знак пошанування Праматері української нації). Християни замінили це слово на чуже: паска.

Ще в 1980-их роках у моєму краї — на Поділлі на Проводи дотримувалися праукраїнського звичаю: частуватися за спільним столом. Від спогаду про це дійство досі тепліє і світліє на душі.

У давнину на могилу виливали трохи сури (напій із зілля), розговлялися, дещо залишали на могилі, подавали милостиню вбогим і самітним, називали імена родичів, за яких просили помолитися. Це скріплювало взаємний мир і дружбу у громаді. Розговлялись неміцними напоями. Навіть у церковному словнику є запис: «У Радуницю, хто згадував своїх померлих, приносив на могилу сичене (солодке) пиво, пироги, млинці, вино і після відправи священником литії, взявши чарку, виливав частину на могилу, а решту допивав». При цьому промовляють: «Їжте, пийте, споживайте і нас, грішних, споминайте», «Святі отці, ідіть до нас хліба-соли з’їсти», «Хай легенько гикнеться нашим родичам на тому світі»…

Люди вважали, що цього дня, на Проводи, предки оцінюють нащадків, тому на сільському майдані молодь влаштовувала хороводи, ігри. Дівчата водили «Білоданчика», грали в «Перепілку», хлопці – у «Третяка», а малеча, як розповідає моя мама, вигадувала різні ігри з яйцем-райцем: «У кидька», «Битки», «У блудька». Потім (коли вже панувало християнство) усією громадою йшли до церкви, піп служив молебень за здоров’я і частував людей. Тоді й народилася приказка: «Почали за упокій – скінчили за здравіє».

Напередодні Провíд молодь прибирала братські козацькі могили та могилки тих, у кого не було опікунів серед живих. Дівчата садили квіти, калину чи бузок, хлопці виносили сміття, обкладали могили дерном. Пригадую, у день Провід старші оповідали нам, молодшим, епізоди з життя предків, якими пишались і які засвідчують їхні чесноти: мудрість, мужність, доброту, щедрість.

Усі ці звичаї мали не сумні ознаки, тому день пам’яти у давнину називали Радуницею, від слова «радіти»

У моєму селі Теліжинцях, що на Хмельниччині, могильний знак обв’язували білим вишитим рушником (це вже на моїй пам’яті), бо білий колір здавна вважали барвою щирої жалоби й туги, суму та журби.

…На Проводи одвічно – рушники.

На Проводи так світло: рушники!

У давнину цвинтар називали жальником: від слова «жаль»

Співали жалобні й величальні пісні, влаштовували великодні ігри. І в наш час родичі померлого пригощають старих і вбогих. Цей звичай – залишок давнього обряду жертвоприношення їжею.

…Усі ми – смертні. Добре, якщо людину пам’ятають і після її смерти.

Поховальний обряд, пом’я́ники («пóминки»), Проводи – це обряди пам’яти.

Кладовисько (кладовище, «цвинтар») вважають обличчям живих, адже як ми доглядаємо могили, так говорять і про нас самих. Українці здавна шанували могили своїх предків, бо в них – наша історія і пам’ять. Могили предків – це місця, святі для родини, роду та нації. Й тому відвідувати могили – це прадавній народний звичай.

Провідувати покійних родичів ідуть усі. Тому хоча б раз на рік (а треба хоча б тричі) через будяки, кропиву і кущаки, якими обросли могили, треба піти і висповідатися. Піти хоча б для того, аби прорвати бур’яни, прибрати могилу, посіяти квіти, приділити увагу, якої недодали дорогій людині за її життя. Помовчати в зажурі, посумувати і висповідатися – тими словами, які ляжуть на душу. Хоча б отак:

«Рідненькі мої дідуню! Я давно приходив до Вас, будь ласка, вибачте. Цей рік я вів не духовне життя, а більше тілесне: дбав про модний одяг, дорогі речі. Вибачте, дідуню, що забув Вашу науку, Ваш мудрий життєвий досвід. Я не встиг записати від Вас давні пісні, мудрі Ваші прислів’я, цікаві перекази і спогади про Ваше життя – і тим позбавив своїх дітей мудрости роду… Вибачте мені, дідуню, якщо ще чимось завинив перед Вами, перед світлою Вашою пам’яттю».

Пам’ять роду – це не просто звичай. Кажуть, на Проводи всі померлі виходять до воріт кладовища і виглядають, хто до них іде. А скільки їх марно чекає не один рік поспіль!.. Не настає для них Великдень. Тож задумаймося, чи щороку ми ходимо на могили померлих? Чи знаємо, де вони? Чи доглядаємо їх? Чи не заростають вони бур’янами нашого безпам’ятства, байдужости і забуття? Чи згадуємо їх у повсякденні і в списках-пом’я́никах? Адже все починається з пошани до предків родини й роду. Саме з тих невігласів, які забули стежку до рідних могил, і виростають варвари, які розкопують могили, глумляться над пам’яттю покійних. Чи хоче хтось подібного ставлення до власної могили?!.

І про ще одну деталь не можу не згадати

У день Провід (Радуниці, Радовиці) спостерігаємо буквально парад (точніше – нашестя!) корзин і вінків квітів! Усе було б добре, якби ці квіти були живими. А пластмасові, та ще й із дротами, розкладаються близько ста років!

ПРОВОДИ Вінки

Це ж скільки сміття ми наносимо на кладовища, а отже, захаращуємо землю! Невже не краще прийти зі свіжими, живими, квітками?..

Вишитий рушник… Він – всього вище,

З чим прийдеш до рідних предків ти.

Він величний і на кладовищі,

На калині в вічній тиші тиш…

Нав’язані, нанесені звичаї – не завжди хороші, а в цьому випадку – ще й шкідливі нашому здоров’ю і здоров’ю планети, яка вже задихається і реагує-мститься!..

Вінки чи рушники?

І на Проводи, у Радуницю,

Не захаращуй землю!

Бережи рідний звúчай!

Пласт-МАСОВІ вінки

На різну вартість і різні смаки

Несуть і несуть

На Провідні кладовища.

Один перед одним

Хизуються… Чим?!

А могилам – ніде подіти очий!

О чóму вчите ви новітніх дітий?!

Як холодна пластМАС(Ц)А –

Живої квіточки вище?!.

Так зворушує душу – до сліз! –

Коротенький там вірш!..

Проте не розчулиться серце

Від квіток дротянúх,

Від пластмаси холодної…

Вже купи сміття із них!

…А мені все частіше

В пам’яткý – одвічна картинка,

Щемка із дитинства,

Що серце аж тисне:

Мають крилами,

Білими рушниками

З квітками, могили…

Ви, бабуню, їх сіяли, вишили –

Ви – живих квіточок заслужили.

Де душа ваша, людоньки?! –

Питаються мовчки могили…

Хай же з пам’яттю про незабутніх родичів живе й пам’ять про тих, за ким уже ніхто не заплаче, і про великих українців. Згадуймо і їх цього дня!

Тож нехай свято Великої Лади (Орелі): Великдень, – яке почалося від Вербної неділі (по-давньому – Ладовиці), а завершується Проводами покійних (Радовицею, Радуницею), знаменує собою не лише воскресіння Природи, торжество життя, а й Великий День духовного відродження й оновлення наших душ, рідних звичаїв і справжньої, української, України!

Любов Сердунич, письменниця, дослідниця українських звичаїв.