Повернімо рідне слово із забуття

Гадаю, всі вже переконалися, що війна на сході України почалася з мовного питання: путлер прийшов «захищати» москвомовних, хоча їхніх прав ніхто не порушував. Бо Україна закінчується там, де закінчується українська мова. І Консультаційний орган ООН (Постійний форум з питань корінних народів) уже визнав українство вимираючою нацією [1, с. 3].

«Поважаючи московську освіту на московській землі, не можу інакше, ніж негативно, поставитися до московської освіти на українській землі», – писав Б. Грінченко. «Не можна ходити по рідній землі, не чаруючись виплеканою народом у віках рідною мовою», – зазначає Ю. Мушкетик. Як писав Чингіз Айтматов, найстрашніша нація на землі – нація манкуртів. «Якщо ти неосвічений і забудеш мову свою, то ймення тобі раб, бо відсутність свідомости – ознака рабства», – писав П. Безруч, чех за національністю (1868 – 1957). Тож пожинаємо плоди, що в нас чужі авторитети (І. Фаріон).

На щастя, відновлюється українська мовна норма, повертаються багата українська лексика, яка в советські роки зазнала лінгвоциду. «І це аж ніяк не слід трактувати як «розхитування мовної норми», а навпаки – як невпинне втілення у життя знищеного сталінським режимом правопису 1929 р.» (І. Фаріон).

А які ж існують загрози українській мові? Мовознавиця Лариса Масенко зазначає: «Найбільшу загрозу для української мови становлять процеси змішування її з російською, що відбувається в середовищі тієї частини населення, яке характеризується низьким рівнем освіти й культури. Зміна українського мовного коду на мішаний спричиняє втрату ціннісних орієнтирів у ставленні до своєї мови, відчуття, часто підсвідоме, її меншовартості, бажання пристосуватися до російської, яку носії суржику сприймають як «вищу», престижнішу мову. На виховання саме такого «людського матеріалу», викоріненого із власного культурного ґрунту, позбавленого чіткої національної ідентичності, була спрямована репресивна радянська система» [2].

Степан Колесник мовить про нинішній стан української мови так: «За своєю спиною Слово повсякчас відчуває засилля і «вовчий» дух чужоземщини, воно забите по самі вінця улізливим суржиком, засмічене чи пооране убогими замінниками. Мова нагадує чоловіка, який одягнув піджака з чужого плеча. Від того Слово недобре насуплює чорні брови – холодніє, твердіє, кам’яніє в душі. А черствіє Слово – черствіє душа людська. І навпаки! Такий невмолимий закон життя».

Письменник Борис Харчук зауважив: «Рідна мова – це найособистіша і найглибша сфера обстоювання свого «я». Своєї національної гідності. Нещасна і несправедлива людина, що добровільно відмовляється від своєї мови, зрікаючись її. Нещасні і прокляті батько і мати, що сплоджують перевертнів, не навчивши дітей їхньої рідної мови. У рідному слові виявляється національна свідомість людини. Над словом може стояти тільки свідомість, а над свідомістю – тільки слово. Вони в крові, що, пульсуючи в грудях, живить мозок. Слово – не значок, не символ – це вогонь, а перефразовуючи відоме, – сорочка духу народу».

Поет Євген Сверстюк писав:  

Найперше було Слово. Крізь темряву й хаос

Воно, як вічне диво, над світом піднялось.

І стало Слово світлом посеред ночі й тьми.

У Слові все розквітло, зі Слова вийшли ми.

Що ж ми повинні робити задля зміцнення позицій нашої мови з метою її і нашої безпеки? Про це міркує й Сергій Колесник: «Зайві, не настояні на думці, необов’язкові Слова розхолоджують людей, привчають їх до сплячки, байдужості. І навпаки, Слово пружне, мускулисте, замашне і запашне піднімає в атаку. Слово, як танк, мусить пробивати дорогу до істинної, а не показної, справедливості в країні, Слово мусить дзвеніти сталлю, аби возносилась і возвишалась, і торжествувала Правда. Слово і свята Правда – синоніми. Підупадає, зубожіє Слово – пустошиться сутність людська. Слово у нашій країні – просто філологічний символ, карлючки літер, знак, тавро на папері, буденний буквенний ряд, наче штахетник. Не заклик, не струна натягнута, не Знамено, не барабан, не грім громовержний. Не золотиста сурма, що в похід кличе!». 

Останнім часом невиправдане запозичення не лише московинських, а й англійських слів набуває характеру експансії не тільки у сферах науки, економіки, технологій, а й у повсякденному житті, у побуті. Можна навести чимало англійських назв, якими рясніють міста: Лайф, Бест, Містер, Сіті, Парадіз та инші. А які ж гарні українські слова можна знайти для назв цих забігайлівок чи то пак – ресторанів: Частунок, Смакота, Смачно, Місто, Чарівник, Чаклун, Перекуска, Частуйся на здоров’я, Чародій, Ворожбит, Характерник, Рай, Тут найкраще, Найсмачніше й инші. Та власникам цих закладів чомусь і в голову не приходять такі слова.

Нема потреби вживати й иншомовне запозичення «музичний перфоменс», якщо можна сказати музичний вечір. Фотографія – це українською світлина: бо грецьке фото – це світло, а графос – писати; дослівно означає «те, що написане з допомогою світла». Саме цей корінь і присутній у нашому слові світлина. Однак вилучене з українських словників у радянські роки, нині слово світлина для багатьох іще потребує пояснення. Так само слово кур’єр, теж иншомовне. Означає «співробітник установи, який розносить ділові папери». В українській мові є слово посильнúй, яке не потребує додаткового пояснення, бо його корінь має саме таке значення: людина, яку посилають із певним завданням. Зараз у селах, де відсутній телефонний зв’язок, є така людина і її так і називають: посильнá.

Або слово «офіс». Уживання його зростає прямо пропорційно до появи кількости самих офісів. Дехто вважає, що престиж, тобто цінність їхньої установи зросте миттєво, якщо вони вживатимуть сáме це иноземне слово, незважаючи навіть на той факт, що часто-густо цей, із дозволу сказати, офіс нагадує мало не курник і за розмірами, і за виглядом. А тим часом для цього значення у нас є і завжди були власні слова, зрозумілі без перекладу: установа, контора, канцелярія підприємства. Можна вибрати найбільш вдале до тієї чи иншої установи.

Слово иншомовного походження модерний у більшості випадків можна замінити нашим сучасний у значенні модний, себто у стилі модерн. А молодіжне (і вже й не лише молодіжне!) «класний», «кльово!»!.. А тим часом в українській мові є такі гарні відповідники, і їх так багато: чудовий, чудесний, гарний, дивовижний, незрівнянний… А слово креативний, теж нерідко вживане нині, зрозуміле хіба що тим, хто його вживає, та й то, буває, далеко не всім. Тож нагадаю і значення його, й український відповідник. Креативний означає новаторський, творчий. Чудові українські слова!

А як часто чуємо і самі кажемо престиж! А як ще можна сказати? Словник української мови подає синонімічні відповідники до цього слова, з-поміж яких є й українські, й іноземні: добра слава, репутація, авторитет, вплив, який має хтось або щось. Використовуймо різні, залежно від мовленнєвої ситуації. Або дебати – це обговорення, обмін думками. А що таке імпозантний? Чуємо теж нерідко, але не всі знаємо. То чи не краще сказати замість імпозантний українське величний, поважний?! Або слово нюанс. Що це? Українською – відтінок. Утрирувати – це перебільшувати. Аукціон – це продаж. Дегенерувати – це припиняти розвиток

Як часто доводиться чути з вуст молоді чужі слова упереміж з українськими. Вважаю, що це ніщо инше, як хизування. Бо якщо ти знаєш іноземну повністю, то заговори нею, здивуй! «Скільки мов ти знаєш, стільки разів ти людина», сказав хтось із відомих. Дуже актуальною є і думка Бориса Антоненка-Давидовича: «Недобре, коли людина, не знаючи гаразд української чи російської мови або тої й тої, плутає обидві ці мови, перемішує їхні слова, відміняє слова одної мови за граматичними вимогами другої, бере якийсь притаманний саме цій мові вислів і живосилом тягне його в іншу мову, оминаючи традиції класичної літератури й живу народну мову. Так створюється покруч». А я додам: так створюються і кальки (неправильні, штучні, слова або вислови, утворені шляхом буквального перекладу чужомовного слова чи вислову).

Багато кальок побутує у медичній галузі. Напр.: «падає в обморок», а правильно – непритомніє, мліє. Хворів запаленням легких – хворів на запалення легенів; згідно графіка – згідно з графіком; слизиста оболонка – слизова оболонка; поясниця – крижі, поперек; заключення лікаря – висновок лікаря. Часто чуємо й самі повторюємо почуте: зробили невірний діагноз, тоді як правильно – поставили неправильний діагноз. «Сердечно-сосудисте» захворювання – серцево-судинне захворювання. Хворобу легше попередити, ніж лічити – хворобі легше запобігти, ніж лікувати. Цей вислів можемо використати і в мовному розумінні: мовленнєвій помилці легше запобігти, ніж її виправляти. Бо ж навчити легше, ніж перевчивати.    

«Мова кожного народу – явище давнє, її коріння сягають у доісторичні часи. Вона є найгеніальнішим наслідком матеріальної і духовної діяльності багатьох поколінь, а кожне створене слово – це символ сформованої ідеї, витвореної у великих зусиллях людини проникнути в світ природи, у саму себе. Національна мова – це здобуток культури, духовної діяльності певного народу, а одночасно здобуток культури всього людства, бо кожна мова доповнює іншу, а разом вони – витвір світового колективного людського розуму» (Григорій Нудьга).

«Мова й пісня – дві найважливіші фортеці, які народ повинен оберігати пильніше й відчайдушніше, ніж свої кордони. Бо втративши кордони, державність, народ завжди має можливість їх відновити, а мови не відновить ніколи. Вона втратиться навіки. Цінності її немає з чим порівнювати. Її не можна замінити чужою мовою, бо це означало б, що народові  потрібно прищепити чуже серце, вселити чужу душу» (Г. Нудьга).

Мова – живий організм. Різні мови світу постійно взаємодіють між собою. Елементи однієї проникають у систему иншої мови. Як наслідок цього, в українській мові сформувався цілий пласт запозиченої лексики. Однак є і негативний бік цього явища. Наша питома лексика дуже багата, і ми вже знаємо, чому: бо українська мова – одна з найстаріших мов світу, тож мала кілька тисячоліть для витворення власних слів.

Проте під впливом моди ми часто нехтуємо українською лексикою і невиправдано використовуємо запозичені слова. І хоча бувають окремі випадки, коли запозиченому слову важко підібрати свій відповідник або ж українське слово на означення якоїсь заморської новинки ще не встигло з’явитись, та у багатьох випадках таки можна замінити слова іншомовного походження власне українськими відповідниками. Наприклад, слово резонанс часто невиправдано вживаємо і там, де цілком можна і треба послуговуватися власне українським відгомін, відгук, що, власне, воно й означає. І для всіх буде зрозуміло, адже є люди, які не розуміють значення чужого слова або ж ув окремих просто алергія на чужі слова: неприйняття їх або й негативне ставлення. Тож варто зважати на таких слухачів і читачів. Та й ті, хто віддає перевагу словам іншомовного походження, нерідко не знають точного значення або відтінку значення того чи иншого слова, тому послуговуються ним і в недоречних ситуаціях.        

Деякі слова побутували ще в 1930–50-их роках, допоки не проникли в нашу мову иншомовні слова, точніше, доки не з’явилося запобігання тодішньої влади, а відтак і науковців перед усим чужоземним. З-поміж знаків чужого Зодіяку вживають слово Козеріг, правильно ж – Козоріг. Та якщо вже бути точнішими щодо українськости, то в українців є власне звіроколо, і період Козорога відповідає українському знакові Золоте Козеня. Презентація – слово теж иншомовного походження, нині занадто часто вживане, навіть у тих випадках, де воно не доречне. Бо презентація з латинської означає «вручення показного векселя особі, яка згідна здійснити оплату». Це буквальний переклад. Слово презентація має франц. відповідник: презент, подарунок, підношення. Ми вживаємо слово презентація у випадках, коли йдеться про представлення чогось, напр., виходу книги. Тож доречніше вживати саме це слово: представлення, бо ж насправді на таких заходах і відбувається представлення чогось нового глядачам, знайомство їх із новою книгою, проектом тощо, а не вручення показного векселя.

Слова иншомовного походження не варто вилучати, можна і вживати у мовленні, проте, послуговуючись ними, треба бути цілком і переконливо впевненими у їхньому значенні й доречності. А якщо вже комусь так хочеться продемонструвати обізнаність ув іншомовній лексиці, то захоплюватись теж не варто, бо так можна забути й рідну лексику. Про національну гідність теж не завадить пам’ятати. Бо, як мовив великий українець І. Огієнко, «особа, що не зросла на рідній мові, загублена для нації, бо ціле життя буде безбатченком, і справи рідної нації будуть їй чужі». 

«Слово – перше дзеркало духу», – стверджував геніальний Петрарка. В усі часи так звані господарі життя нерідко прагли захопити, «приватизувати» не лише матеріальні багатства, але навіть духовні скарби народу, зокр., слова і навіть звуки рідної мови. Як сталося, напр., з «найукраїннішою» буквою «ґ», яку в радянські роки вилучили з мовлення українців.

Репресована, себто вилучена, лексика, як і десятки тисяч подібних слів, примусово вилучених зі словників української мови, належать до власне українських слів, що їх «кожний більш-менш культурний нарід має свої, власні», – писав П. Штепа. Він нагадує слушне прислів’я, яке свідчить про надмірне запопадання московинів перед французькою модою: «На людях – у французькому фраці, а вдома таргани і блощиці в ласці». Так українці глузували з московинської моралі і бездумної моди на запровадження всього чужого. Ця мода залишила в московинській мові тисячі французьких слів щоденного вжитку, які в імперські часи були Московією насильно занесені і в Україну.  

Часто чуємо, читаємо й самі повторюємо почуте чи прочитане: таблетка – замість пігулка; туберкульоз – замість сухоти. З вуст лікарів чуємо й иншу лексику. Це, звісно, багаторічна звичка, яку важче виправляти, ніж навчитися зразу говорити правильно. А тому з московинської на українську мову найуживаніші вислови і загальновживані слова перекладаймо так: безналичный – безготівковий; наличные деньги – готівка; в рассрочку – на виплат, у кредит; для вúдимости – для годиться, про людське око; включатєль – вмикач.   

Рідною мовою освідчуємось у коханні, рідною кожна матуся навчає діток, рідною мовою співає соловейко, своєю тішиться світові жайвір, і ластівонька, і будь-яка инша птаха чи тварина. Так і люди різних народів. І тим ми всі прекрасні на планеті Земля. Одначе багатьом народам загрожує вимирання, та спочатку їхнім мовам. Тож повернімося до птахів. Вимирають вони також. І не лишень вони, самі птахи, а й навіть назви птахів. Як стверджують фахівці, функціонування української мови звузилося настільки, що нині важко сприймати українську спеціальну лексику. Тобто ми не лише не знаємо наукових наймень, напр., птахів, а й забули навіть одвічні народні назви. І так – не лише щодо птахів. А мали ж українці на вустах іздавна такі гарні, невипадкові і влучні назви і птахам, і всьому іншому в природі. Напр., усім відоме слово рябчик – московинське, а наше споконвіків – орябок. Глухар – це калька з московинської, українська назва – глушець, московинському чибис відповідає наша назва чайка. Чайка, стверджує дослідник О. Ільченко, – від московинського крячка, чибис. Морська чайкамартин. А вальдшнеп (теж московинське, походить із нім.) – це українське слуква; московинському кроншнеп, яке теж прийшло від німецької, є наш відповідник: кýльон. Послуговуюся працею наук. співробітника Інституту зоології Національної Академії Наук України Геннадія Фесенка, зокр., публікацією досліджених ним назв. Тож ми й не чули, мабуть, таких слів, а це ж давні наші наймення пернатих друзів, саме українські назви, вживані нашим народом багато віків. А щедрик, родич канарки… А садова горлиця, яка селиться навіть біля селянських хат, а нерідко і в містах. Ми називаємо її диким голубом. А родич канарки – щедрик! Хто впізнає його хоча б на малюнку? А слово ж яке гарне, щедрик; його, кажуть, щедро повсюди розселено, на щастя. А припутень, найбільший голуб, трохи сторожкий, одначе теж тягнеться до людей. А ось люди до нього байдужі. І правильна українська назва не породжує в нас навіть уявлення, який же на вигляд цей припутень. Взагалі українські з походження назви птахів, як, очевидно, і в инших мовах, творилися не випадково. Півень – від пíти (співати). Курка – від кура (д.-укр. кур означало півень, самець). У назві качка відтворено її крик – ках. Косар названий саме так за спосіб добування їжі: косарик водить голівкою вліво – вправо, наче косить траву. Шишкар теж має не випадкову назву, позаяк полюбляє ласувати шишками. А ось индик міг би завдячувати своєю назвою латинській мові. На наших теренах индик був завезений, чужий, тому й названий чужим словом, принесеним разом із ним. У слові яструб – д.-український корінь остр, який означав стріла. Тож назва яструба теж не випадкова. І не чужа, до речі. А ось орел у перекладі означає цар. Що ж, слово не українське, проте назва виправдана: орла й справді називають пташиним царем. Як дослідив орнітолог Г.Фесенко, деякі птахи в українській мові мають понад 50 синонімів. Яке ж багатство української мови і в царині пташиного світу! Шляхетну справу роблять люди, які не дають зникнути таким словам. А ще більша користь від людей, які сприяють збереженню самих птахів: важливої складової життя на Землі.

Виняткового значення слову надають і поети, як, напр.,

Борис Олійник:

Ти – весь у слові, як у сповиткові.

З колиски до калини при горбі.

І вже коли ти похитнувсь у слові,

Вважай, що похитнувся у собі.

А вчитаймось у мудрі вислови Івана Огієнка

- Кожний свідомий член нації мусить добре розуміти й ширити головне рідномовне гасло: «Для одного народу – одна літературна мова й вимова, один правопис.

- На кожному кроці й кожної хвилини охороняй честь рідної мови як свою власну, більше того – як честь своєї нації.

- Цілий народ мусить пильно дбати, щоб усі його школи були тільки рідномовні, бо тільки вони виховують свідому націю.

- Дитина вважатиме тільки ту мову рідною, якою говоритиме перші 5 років свого життя.

- Хто не говорить рідною мовою й не знає своєї соборної літературної мови, той ніколи не буде правдивим патріотом для свого народу.

- Нарід, що не розуміє сили і значення рідної мови й не працює для збільшення її культури, не скоро стане свідомою нацією й не стоїть на дорозі до державності» (То кого звинувачувати? Самих себе!).

- Держава, яка не об’єднує всіх племен свого народу спільною соборною літературною мовою, завжди заражена й на політичне роз’єднання цих племен.

- Мова – серце народу: гине мова – гине нація.

От якби ж то нашим владцям та знання цих, Огієнківських, висловів, їх розуміння! Чинний нині правопис і словники, якими послуговуємося, – це та ж сама радянська версія української мови, лише, як висловилась мовознавиця Ірина Фаріон, «із косметичними засобами». Але ж аксіомою є те, що, як вона каже, «країна, в якій панують мова і культура колишнього колонізатора, не розвиватиметься як країна незалежна, а розвиватиметься як країна постколоніальна».

Ось чому так важливо мати свій правопис і свої словники, і щоб писали їх незаангажовані фахівці-мовознавці, без вказівки політиків. І саме тому давно назріла потреба переглянути принципи нормування української мови, яка дісталася нам у спадок від радянської доби. І саме тому й ця стаття покликана відродити антентичні начала української мови, передусім із просвітницькою метою, аби ми знали, що у нас є все своє, і, звісно ж, аби ці відроджені з праджерел, підняті з пилу заборон і забуття власне українські слова впровадити в активне сучасне мовлення українців, аби ми самі переконалися, що наша мова – найбагатша і найкраща, бо світ уже давно визнав це офіційно.

«Маємо знати і мистецтво дзен, і Баха, і культуру та історію ближчих наших сусідів-слов’ян – це цікаво для неледачого. Навчаймося чужого, але ж не наше там засипане, не наше і мелеться» [3].

Петро Панч: «Треба було ще глибоко розуміти, що мова тільки та невичерпно багата й гарна, яка виплекана твоїм рідним народом, яка живиться від народних джерел, що ніколи не замулюються». «Кожна мова позичає слова з інших, але розвинені мови запозичують лише нові наукові та вузькотех-нічні слова. А бідна московська мусила позичати звичайні, щоденні, що їх кожний більш-менш культурний нарід має свої власні» (П. Штепа).

Нове (старе) слово запам’ятовується тоді, коли його вживають у мовленні. Щодня активніше вводьмо до власного лексикону хоча б одне давнє слово, хоча б те, що найбільш запам’яталося, яке вважаємо найлегшим для поширення чи найбільш облюбоване на цю мить.  

Дбаймо ж усі разом, аби Слово було, як було воно завжди, закликом, золотистою сурмою, і струною натягнутою, і барабаном, і громом громовержним. Видатний майстер слова Олесь Гончар мовив: «Зостатися без почуття до свого рідного, до своєї мови, культури – це означало б зостатись з пустою душею»; «По ставленню до рідної мови можна судити про моральний та інтелектуальний рівень людини… Якщо людина не вірить у повноцінність своєї мови, вона не вірить і в свою власну повноцінність, така мусить вважати себе людиною другого сорту»; Позбавити народ мови – це підірвати в ньому почуття власної гідності. Недорікуватим мусить почувати себе вживач суржику, отже – неповноцінним».

Ну й не можу не нагадати вислів Великого Пророка української нації, поета Тараса Шевченка: «І чужому научайтесь, Й свого не цурайтесь». Хтось може сказати, що спершу у вірші йдуть слова «чужому научайтесь», однак не забуваймо, що це – вірш, а у вірші, за потреби, допускається перестановка слів і навіть рядків (задля рими, ритміки тощо). Проте для нас першими й головними повинен бути Шевченків заповіт-порада: «свого не цурайтесь». Тоді буде рідна, українська, мова єдиною державною, і буде Україна, й буде мир.

Любов Сердунич,

членкиня НСПУ, НСЖУ, НСКУ, АДГУ, ВТ «Просвіта».

імени Т. Г. Шевченка