“Подумаєш, туфлі! Ось коледж закінчу, працювати піду, захочу – сто пар собі куплю, – А ти якого кольору кросівки хочеш, Микито?” – історія одного випадку

Фото ілюстративне
Фото ілюстративне

Подружка влаштувалася озеленювачем, а Вероніці залишилася тільки вакансія двірника. Нічого іншого вже не було.

Посиділа на лавці перед центром зайнятості, подумала, повернулася до інспектора.       Джерело

– Згодна.

Дуже хотілося купити собі нову ошатну блузку, джинси в модних дірках, а тут ще закохалася… Ось в ці туфлі закохалася. Вони стояли на вітрині магазину, ваблячи своєю елегантністю, красою і неприступністю. Витончений каблучок, збоку – вставка-сіточка, невеликий бантик і колір! Стриманий, попелясто-сірий, оксамитовий …

Розраховувати на чиюсь допомогу не доводиться. Батько ні з того ні з сього пішов з сім’ї. Любов у нього, бачте! А в сім’ї троє дітей, між іншим. Маринці всього три рочки, Микиті – сім, йому цього вересня до першого класу. А у цього зрадника – любофф!

Мати ночами в подушку плаче, а все одно чути. І шкода … А цей … татко, як пішов чотири місяці тому, так і не з’явився жодного разу. Раз переказ надіслав на тисячу гривень. Розбагатієш з них! Мати на другу роботу влаштувалася, прибиральницею. Щоб вижити …

Серпень. Спека. Руки в гумових рукавичках плавляться, солоний піт стікає по обличчю, очі щіпає. Футболка до тіла прилипає – не віддереш. А Вероніка разом з бригадою збирає сміття у величезні мішки. Як же шкодує вона тепер про кинутий нещодавно повз урну недопалок. Так і хочеться кричати всім: «Люди! Припиніть свинячити! Ну ви ж люди!»

А тут ще один підробіток підвернувся: рекламки від піцерії роздавати на вулицях вечорами. Ось прям пощастило! Годинки три постоїш, роздаси всі листівки, і кухар-піцмейкер (смішне слово) і грошиків підкине, і шматочком піци пригостить. Навіть кілька разів подарував вчорашню невикуплену піцу. Ось малюкам вдома було свято! Правда, всю ніч ноги гудуть, але в гаманці приємно шелестить.

І ось Вероніка стоїть перед вітриною, де чекає її ця чудова парочка. Джинси і блузка вже куплені, залишилося тільки забрати з собою туфлі своєї мрії.

– Вероніко! Ти що оглухла, чи що? Кличу тебе, кличу … Ось бери сумки, допоможи мені. Ми тут Микиті форму купували і для школи дещо. Але на кросівки йому все одно не вистачає … Походить поки в старих, заклею, підфарбую.

Роздратований, втомлений голос матері грубо втрутився в світ кришталевої мрії, безжально її руйнуючи. Ніка відвела погляд від вітрини і зустріла щасливі, прямо-таки сяючі оченята Микити. Він вчепився у величезну коробку «Набір першокласника», а мати безнадійно перераховувала гроші, що залишилися.

– А мені мамка обіцяла потім ще рюкзачок купити і кросівки на зміну. У школі змінка обов’язково потрібна, – поважно заявив братик і додав: – Це коли тато грошики надішле … Ага, надішле він, чекай. Як же! Вероніка ще раз глянула на туфлі, пошелестіла в кишені купюрами і, зітхнувши, рішуче взяла брата за руку.

– Пішли!

-Вероніко, ти куди його потягла? Сумки візьми …

Але вона, не озираючись, все впевненіше йшла до торгівельних рядів, де красувалася вивіска «Шкільний ярмарок».

– Подумаєш, туфлі! Ось зараз коледж закінчу, працювати піду, захочу – сто пар собі куплю, – бурчала вона про себе. – А ти якого кольору кросівки хочеш, Микито?