“Пам’ятаєш, як на цій ковзанці ми танцювали зимовий вальс? Давай продовжимо його” – історія одної любові

Незбагненна сила закрутила сиву пару у вальсі, повертаючи у далеку й прекрасну юність…

Фото ілюстративне

Зима, як це часто трапляється, заскочила зненацька: захурделило, дерева вкрилися білими шапками, дороги занесло снігом, намело кучугури. Скупі промені сонця пробивалися крізь важкі хмари, підсвічуючи танцюючим у повітрі сніжинкам.

Тамара Семенівна не любила холоди, в морозні дні вона вмикала додаткове опалення і грілася біля масляного радіатора. Та на цей день вона запланувала відвідати свою колишню однокурсницю по текстильному технікуму, котра мешкала у Садгорі. Щойно почала вдягатися, як подзвонили у вхідні двері. На порозі стояла рум’яна від морозу донька із п’ятирічним онуком – любимцем Тамари Семенівни.

За матеріалами – Погляд.

– Мамочко, нас із Тарасиком несподівано запросили в гості до колег, – заторохтіла з порога Юля. – Певно, гостюватимемо допізна, а Микитку ні з ким залишити. Ось тут змінний одяг, піжамка.

– Піжамка? – здивувалася Тамара Семенівна.

– Матусю, ну засидимося ми в гостях, не турбувати ж тебе й малого за північ.

– А я збиралася Маргариту в Садгорі провідати…

– Іншим разом, дорогенька, іншим разом…

І за донькою закрилися броньовані двері.

Микитка міцно обняв бабусю за талію і притиснувся до неї. Малюк дуже любив свою ще доволі молоду «маму Тамару», як він називав її змалку. Жінка роздягнула його, ситно нагодувала і посадила перед собою.

– Ну і чим займемося ми онучку сьогодні? – запитала лагідно. – Може ти розповіси мені про новорічний ранок у садочку?

– Ой, мамо Тамаро, це так скучно, – відповів малий. – Давай ліпше підемо на вулицю. Он там і хурделиця стихла.

Справді, завірюха вгамувалася. Стали світлішими хмарини на небі. Тамара Семенівна зібрала онука, сама вдягнулася тепленько, взяла в кишеню пшона і скоро вони удвох поспішили до парку. Стежинки були не прочищені, йти було важко. Але біля кафе «Літо» його власники згребли з асфальту сніг і по розчищеному майданчику в пошуках їжі стрибали синички. Жінка видобула з кишені пшоно і вклала його в Микитову руку.

– На, хлопчику, погодуй пташок…

Малюк підсипав полохливим синичкам їжу, а вона стояла і милувалася картиною. Краєм ока помітила, що до них наближається високий чоловік із короткою сивуватою борідкою, який тримав за руку дівчинку-дошкільня. Їй здалося, що вона звідкись знає незнайомця. Зрештою, подумала вона, місто у нас невеличке, може десь і перетиналися наші шляхи.

Перехожі теж підійшли до розчищеного місця. При їх появі синички знялися і сіли на нижні гілки найближчого дерева.

– Мамо Тамаро, чому вони налякали пташок? – закнюсив Микитка.

– Вони зараз повернуться, – заспокоїла його Тамара Семенівна.

І справді, синички повернулися до імпровізованої годівнички, де було ще достатньо пшона.

– Давно вже такого снігопаду не було, – розпочав розмову незнайомець. – Дуже люблю сніг, лижі. Колись на цей майданчик заливали водою і ми з ранку до вечора каталися на ковзанах.

– А я не люблю зиму, – відповіла ніяково. – У мене нелюбов до холоду.

Вона поглянула в бік онука, помітивши, що той уже поділився пшоном із дівчинкою і вони разом годували пернатих.

– Це ваш син?

–Що ви, це онук. Просто змалечку він називає мене «мамою Тамарою».

– А мене звати Андрієм. А бабусі у нас немає, не стало її ще до народження внучки Насті.

– А ви випадково не вчилися у 21-ій школі?

Чоловік уважно придивився до своєї співрозмовниці й обережно запитав:

– Тамарко, це ти?

– Я Андрійку…

…Тамара народилася в родині військового. Родиною їхали за батьком по різних військових містечках. Коли дівчина закінчила 10-й клас у Польщі, батька направили на підвищення в 300-й полк.

Вона пригадала як вперше зайшла до 10-а класу, як 28 пар очей втупилися в неї. Дівчина розгубилася. Класна керівничка підвела її до вільного стола. Тамара відразу помітила його темно-карі, з іскринкою очі. Згодом переконалася, що він був першим красенем у школі. Дівчата від шостого до десятого класу мали за щастя з ним поспілкуватися.

А він закохався у новеньку. Незнайоме почуття закрутило їх. Не криючись, вони водилися за руки. Милувалися жовтобагряним вбраням осінніх дерев, бігали в центральний парк на ковзанку. До пізньої ночі вони кружляли в зимовому вальсі. Міріади іскристих білих зірочок падали додолу, запорошуючи рум’яні від морозу обличчя закоханих.

А потім були весна, літо… Тамара поступила в технікум, Андрія прийняли в столичний Інститут міжнародних відносин. Він дзвонив їй, писав… Щоправда, все рідше і рідше. А потім і зовсім перестав. Тамара важко переживала розлуку, але згодом змирилася.

– Чому ти перестав писати? – запитала задумано.

– Не можу тобі все розповісти, Тамаро. Але на третьому курсі мене відправили в одну із країн, де був на нелегальному стані. І так багато років…

– А я тебе так любила… І чекала…

– Пам’ятаєш, як на цій ковзанці ми танцювали зимовий вальс? Давай продовжимо його…

Він простягнув їй руку, а іншою рукою взяв за талію. Перші кола їм не вдавалися, але якась незбагненна сила закрутила сиву пару у зимовому вальсі, повертаючи їх у далеку й прекрасну юність…

Микитка і Настя перестали годувати птахів і здивовано дивилися на своїх дідуся з бабусею…

Автор – Адріан САК.