Отець Олег Макаровський: «Або з вірою виборюємо державу, або беремо торби і йдемо по світу»

До недавнього часу я щиро вірила в те, що просвітництво, яким би переймалася окрема людина, зайве. Адже маємо газети, телебачення, інтернет… Після зустрічі й спілкування з о. Олегом Макаровським переконалася, що це не так. Далеко від Бережанщини, де його родинне коріння, тепер проповідує Боже слово, а разом із ним багатьом вірянам повертає розуміння витоків українського духу й віри, втрачене після багатьох століть зросійщення.

«Ви чули, що новий батюшка до нас приїхав? Молодий… Трійко дітей із ним, матушка. Виховані такі всі, привітні. Кажуть, якийсь із західної, чи то рухівець чи бендера… Та в нас уже ж є батюшка у Заставецькій церкві. Де ж він правитиме?», — ділилися думками люди.

Приїзд молодого батюшки, який не мав ані церкви, ані приходу, дивував жителів Старої Синяви, що на Хмельниччині. Тут з покоління в покоління набожні люди й ті, хто лише з важливого приводу — христин чи похорону, відвідували єдину церкву, що в найближчому селі Заставцях. Вона, як і всі церкви на території, якими століттями управляла Російська імперія, правили служби й молилися за того патріарха, який керував з Москви. Після здобуття Україною незалежності такі храми отримали в назві Українська православна церква з додатком — Московського патріархату. Адже не змінилося основне — ідейні настанови від московського керівництва, які тихо й лагідно підточували й тепер підточують українську державність ізсередини через душі людей.

Держава почала відроджувати власне українську Церкву, яка б піднесла українську ідею, українську ментальність й українську самоідентичність на той рівень, який би підтримував і формував націю. Саме таку Церкву й приїхав будувати у 1995 році 25-річний Олег Макаровський разом із дружиною Марією у Стару Синяву.

— Вийшли з автобуса, йдемо, дивимося навкруги — десь вивіски російською, а в центрі Ленін на п’єдесталі, — згадує о. Олег. — Приміщення, де б міг правити службу не було — правив у соцзабезі, біля якого на пустирі вирував базар… Казали: «Він, мабуть, штунда, бо ікон немає, неправдива церква». Що я пережив! Коли церкву зводив, у вагончику ночував, на пательні надворі бараболю смажив…

Дивлячись на Свято-Покровський храм, який тепер височіє у центрі селища, прихрамові будівлі, доглянутий сад, непросто уявити, яку віру в праведність тієї справи, за яку взявся, силу волі повинен був мати молодий отець, щоб на пустирі цеглина за цеглиною зводити храм. Часто бачили батюшку у фуфайці на даху церкви — щось майстрував, і в садку, коли висаджував дерева біля церкви, підрізав, поливав їх, коли разом із робітниками працював.

— У цій церкві чи не все моїми руками зроблено. Навіть хрести на куполах, — усміхається о. Олег. — Побачив, як майстер робив і сам почав… Не виходило правильно — переробляв. Часто місяць уже на небо сходить, а я ще на даху майструю. Радіоприймач вмикаю — класичну музику й працюю. Нерідко син Андрій допомагав. Я вдячний і своїм дітям і дружині, які завжди мене підтримували.

Тепер церква повна подарованими й вишитими руками матушки Марії та прихожан іконами й рушниками, хоругвами. Чудові ризи, вишиті матушкою для о. Олега. Навіть малий онук, теж Олег, часто допомагає дідусеві — прислужує під час відправ, ловлячи кожне слово й повторюючи за священником кожен рух.

Двоє їх доньок — Наталя й Іванка, син — Андрій за фахом лікарі. Усі закінчили Тернопiльський національний медичний університет. «Батьки минаються. Тож хочеться і власним дітям, і тим, які з батьками відвідують наш храм, прищепити любов до своєї землі, повагу до віри пращурів, які молилися не за Московію, а за Україну», — о. Олег розповідає емоційно, пристрасно. Викликає повагу глибина його знань, щире бажання з вірою у власну державу, віру, яку мали і його бабуся й дідусь, яких «совєти» у сорокових роках минулого століття вивезли з Тернопільщини в Сибір, розбудовувати її разом із Церквою.

— Люди не завжди розуміли, що саме московська церква, яка ніколи не мала Томосу від церкви-матері в Константинополі, неканонічна. Українська церква була 61-ю у ієрархії світових церков до того часу, поки Московія підступно не відібрала в нас митрополію. Фактичне поневолення нашої Церкви Московією тривало понад триста років. Тепер справедливість відновлено. Коли почав служіння в селищі, дехто із прихожан, вказуючи на нашу церкву, казав: «Це — українська, а на Заставцях — наша». А я тоді запитував: «А ви — хто, хіба не українці». Часом пишуть у соцмережах, мовляв, церква московського патріархату моя, бо мою маму там хрестили. А ти копни глибше — де хрестили маму твоєї мами? З’ясується, що точно не в московській церкві. Потрібно усвідомлювати, що без української церкви, мови й армії українську державу побудувати неможливо. 2014 рік багатьох пробудив, але далеко не всіх.

За кілька десятків років непросто подолати стереотипи, що нав’язані Москвою впродовж десятків століть. «Ми виросли на Галичині і знали, що таке Коляда, Вертеп. Поступово прагнемо й тут ці традиції відроджувати, — каже о. Олег. — Це дуже непросто, бо вимирають містечка й села, але зневірюватися в жодному разі не можна. Або із вірою виборюємо державу, або беремо торби і йдемо по світу!»

Саме віра, а тепер і підтримка багатьох прихожан надихає о. Олега. Так, разом організовують дитячі свята на Миколая, продуктові передачі на фронт нашим бійцям. «Не так давно чотири відра вареників наліпили, зварили й передали. А найбільше було — 43 відра, — розповідає він. — Один з пасічників 25 кілограмів меду дав. Каже, нехай хлопці на передовій смакують…».

А такого музею старожитностей, який організував при церкві о. Олег, напевно, немає в жодній церкві навіть на Західній Україні, де здавна цінують і поважають батьківський спадок.

Старовинні вишивки, яким поза сотня років, предмети побуту дідів-прадідів — жорна, прядки, веретена, посуд.

Унікальне дерев’яне розп’яття Ісуса Христа, вирізьблене зі шматка липи, що із храму, знищеного у 30-х роках минулого століття. Про музей потрібно розповідати окремо, бо за кожним предметом — цікава історія, яку із захватом розповідає о. Олег.

«Нація сильна духом, коли береже свою історію, тримається свого коріння, шанує традиції, — переконаний він. — У цю землю, яка кожному з нас дорога, яку нині захищають на фронті, ми проросли корінням, могилами наших батьків. Це — наша спадщина, яку ми зобов’язані передати дітям як сильну державу із збереженою материнською мовою, із відновленою українською церквою». До цих щирих слів важко щось додати.

Валентина Девлиш-Баца.