Наші предки красу виражали через мистецтво

Скіфські майстри, кров яких тече в жилах українців, створювали неповторні мистецькі об’єкти.

Прагнення пізнавати і творити красу є неодмінним атрибутом людства чи не в усі часи його існування. Від самих початків виокремлення всього, що крім практичної користі, викликало ще й відчуття захвату й дарувало естетичну насолоду, відбувався діалог між людиною — митцем (творцем) і людиною, для якої річ, що викликала позитивні емоції, була створена. Відгуком первісної людини на красу життя було творення малюнків. Примітивні зображення на скелях і в неолітичних печерах завжди хвилюватимуть небайдужих до історії та надихатимуть художників. 

Артефакти, зібрані директором Центру праісторичних студій Миколою Гладким.

Нинішній світ добре поінформований про античних греків, котрі ідеально поєднували в скульптурах красу гармонії людського тіла й духу. Та що знає світ про тогочасне творче життя азовсько-причорноморських степів і праукраїнського лісостепу? Ці терени ніколи не були безлюдними. А те, що немає в шкільних підручниках достатньої інформації про творче життя народів, які в той історичний відрізок часу там мешкали — є формою духовного окрадення сучасного українства.

Скіфи. Землероби й сезонні кочівники, позбавлені страху воїни і творці самодостатнього світогляду, котрий впродовж багатьох століть унеможливлював їх духовне та фізичне поневолення. А ще — творці речей і предметів, котрі й через дві з половиною тисячі років не можуть залишити байдужими закоханих у рукотворну чарівність. Власними виробами із бронзи та золота, котрі були засобами передачі змістів, скіфські майстри розмовляли не лише зі своїми одноплемінниками та чужинцями. Тримаючи в руках золоту пластину із зображенням грифона або зайця в русі, мимоволі відчуваєш прагнення майстра розповісти нащадкам про свій світ і власне в ньому «я». Та чи гідні ми бути для них співрозмовниками? Неспроможність адекватно відреагувати гукові предків, відкритися їм, прийняти послання і ввійти в діалог з тими, хто власними творіннями вийшов до своїх нащадків на зустріч, є великим гальмом у справі нашого подальшого поступу. Кличу схаменутись, вибратися із трясовини споживацтва й егоцентризму та спробувати зрозуміти й почути написані нелітерними знаками послання.

Нинішній люд милується анатомічно правильно виділеними м’язами скульптурних олімпійців, чомусь не бачить, а можливо, не знає, що сучасні еллінським скіфські майстри, кров яких нині тече в жилах українців, також створювали неповторні, неперевершені мистецькі об’єкти. Для скіфів термін «естетика» мав практичний зміст. Краса завжди є ексклюзивною. Спробую роз’ятрити уяву читача золотими нашивками, вага яких всього 0,02 грама, розміри дещо більші від людського нігтя, на яких зображено напад котячого хижака на оленя або вівцю, полювання орла на зайця, або двобій вепрів. Зафіксувати на золотій пластині напружені звірячі тіла, зобразити страждання жертви, передати дух часу… Хіба це не гідна подиву й захопленню майстерність? Наразі відома здебільше поціновувачам старовини скіфська звірина символіка характеризується реальними з водночас стилізованими, згідно з художніми законами декоративності, зображеннями. Котячі хижаки, птахи, вепри, коні, зайці… Візитною карткою скіфського звіриного стилю є золоті та бронзові зображення оленів із жертовно підігнутими ногами та орнаментальними рогами. На окрему увагу заслуговують фантастичні грифони (своєрідне уособлення злих сил у вигляді напівлевів-напівптахів), котрих нерідко зображували роздираючими коней або оленів. Весь довколишній світ наші предки вважали одухотвореним. Їхнє уявлення про світоустрій знаходило відображення в повсякденній поведінці, реакції на виклики умов, часу й обставин, в образотворчому мистецтві.

Аналогічного захвату заслуговують і зображення самих скіфів як цілої постаті, так і в багатофігурних композиціях побуту (лікування, братання, полювання з луком або списом, хліборобство, приручення коней, доїння овець, дублення шкіри і навіть батальні сюжети). Скіфські майстри не мали збільшуваного скла, але це не було для них перешкодою, щоб вдало передати риси обличчя, одяг, дії та настрої зображених. Нинішні дослідники старовини визнають, що скіфські ювеліри часто перевищували своїм артизмом вироби своїх колег з Південних Балкан (Давньої Греції) та розкиданих по узбережжях Чорного, Азовського та Середземного морів колоній.

Ще одним витвором мистецтва скіфських майстрів є бронзові котли з ніжкою та ручками, а нерідко ще й орнаментом, нащадком якого є українські вишиванки. Їх розмір сягав від мініатюрних прикрас або невеличких амулетів, які швидше за все мали магічно-сакральне призначення, до одного метра. Використовували їх не лише як посуд, у якому готували страву.

Кличу заплющити очі й уявити скіфський степ.

Вечір… Сонце ось-ось сховається за горизонтом, тому й не шле вже променів. Довкола багаття, в центрі якого стоїть котел, зібрались усі, крім вартових. Одягнутий в полотняну або конопляну сорочку старійшина вислуховує звіти старших родів. Поступовий перехід від світлого часу доби до ночі спричиняє характерний відблиск золотих нашивок на його вбранні: ряди зайців, що стрімко втікають, хижаків, що їх переслідують, оленів, де зображення самців нескладно відрізнити від самок, воїнів, котрі захищають стійбище від чужинців… Відблиски золота від язиків багаття заворожують і зачаровують. Після вечері, де зварену страву ділили між усіма, слово бере найстарший за віком. З його вуст линуть неодноразово почуті оповіді про славне минуле. Щоразу вони збагачуються новими деталями та завжди доречними висновками і повчаннями. Так жили наші предки впродовж тисячі років. Вони були господарями землі, котру спромоглися захистити від орд перського царя Дарія, не дозволили талановитому співплеміннику Анахарсісу запровадити чужинський і аморальний культ. Під оповідь найстаршого засинали найменші й наймолодші. Старших і сильніших мотивувало почуте. Мужнє і водночас мудре обличчя старійшини не видавало жодних ознак надмірного хвилювання і турботи. День минув у праці, вдале полювання та засіяні ділянки давали впевненість у неголодній зимі. Але душу ятрили думки про далеких нащадків. Чи матимуть вони пам’ять, самоусвідомлення, гідність і чи зрозуміють болі та переймання своїх предків? Чи лишаться вірними їхній боротьбі? Чи шануватимуть здобуте у кривавих сутичках і тяжкій праці? Шануватимуть кургани, в одному з яких у визначену долею днину поховають і його, чи нещадно розорють? Як поставляться до невбитих часом творінь його родичів? Потрактують несмаком і викинуть як потворний непотріб, переплавлять у цяцьку сумнівної вартості, чи таки замилуються красою? 

Українці, агов! Почуйте голос предків!

Олесь Вахній,

письменник, член НСЖУ.