Надихаюча історія демобілізованого бійця 30-ї бригади від якої хочеться жити

12294640_562814880542620_1059225345824443549_nВолонтерський проект “Повернись живим” започатковує цикл розповідей про бійців, котрі повернулися з війни і знайшли себе. 

До уваги наших читачів одна з таких історій у перекладі українською:

“Мені 28 років. Я повернувся живим. Я цілий і неушкоджений, лише пара маленьких шрамів на обличчі, і спогади про те, що було на війні. Я не герой, не здійснював подвигів і великих вчинків, не рятував життя товаришів у запеклих боях, не підбивав ворожу техніку, не був у аеропорту і не є кіборгом.

Я простий піхотинець. Я просто робив свою справу, захищав свою країну, як умів, у складі підрозділу, в якому опинився – стріляв туди, де ворог і по тих, хто стріляв по мені, ходив пару разів у розвідку, навчався влучно стріляти, вивертався і ховався від ворожої артилерії, сумував, коли ми втрачали своїх, і плакав на похоронах у друга. Я не особливий. Багатьом знайомі мої слова. Перший тиждень вдома для мене став звичайною справою – будинок, сім’я, друзі і знайомі, купа питань типу “Як воно там? А тебе змусили?” і все в цьому дусі. Дружина каже, що ночами я кликав ротного. Не знаю навіщо, не пам’ятаю снів. Потім почалося оформлення пільг, земель, компенсацій і зустріч з нашою бюрократичною машиною.
Несправедливість, відсутність змін, пасивність і байдужість людей, нахабні тітки в жеках і поліклініках, чиновники у яких дві відповіді – або грошей немає, або це не до мене, мама і дружина, які не розуміють, навіщо я пішов воювати і що я повернувся вже іншим, друзі, для яких війна – це підбадьорливий сюжет по телику, який можна живенько пообговорювати, та ще й з перших вуст правду почути – все це не додавало оптимізму, а скоріше просто злило.
Якось в автобусі була ситуація. До мене приїхав друг з іншого міста, і ми їхали в тролейбусі. Я за формою, він не військовий. Підходить кондуктор – приємна жінка. Я дістаю за два квитки, а вона відмовляється брати гроші, кажу, візьміть хоча б за нього – він не військовий, а вона на відріз. Думаю “ну ладно, є Люди”. Не проходить і 3 хвилин як з’являється нахабна тітка контролерша і починає нахабно цікавитися проїздом. Я показую документи і розумію, що друг залишається, а вона вже вимагає штраф 60 гривень. Фішка в тому, що кондукторка стояла за нею і, дивлячись на мене, всіляко показувала, що б я її не здавав, так як її покарають за такі жести щедрості. Ця курка починає репетувати, друг дістає бабки за штраф, а у мене як у тумані – я приходжу до тями, коли тримаю її за куртку і готуюся вклепати прямо в її нахабну пику з усього маху.

Паралельно чоловік зліва від мене спокійним голосом просить мене не бити її і весь тролейбус, включаючи мого друга, тупо дивиться на мене, а я все ще тримаю курку за куртку і рука все також готова полетіти їй в голову. Мені стало страшно і соромно від цієї ситуації. Я ніколи не бив жінок! Я відпустив її і заплатив штраф. Вийшов. Мій друг дивився на мене зі страхом в очах.
Після було ще кілька схожих ситуацій, але вже з мужиками і не завжди тверезими. В деяких я стримався, а в деяких – ні. Факт в тому, що я не лізу зазвичай в бійку, мене потрібно нехило вивезти з себе, а тут з пів обороту … Був ще такий момент, що коли я повернувся додому, десь через пару тижнів – я зрозумів, що мені особливо немає про що поговорити з друзями, дружиною або знайомими. Вони не розуміли мене, а я їх. Було не важко – просто щось не те. Не комфортно.
Тоді я почав знову займатися спортом, намагався більше часу приділяти своїй сім’ї (дружина була на 5 місяці) і загорівся своєю справою. Піцерією. Я не знав, як і що потрібно робити, грошей взагалі не було, всі казали мені, що ідея так собі і в мене нічого не вийде, але я вмів готувати смачну піцу, проводив майстер класи до війни і любив цю справу. Я почав цікавитися скільки потрібно грошей, яке обладнання, які дозволи, і в цей проміжок часу мені подзвонив якийсь хлопець, представившись десантником 95-ї і запропонував створити союз ветеранів АТО нашого Деснянського району – я не роздумуючи погодився. Це правильно, якщо нічого в країні не змінюється – то потрібно міняти самому. Так я познайомився з Жорою.

Після першої зустрічі з Жорою і хлопцями – я зрозумів, що в колі АТОшніков, я відчуваю себе комфортно. Ми згадували веселі моменти війни, загиблих товаришів, бойові завдання. Іноді з’ясовувалося, що ми воювали в одних і тих же локаціях, в один і той же час, тільки в кілометрі один від одного. Це допомагало мені і допомагає зараз відчувати, що мене оточують такі ж, як і я. Приємне відчуття.

Потім почалася активна фаза роботи спілки Ветеранів – оформлення документів, зустрічі з хлопцями, вироблення концепції роботи організації, навчання, коротше купа справ. Постійно ми кудись їдемо, вирішуємо проблемні питання ветеранів, спілкуємося з чиновниками, відстоюємо інтереси ветеранів в державних і комерційних структурах. Постійна зайнятість і справа мобілізували мене. Я почав потихеньку нормально спілкуватися з людьми, став спокійнішим, впевненішим. Паралельно ночами і вечорами я з дружиною складав бізнес-план, став на облік у центр зайнятості і пройшов 4-х тижневе навчання з підприємницької діяльності, отримав сертифікат, захистив бізнес план, мої пацани зы спілки ветеранів підтримували мою ідею і багато в чому допомагали.

Пізніше я познайомився з одним Українцем який давно живе в штатах і він допоміг мені створити не просто бізнес-план, а проект. Проект, звичайно, потребував грошей. У мене було зовсім не багато – близько 500 $. Я почав шукати інвестора і отримав одразу кілька відмов. Ще зустрічі і знову відмови, і знову мені кажуть, що це не те. Що потрібно займатися іншим. Можливо. Але саме цей проект і думка про нього роблять мене щасливим, тому я продовжив пошуки. І ось через 2 тижні я зустрічаю людину, яка погоджується на мої умови, який, так само як і я бачить перспективу і майбутнє цього проекту.
Це пілотний проект, який називається «PIZZA VETERANO» він здійснюватиметься на території іншого ресторану (довелося половину віджати))) Це буде не просто піцерія) У ній готуватимуть лише учасники бойових дій, а частина прибутку буде йти на потреби дітей, чиї батьки загинули на Сході. Я хочу щоб хлопці, які повертаються додому знали, що:
1 – є життя після дембеля і потрібно пробувати здійснювати мрії + постійно чимось займатися);
2 – Ми будемо раді всім нашим Гостям;
3 – для учасників бойових дій, буде бонусна система + знижки)))
Ну і звичайно
4 – дуже смачна піца в кращих італійських традиціях, приготована за італійською технологією нашими руками і з наших українських продуктів)))
Описуючи все це хочу сказати, що мені подобається моє життя зараз. Я не ідеальний) я багато матюкаюся, іноді сварюся з дружиною і друзями, взагалі погано розумію маму, я легко заводжуся, але не так як спочатку, і хочу пристрелити багато народу. Але також я почав розуміти одну просту річ. Потрібно обов’язково чимось займатися, спортом, роботою, спілкою ветеранів, здійсненням мрії, сім’єю або всім разом, але щось робити! Я не знаю, якими будуть справи в проекту, не знаю, ким виросте мій син, не знаю, що буде завтра зі мною, але я знаю, що сьогодні мені просто потрібно щось зробити”.
Леонід Остальцев (демобілізований боєць 30-ї бригади)