На Тернопільщині ГО «Нескорені духом — особи з інвалідністю» взяли під опіку понад тисячу тих, хто врятувався від війни

Світлана Бичковська під час акції «Об’єднаємося разом».

У цієї жінки стільки життєлюбності, енергії, що, здається, вистачило б на кількох. Невисока, худорлява, симпатична й дуже позитивна. Це — Світлана Бичковська, голова громадської організації «Нескорені духом — особи з інвалідністю».

Під її опікою 130 інвалідів, з яких 36 — лежачих, понад тисяча тих, які приїхали до Тернополя за порятунком від російських ракет, снарядів, мін, від знущань, катувань і смерті, серед яких — люди з інвалідністю.

Нехай крупинку тепла віддасиш — і радість на душі

— Ми не відмовляємо нікому, всіх приймаємо до своєї родини, — каже Світлана. — Ось нині зібралися на акцію «Об’єднаємося разом». Сюди прийшли нескорені духом, всі нам близькі, споріднені душами. Це — переміщені особи з різних куточків України. Ось познайомтеся, мама двох моїх підопічних — люди малорухомі. Сваруся часом на таких: не прив’язуйтеся до ліжка, рухайтеся як можете, повзіть, зубами тримайтеся, але піднімайтеся. Інакше — кінець життю. У багатьох людей розпач, відчуття безвиході. Вони хочуть не тільки матеріальної, а більше моральної підтримки, спілкування.

Ми зі Світланою розмовляємо, а навколо — десятки людей в роботі, раз за разом перепитують її, як і що потрібно робити, де допомогти. Тут і чоловік — Юрій, і троє її дітей.

— Думала на початках, що 130 підопічних — і все, бо більше не можу, не вистачить того тепла, щоб усіх обігріти, — каже жінка. — Виявилося — можу! Нехай трошечки, нехай краплинку, крупинку тепла віддасиш, люди тебе обнімають, дякують. І радість на душі. Я рідко плачу, а вчора… Прийшли до мене двоє стареньких — чоловік і жінка. Руки тремтять, виймають з кишені вафлі і дві цукерочки, кажуть: «Ось, нас пригостили, а ми хочемо вам віддячити за все добре». Не втримала сліз…

«Слава Україні!», чується з коридору. — Допомагати прийшли». Світлана розповідає, що на першому плані в них, звичайно, допомога нашим хлопцям, що на передовій. Разом виготовляють їм устілки для взуття, свої «фірмові» каримати. «Вони — на вагу золота, — каже Світлана. — Хлопці хочуть саме наших кариматів. Якось за ними аж із Чернігова приїхали з воєнізованої охорони. А весь секрет у тому, що ми наклеюємо на основу штучне хутро з «радянських» шуб, які нам приносять. Виходить дуже добрий, міцний і теплий виріб. На клей кошти часом у чоловіка «позичаю». Відверто кажучи, часто «позичаю», якщо не вистачає, щоб придбати щось необхідне й негайно, а благодійницьких внесків немає».

До них потрібно доторкнутися серцем

Виготовляють тут і маскувальні сітки, за якими приїжджають військові здалеку, бо вироби добротні. «Якось приїхав чоловік зі сходу й каже, що хоче побачити Світлану, яка керує організацією, де роблять маскувальні сітки, що рятують багатьом життя, — розповідає жінка. — Ми справді їх виготовляємо на совість: вибираємо відповідний добротний матеріал, використовуємо резинки, які укріплюють стрічки на сітках. Кажу йому: «Це більше заслуга Лесі Петрової з Воробіївки, що на Зборівщині, їй треба дякувати». Вона з 2018 року зі мною, організовує роботу. Багатодітна мати — шестеро дітей, має вже й онуків. Активна, життєлюбна, готова завше допомогти. За власні кошти нерідко наймає машину, щоб привезти вироби в Тернопіль. Моя Леся прихорошилася й поїхала отримувати подяку. А ось днями дізналися, що цей чоловік, якого звали Руслан, загинув… Сумно й гірко».

Леся Петрова.

За допомогу військовим Світлана отримала подяку від особового складу окремого полку зв’язку та радіотехнічного забезпечення. Ця відзнака, як зізнається, дуже важлива для неї й надихає.

— Я зрозуміла, що не сама, тож енергії вистачить, а отже могла б ще 700 переміщених осіб прийняти! — посміхається Світлана. — Висипаюся за дві години, встаю вранці — ніби всю ніч спала. Мене вистачає: із дев’ятьма грижами в хребті й пухлиною я, виявляється, ще рухаюся, живу!».

Така любов до життя надихає інших. Як каже жінка, до кожного необхідний свій підхід, бо люди тут з непростими проблемами. До них потрібно доторкнутися серцем. «У нас був захід, на вулиці. Дивлюся, наш хлопчик Назарчик — дитина з тонкою психікою, яка не налаштована спілкуватися з оточуючими (таке захворювання в дитини), то за трубу заховається, то за контейнер… Я дуже тихо включила музику. Вірите? Він чотири години танцював, я часом його підбадьорувала. А повз іде старша жінка й мені крутить біля скроні пальцем, мовляв, ти — не сповна розуму. Ну як пояснити людині, що й у нас є обдаровані діти, які хочуть самовиразитися, але вони — не такі, яких ми традиційно звикли бачити. У нас є і з психіатричними, неврологічними захворюваннями, з ортопедичними, онкологічними проблемами… Я їх усіх люблю, вони всі — мої. Якби хтось їх ображав і я бачила, я б, напевно, розірвала…, — емоційно розповідає жінка.

У пункті збору допомоги.

«Світлано, а де той ящик, треба віднести?», — чується з коридору. «Ти нічого не зачіпай — жінка народжена для кохання. Нехай Юра (чоловік Світлани. — Авт.) візьме і принесе», — відповідає і продовжуємо розмову: «Я ж тут не на зарплаті, страховий стаж мені не йде. Мій спонсор — чоловік. Караюсь, мучусь, але не каюсь, біжу вперед і не зупиняюсь».

«А мені не страшно — я з Бучі!»

Родина Світлани ще у 2014 році пережила враження від «статусу» переміщена особа. Сама — тернополянка, але тривалий час прожила в Криму. 22 роки чекали з чоловіком — військовим на квартиру, у 2014-му отримали й тут — окупація. Тоді ще суспільство не вповні розуміло, що відчувають переселенці, як вартувало допомогти їм на новому місці.

— Пояснюю тим, хто втратив житло — дякуйте Богові, що дав вам можливість бачити цей світ. Мародери, які зайшли на нашу землю і грабують майно, нехай подавляться. Головне, що в тебе не забрали — твоє життя. Щоразу можна почати все з початку, не впадати в депресію. Тим, хто не знаходить душевного спокою кажу: «Йдемо зі мною до лісу! Візьмемося за руки й будемо щосили кричати, щоб викричати ту біль і тугу, що засіла в душі. Вдихнемо глибоко й житимемо далі».

Якось бачу, стоїть наша дівчинка Юля, якій вісім років, з переселенців, скута, в очах страх. Приколола їй до пальтечка жовто-блакитну стрічку, щоб показувала всім, що її захищає країна. Дивлюся, в дитини наче крила розправилися, бігає, грається. Тут сирена прозвучала, чи не всі переселенці напружилися. А я — до цієї дівчинки, щоб до дитини не повернувся страх. Обняла її, кажу: «Йди зі мною, я зроблю тобі чаю». А вона дивиться на мене, посміхається і відповідає: «А мені не страшно — я з Бучі!».

Дуже важливо вивести людей зі страху, який вони пережили, вселити надію й не робити необдуманих кроків. Не так давно я просила на колінах не їхати назад на небезпечну територію родину — маму, тата й доньку. Не послухали. Натрапили на міну — ніхто не вижив… Я розповідаю для того, аби всі ми розуміли: війна близько, слава Господові, що тут ми її не відчуваємо. Тож підтримуймо одне одного, допомагаймо, бо милосердя — головне. Зайди до сусіда, запитай, чи може він нині встати, чи є в нього миска борщу, горня води… Занеси, нагодуй.

Світлана — оптимістка. Здавалося б, звідки в цієї тендітної жінки береться енергія підтримувати себе, родину й понад 800 людей, якими тепер опікується.

— Сьогодні зранку телефонують: «Мене із ЦНАПу до вас спровадили, а мене — із совбезу…», — каже Світлана. — Я жодному із переселенців не відмовляю, бо й саме у 14-му була в такому стані з єдиною різницею: я не бачила смерті, бомбардувань, моє житло не зруйноване. Вірю, що невдовзі зможу туди повернутися. Тоді я закличу всіх тих людей, якими тепер опікуюся, до себе в гості. Щоб відпочили, набралися сил, енергії. Й будемо жити!

Тіна Влад.