Мовознавець дослідив говірку наддністрянських сіл і видав унікальний словник

фото: титульна сторінка книги мовознавця Гаврила Шила "Наддністрянський регіональний словник".
фото: титульна сторінка книги мовознавця Гаврила Шила “Наддністрянський регіональний словник”.

У селах Південного Поділля існує своя, унікальна і неповторна говірка. Причому, у кожному селі одну і ту ж страву, річ, явище називають по-своєму.

Наприклад, у селі Худиківцях, що у Борщівському районі Тернопільської області, страву із молока і кукурудзяної муки грубого помолу називають галимбец, а у Бережанському районі тієї ж області – стиранкою.

Сільська говірка – це особлива мова певного населеного пункту, яка сформувалася за своїми, особливими правилами.

Молочний суп із кукурудзяного борошна моя бабуся Марина, яка проживала у селі Божикові на Бережанщині, називала стиранкою.Готувала вона його здебільшого зранку. Замішувала туге тісто із кукурудзяної муки, і коли закипало молоко, відривала шматочки тіста і вкидала до нього. Варила десь хвилин п’ять-вісім. Вкінці додавала трохи масла і цукру.

Якось у мережі Інтернет я випадково натрапила на дослідження українського мовознавця, діалектолога і лексикографа Гаврила Федоровича Шила. І зацікавилась цією темою.

Його унікальна багаторічна праця – «Наддністрянський регіональний словник» була видана уже після смерті науковця у 2008 році, завдяки фінансовому сприянню Наукового товариства ім. Тараса Шевченка в Америці.  Словник фіксує різноманіття лексики та фразеології (близько 10 000 одиниць) наддністрянського говору, зібраних у понад 500 населених пунктах Львівської, Тернопільської та північних районах Івано-Франківської областей.

Для мовознавців, етнографів, істориків, викладачів, учителів, студентів, аспірантів, широкого кола поціновувачів українського слова – це великий подарунок від автора.

Гаврило Федорович Шило народився 26 березня 1910 року у селі Дерев’яне, тепер Рівненського району Рівненської області. Помер  17 січня 1998 року у Львові.

По закінченні Варшавського університету у 1937 році обіймав посаду старшого викладача слов’янської філології Львівського університету та педагогічного інституту , був завідувачем кафедри української мови. З 1964 року – доктор філологічних наук, з 1965-го – професор Дрогобицького педагогічного інституту та співробітник відділу мовознавства Інституту суспільних наук.

Гаврило Шило є автором праць із фонології «Палатограми звуків української мови і система фонем української мови», порівняльної граматики слов’янських мов «Явище протези в слов’янських мовах». Як діалектолог досліджував наддністрянські та південно-волинські говірки, їх лексику, словотвір, топонімію. Цим темам присвячені його праці  «Південнозахідні говори УРСР на північ від Дністра» та  «Із лексики говірок Верхнього Подністров’я і Побужжя».

Галицький діалект – дуже особливий і не схожий на той, яким послуговуються на Східній Україні. Багато мовознавців стверджують – це результат багаторічного панування на наших землях окупантів – Австро-Угорщини і Польщі. Маємо дуже багато запозичень із цих мов. Бамбетель, рискаль, рондель, «Ніц!» у значенні «нічого», «Гет!», – геть, фіранка, келих, цегла, дзиґагок, онучі, кальсони, ґаці, панталони, сведер, капелюх, машина, механізм, та багато інших.

Дослідження Гаврилом Шилом слів та фразеологізмів у наддністрянських селах є надзвичайно цікавими.

Мені, наприклад, часто доводилось чути від старших людей вислів «а-ціба». Так завжди казала бабуся мого чоловіка, яка була родом із Глибочка, на Борщівщині. Щоправда, сама вона походження цього вислову пояснити не могла. А вживала його тоді, коли хотіла заборонити щось робити чи присоромити за погану поведінку.

Тепер, завдяки словнику науковця Шила, знаю, що цей вислів уживали, коли хотіли відігнати собаку.

Колоритними є назви звичних предметів і явищ, якими послуговуються у повсякденному мовленні. Так, наприклад, жителі Худиківців дерев’яний пристрій для нарізання дров називають шараґі, низку тютюну – шварою, тирсу – трачиням, жоржину – ґарґонією, будяк – бодляком, крашанку – галункою, осику – трепетою, комин на хаті – горном, труну – трунвом і так далі.

Загалом, південне Поділля дуже колоритний край, як у культурному, так і в мовному плані.

Працюючи багато років власним кореспондентом, я побувала чи не в кожному селі Чортківського, Заліщицького і Борщівського районів. І за своїми спостереженнями, можу стверджувати, що у кожному з цих сіл є свої особливості у розмовній мові.

У селах Мушкатівка та Іванків, наприклад, дуже розповсюджена частка «се», яка має декілька інтерпритацій. Тут кажуть: ся жінка, сей чоловік, сі люди, або: сейво, сейвово, сейвонка, сейвондечка. А ще тут часто можна почути лужко замість ліжко, плину замість пливу, стов замість став, стелє замість стеля і т.д.

У селах Мельнице-Подільської зони закінчення слів на –ця трансформуються на –са. Тобто: спідниса (спідниця) молодиса (молодиця) б’єса (б’ється), а також запитують: «хоште?» замість звичного «хочете?».  Недаремно у придністровських селах побутує жартівлива приказка про буйного чоловіка, який «нап’єса, тай б’єса», тобто: «нап’ється, тай б’ється». Є ще й такий вислів: «Вони не хтє приїхати», тобто «не хочуть».

Люди старшого віку у Борщеві часто кажуть: «Де сь був?», «Шо сь видів?, «Шо сь там не видів?», «Був’єс в Чернівцьох?», «Їздив’єс до Львова?».

Ади, гейби, ая, ційво, ційвово, тийво, жи тийво, вондечка, ціло, но, шо, нєа, ага, га, видельцє, лижка, збанок, таріль, горнє, мидниця, копистка, обійстє, обора, пліт, цебрик, брайтура, п’єц, ночви, вишка, хлів, вочи (очі), пагністі (нігті), писок, ябко, портки, ґаці, кредис (шафа), келішок (чарка), горівка, квасне молоко, мешти, запаска, телє (бичок), пацє, яма (підвал), бав’єнка (тепла хустка), ґумаки, кальоші, пасок, вурвати (зірвати), цьотка, вуйна, дзідзьо (рідний дід), стрийко, стрийна,- всі ці слова я чула ще в дитинстві від своїх бабусь Марини та Емілії, які проживали у селі Божикові на Бережанщині. Деякі з цих слів уживали і мої батьки, я і мої діти вже зовсім так не говоримо. Але в моїй пам’яті навічно залишаються бабусині казки, розказані саме з уживанням таких слів.

А які були дієзвороти, побажання і навіть прокльони у людей цього села!

«Аби тє шляк трафив наглий!», – побажання всього найгіршого. «Аби тебе колька сколола!», – казали спересердя на того, хто зробив якусь провину. «Най тє копне качка!», – не дуже сердите, жартівливе «побажання», в основному, вживалося серед дітей. «Курди бадилля!», – висловлювання злості і незадоволення. «Фист!», – в залежності від того, що хотіли сказати: мало значення похвали або за добрий вчинок, або ганьби за поганий. «Йди гет звідси!», «Йди до холєри!» – пішов звідси. «Холєра ясна!», – розчарування у якійсь справі.

«Присєсто Боже, кажу вам Маринко, присєсто Боже, виділам го нині коло церкви!», – емоційно розповідала моїй бабусі її знайома.

Часто моя бабуся казала на лице «твар», а худих людей називала «марними».

«А він якийсь тагі дурний», – вираз сумніву в адекватності якоїсь особи.

Огірки в Божикові називали виключно вогирками, туалет – виходком, невеличку річку – фосою, олівець – волуфком, а горище – подрами. Часто тут вживали і таке слово як «ціло», яке мало саркастичний відтінок і означало «а ти подивись, який він мудрий». Або ж вживали вислів  «о видиш!» у значенні розчарування в якійсь справі.

«Закалабуцькати пляцок» означало спекти щось солодке нашвидкуруч. Домашнє печиво, яке пекли жінки з Божикова, називали сухарями, а от у деяких селах Борщівщини вони мають іншу, дуже смішну  назву – цястки. Популярну страву із гречки і крові свині на Борщівщині називають кашанкою, а на Бережанщині просто – кишкою. У східних областях України ця страва називається кров’янкою.

«Не застигли ми, стрийно, гишки (холодець, студень, заливне, авт.). Зарідкі, певно буду переварувала», – якось почула я діалог двох жінок старшого віку у Божикові. «То сти певно замало свинєчих шкір дали, а я такой троха більше даю».

Щодо імен, то тут теж є свої особливості. В селах звичні імена набувають різних форм і звучань. Парасковію з чиєїсь легкої руки перетворюють на Параньку, Єфросинію – на Фруську, Євгенію – на Гіньку, Ганну – на Ганку. Наталія, Ольга і Катерина неодмінно станують Наталькою, Вольгою і Катруською. А Олексій і Антоній – Волексою і Тоньком. Саме такі, дуже спотворені імена, отримують жителі українських сіл. Як і вулиці: Кут, Долина, Оболоня, Сказкова вулиця (за прізвищем Сказкова з Божикова на Бережанщині, який купив тут землю і розподілив між своїми дітьми).

Мене завжди дивувало: чому у багатьох селах Тернопільщини чоловіків називали хлопами, а жінок – виключно бабами?

«Тут будут сиділи хлопи, то сюда пляцків не ставте, хлопам аби горівки більше було. А пляцки ставте на тойво стів, там бабів більше», – давала команду головна кухарка своїм помічницям на сільському весіллі.

Мова наших предків ще потребує свого дослідження і, без сумніву, збереження. Бо то є жива мова, яка живе у кожному з нас.

Ірина Мадзій