Квіти мої, діти…

«Згадала баба, як дівкою була» – скажете. Та ні – думаю, яке життя тої бабуні буде в майбутньому біля, а то й без дітей. Думаю про завтра. Не своє – ваше! Я знаю дідуся, якого син «вивіз на зберігання» у будинок перестарілих. Недавно зустрівся із жіночкою поважних літ. Розпитую про життя-буття, а вона: «Меншенький зараз продукти привезе, а старшенька недавно на пенсію пішла. Завтра маємо спільну трапеза із молитвою».

Вони для них й зараз діти – і для того, що у «соцбезвисланні» й для отої, що на вечерю ждатиме. Пора така, що не густо діти з батьками спільно проживають. Так і в мене, так і в багатьох із вас. Але вони з нами у помислах і відвідинах, у допомозі й спілкуванні. Дуже прошу вас – не творіть інкубаторні умови для дітей, не тримайте у залізних обіймах своєї опіки. Дайте їм бути собою. Але при цьому – не пускайте їх у світ нетямущими та духовно кволими – засійте у них зерна любові та відповідальності, відчуття родинності й вміння бути господарем своєї сім’ї, виплекайте свідомого громадянина й патріота країни. Тоді вам нічого не буде загрожувати. Тоді ви будете певні за майбутнє і своє, і України. Сьогоднішні діти психологічно неврівноважені, повні знервованості та агресії. Дитячий булінг переростає у жорстокість – дівчата до крові б’ють своїх однокласниць, а решту з камерами та сміхом споглядають неподобство. Ненависть наповнює стосунки між дітьми, батьками і вчителями, особливо у підліткову пору. Ми вже не можемо керувати їх емоціями й вчинками. Поміж нами і дітьми ростуть стіни відчуження. Чому? Де причина? Поверну вас трішки назад. Маленьке дитятко вивчає світ. Його все цікавить. Воно прагне запам’ятати і збагнути що є що. А у вас нагромадилося море справ: пилюка на полицях, проблемні питання у подружок чи рибалка з друзями. У вас вже попередньо сформований графік своїх потреб. Дитина ламає його, вона заважає вам, вона нервує вас. Щоби зняти ці проблеми і повернутися у комфортний стан шукаєте спосіб загалакати дитя. Телефон, планшет чи комп’ютер у руки – бався. Для дитини ґаджети заміняють вашу ласку, увагу, заміняють потребу спілкуватися, заміняють обійми і поцілунки. Вони затінюють світ людських почуттів. «Гад же ти!» – дивиться на смартфона ангел з іконки (якщо вона ще зосталася в хаті). Тепер бібліотеки у помешканнях не в моді, тепер ікони ховають в закутках, тепер світлини родини (як іконостас роду) взагалі забуті. Все замінила величезна плазма – 200 каналів і чистий спокій (мов на цвинтарі). А за це, навзамін, отримуємо бездуховність, збайдужіння, самотину. Все продається і купується – гасло нинішньої освітньої політики. Таки так: земля в торгах, воду купляємо, вже й за кисень платимо, аби вижити. Що іще зосталося?.. Любов та почуття? Та їх давно замінили віртуальні ігри! Але це ще не все. Ота озлобленість народжує підліткову депресію та приводить до пошуку якихось «подвигів» (поїздки на дахах вагонів) чи до самогубств (за покликом того ж телефону). Кількість самовбитих за останні 10 літ збільшилася вдвічі. І тенденція зростає. Хатні посиденьки нині виглядають так: тато за комп’ютером, мама із телефоном, доня з планшетом, син зі смартфоном. Родинна пустеля. Син підійде щось запитати й чує: «Йди не заважай!» Доня розіб’є ненароком чашку: «То якийсь виродок!!!» Друг за чаркою кави мовить: «Час такий настав». Отак починається втрата довіри. Тоді вам у майбутньому – дорога до будинку старців. Знов і знов чуємо: «То винні школа і держава!» Винні всі, а ви? Саме ви!!!! Скільки часу нині подаруєте дітям, стільки ж вони воздадуть колись вам. Скільки любові даруєте – стільки ж отримаєте. Це закон природи. Страшно, коли дитину б’ють. І не обов’язково руками – криком часто більш боляче. А ще, коли дітям щось погане забороняємо, а самі це робимо. Навчати треба не словами, а власним прикладом. До будь-чого дитину треба спочатку підготувати , а не нахраписто підганяти –запам’ятаймо цю просту істину. Пригадайте, чи бачать і відчувають ваші діти красу природи, її живий подих, її мову, її загадки і небезпеки? Це дитя спізнає ще в лоні матері, у її емоціях та мові, її настроєві та ставленні до інших. Воно вже живе!!! Діти з часом зневажають батьків, які їм дозволяють все, роблять за них уроки, носять (як прислуга) портфелі до школи. Вони у дитячих очах невдахи і невартісні, які нагадують ганчірку під порогом. Як це не гірко читати, але то правда. Діти люблять і поважають вимогливих та справедливих батьків! Давайте дітям лиш необхідне, а не те, що їм забагнеться. Тим забаганкам і вседозволенностям не буде меж. Вчасний сон й без телефону має бути непорушним правилом. Якщо вам у час розмови чи якоїсь гри з дитиною телефонує подружка – попросіть вибачення і скажіть, що зараз виконуєте щось особливо святе і святкове, тому перетелефонуєте пізніше. Дитя буде у захопленні від вашої уваги. Кожен день має нести родинну вечірку без електроніки та телевізора. Вчіть їх до спілкування і до потреби в цьому. Не переводьте дитяче життя в постійні розваги. Залучайте до хатніх справ – дівчат до приготування їжі, хлопців до ремонтних дійств. Вчіть їх життя! Доручайте їм і не сваріть, коли щось не вдалося. Навпаки, скажіть, що вони молодці, а завтра вийде краще!!! Робіть уроки ввічливості, дні подяк, тиждень манер поведінки, навчайте самостійності й розуміння складностей у вирішенні проблем. Вчіть лагідної розмови, очищайтеся самі й дітей від словесних будячків: «Тіпа, кароче, бін, рєзко» та подібних їм. Ставтеся до всього з великою відповідальністю і серйозністю. Завтра це повернеться до вас. А на завершок скажу наступне – навчіться самі й навчіть дітей любити Україну, її мову, її культуру, її традиції та звичаї, виховайте повагу до національних свят та одягу. Не залишайте дітей на мовне виховання москальськими мультиками та кримінальними бойовиками. Думайте про них, як про себе. Лише виховане покоління здатне побудувати достойне майбутнє. Думайте про Україну та творіть її змалечку. Собі й усім щиро цього зичу!!! З повагою і сподіваннями.

Олег Герман, професор, заслужений діяч мистецтв України.