Культура і сміття

Чим ближче до останніх рядків книги «Храм Культури», яку завершую, тим більше розумію, що розкрито вкрай мало. І хоча вже переступив 300-ту сторінку, все ж майже нічого не повідав. Це — духовний безмір, це неосяжний Всесвіт, це — мудра школа спілкування людини з людиною, людини із природою, людини із Творцем.

Фабулу книжки обрав у формі діалогу сивочолого професора і юного студента. Кожен з них має свої переконання, свої орієнтири, своє трактування того чи іншого. І отой діалог складається з уточнень, суперечок, пошуків. До чого оцей прелюд нинішніх роздумів? А до того, що ми так мало знаємо про сутність культури, про її форми та значимість у людському житті. Професор відкриває юнакові у чому вона проявляється, якою вона є, ким стаємо без неї. Такого би наставника та до очільників нинішньої влади спровадити, а то в них, окрім примітивних відосіків, нав’язливих шоу і комедійних серіалів, жодної уяви про справжність й велич світової та української культури.

Мені досі соромно, що День Незалежності нашої держави пройшов, як розбещена клоунада із затоптуванням прапора України; що на різдвяну ялинку перед Святою Софією чіпляли блюзнірського капелюха. І все це творилося з благословення «найвеличнішого і наймудрішого політика сучасності». Про стан культури якось написалося: «Під голим небом — гола за гріш несу красу. Що не змели монголи – б’ють наші завчасӳ. Бреду по тернях влади, де з мрій — одна зола. Кому себе віддати, щоб вижити могла?»

Події карантинної доби відкрили всім очі на ставлення до мистців театрального, музичного, співочого жанрів, яких було бездумно викинуто за борт сьогодення та позбавлено засобів для існування. Правда, не всіх, бо для братів-кварталівців зробили виняток, охороняючи їх творчі потуги сотнями поліціянтів та воїнів. Ми наяву побачили картину пліснявих цінностей. Одначе безкультур’я притаманне не лише безвладній владі, а й нам із вами. Мій творчий побратим Ярослав Трінчук недавно написав: «Нинішнє юне покоління (не плутати із зеленими), яке взялося творити культуру (і державу), на жаль не має ані вчителів, ані моральних авторитетів. Діє наосліп». Я би уточнив — не бачить та не хоче їх визнавати. І вчителі, і авторитети були і є, одначе тут потрібно свій культурний рівень значно підняти та прагнути всіх возносити до нього, опираючись на національний досвід, приймаючи за еталон вселенські скарби. Але ж простіше опустити все «нижче плінтуса», поставити антиморальне на перше місце, потворство взяти за взірець.

Культура це не лише мистецтво. У час мого перебування в Римі разом із групою українських науковців та митців я проживав у готелі. Нам виділили дуже ошатні номери, відмінною була обслуга, все враховано для комфортного перебування. Прийшла пора від’їзду. Уся група зібралася біля автобуса, обговорювали, ділилися враженнями. Підійшов управляючий готелем, привітно долучився до розмови, а тоді делікатно мовив: «Шановні гості! Пригадайте, яким було враження, коли ви вперше увійшли у свої кімнати. А тепер попрошу всіх повернутися до них та звірити оті враження. Я хочу, аби в тих, що прийдуть після вас, зосталася гарна думка про українців». Сказав й… усміхнувся. Всі винувато ринули виправляти зоставлений безлад, бо кожен в тій чи іншій мірі таки зіпсував вигляд кімнат. А коли ми вже сиділи в автобусі, вищеописаний пан ще раз завітав до нас і попросив поглянути за вікно. На місці, де всі недавно спілкувалися, двоє малих дітей збирали у пакетики недопалки та сміття, що так і зосталося на площадці. «Нехай оці діти дадуть вам другий урок культури. Щасливої дороги!». Досі бачу цю картину і чую його голос.

Згадалося, як до сусіда в селі приїхав брат з Канади. Давненько вже там мешкає. Стоять обоє на ґанку, курять, гомонять, а тоді гість починає щось вишукувати. «А де у вас тут смітник?» Допоки бруд у діловій чи сімейній розмовах, сміттям у хаті та на праці, нечистоти в політиці і стосунках не перестануть забруднювати наш край, допоки наша пісенна чи літературна творчість не підніметься до рівня високого мистецтва, а не примітиву — доти нас сприйматимуть як носіїв безкультур’я. Над цим варто задуматися і виправляти ситуацію. Чи не так?

Олег Герман,

заслужений діяч мистецтв України.