Юлія Винокур: «Вірю, що, як наша країна, ТV-4 буде успішно розвиватися, і все в нас буде добре»

Юлія Винокур.

30 років минуло, як у Тернополі вперше вийшла в ефір регіональна телекомпанія ТV-4. Здивуванню, захопленню, цікавості жителів області не було меж. Про місто, райони, села, людей і їхні проблеми розповідають «з телевізора»! Щодня до екранів «прикипали», щоб почути про останні новини краю. Дивиною був у середмісті Тернополя хлопець із телекамерою, а поряд з ним — кореспондент. Пригадується, як молода, красива, допитлива, з енергією, що запалювала всіх навкруги, знімала свої сюжети для «Провінційних вістей» Юлія Винокур. Минули десятиліття й тепер Юлія Миколаївна — генеральний директор телекомпанії ТV-4. Але попри час, вона така ж красива, допитлива, енергійна. Хіба тепер дещо досвідченіша.

— Так, 30 років це — велика частина життя… Я прийшла на телестудію на другому році її роботи. Тож, половина мого творчого, життєвого шляху — тут. До цього я вже працювала в Донецьку на радіо й телебаченні. Тобто, робота мені була знайома. Окрім цього, я ж училася на факультеті журналістики, маю диплом інженера — факультет радіоелектроніки… Відверто кажучи, я й не думала залишатися в Тернополі й про це багатьом казала. Планувала продовжити свою кар’єру в Києві. Але немає нічого такого постійного, як тимчасове. Їхала на ненадовго, а залишилася назавжди. Як у Тернополі, так і на ТV-4. Ніхто не може спрогнозувати свою долю наперед. Я й молоді завжди кажу: інвестуйте в себе, пишіть, пробуйте себе в різних іпостасях — ведучим, у запису, координатором, а хочеш — бери камеру й знімай, маєш бажання — монтуй. Адже чим більше ти вмітимеш, тим більше будеш затребуваним у професії.

Тоді, 30 років тому, першими освоювати телеефір, напевно було непросто… Як починалося?

— Коли я прийшла на студію, тут уже працювали Сергій Сінкевич і Олег Снітовський. Вони першими були як ведучі, журналісти «Провінційних вістей». Я прийшла в їхню команду. Всі ми були молоді, шукали креатив для кожного сюжету. Потім до нас приєднався Іван Гресько як спортивний оглядач, який тепер працює на центральних всеукраїнських телеканалах.

— Навряд чи твоя енергія могла обмежитися «Провінційними вістями».

— В якийсь момент я зрозуміла, що потрібно створити власну програму, де можна було б розкривати свій потенціал. Подумала: що тобі, Юлю, подобається? А мені подобаються автомобілі. Я ж із п’ятого класу вже ходила на гурток автомобілістів, у старших класах вивчала автосправу… На той час автомобілів було дуже мало, а коли на вулиці з’являлася іномарка, то це було круто. Я тоді домовлялася із власниками автівок, щоб відзняти їхні авта, сісти за кермо й проїхатися, розповісти про автомобіль. Кожна з цих історій була оригінальна й дуже цікава. А ще ж потрібно було заробити гроші, щоб програма вийшла в ефір. Сама з фотоапаратом їздила на ринок, домовлялася про розміщення фото й оголошення про продаж чи обмін машини. Тобто, доводилося були і рекламістом, і менеджером, і журналістом. Напевно, тоді з’явилася підприємницька жилка — я очолила відділ реклами на телестудії і паралельно із творчою роботою займалася рекламою. Доводилося тоді і знімати, і сюжети реклами придумувати, і кошти заробляти. Це ж — досвід. Коли багато вмієш — знаходиш своє. Ось уже 15 років веду свою програму «Межа правди». Відверто кажучи, я вже виросла із цього, важко поєднувати управлінську роботу й творчу, але залишити журналістику не можу… Ось сьогодні ввечері в мене ефір, готуюся до нього, трохи хвилююся…

— Наскільки змінився колектив за ці роки?

— Нині в нас працює у межах сорока людей. Свого часу було й шістдесят. Тобто, колектив немалий. Головно це — молоді люди, яким часто набагато менше як 30 років. Я керую компанією вже майже 20 років.

— Які риси характеру чи професійність цінуєш, підбираючи співробітників?

— У нашу компанію ще ніхто не прийшов «по блату» — чийсь син, брат чи знайомий. Що ця людина робитиме тут, якщо не готова працювати? Ми — живий організм. Коли хто приходить до нас, одразу кажемо: все залежить від тебе. Якщо є прагнення працювати, бажання, все це ми побачимо, а професійно ти тут виростеш. Адже ми намагаємося молодих вчити на семінарах, вебінарах, у різноманітних школах.

— Тобто, головне — набути професіоналізму?

— Не зовсім. У нас колектив творчий, часто у журналіста змінюється оператор, монтажер. З усіма потрібно знаходити порозуміння. Тобто, людина повинна бути комфортною для колективу, щоб усім з нею було спокійно і приємно працювати. Тому всі, хто хоче бути в нашому колективі, а це студенти не лише з тернопільських вишів, а й з львівських, київських, івано-франківських, проходять стажування. Зрозумій, не я роблю висновки про стажера, а запитую в колективу, чи це людина команди, як вона «вписується» в нашу телеродину. Тепер у нас колектив дуже хороший. І молодий, і творчий, і дружний, і сильний професійно.

Ми й у підготовці до святкування 30-річчя телеканалу поклалися на молодих — у них новий, свіжий погляд на організацію таких дійств. 14 вересня на сторінках телеканалу у фейсбук й інстаграм розігруємо призи, серед яких м’яч з підписами футболістів збірної України, й путівка на двох на відпочинок у Хорватії. 16 вересня о 16 год біля фонтану «Кульбаба» в центрі Тернополя організовуємо великий розіграш: розігруватимемо плазмовий телевізор. Хтось із тих, хто прийде, стане щасливим його власником. Цього ж дня, 16 вересня, святкуємо вечірку із друзями телеканалу, шанувальниками. Будуть конкурси, розіграші, концерт за участі Віктора Павліка, Ірини Федишин, низки молодіжних гуртів. На цій вечірці вручимо зібрані нами кошти для лікування Максимчика Антонишин. До них додамо й частину коштів, якими допомагали нам у святкуванні наші партнери. Усе це транслюватимемо, починаючи із 18 години онлайн у фейсбук на нашій сторінці.

— Останні кілька років у телепросторі області дуже жорстка конкуренція, бо з’явилася низка нових телеканалів. Ви відчули цей натиск?

— Звичайно, що відчули й це — виклик для нас бути ще професійнішими й креативнішими. Там, до речі, працює немало наших вихованців, вони приходять до нас, ми спілкуємося. Більше скажу, буває, що ділимося з телеканалами подієвими відео.

— Чи не змінилася тепер глядацька аудиторія ТV-4?

— Є лічильники, аналітичні майданчики. Ми щодвароки замовляємо дослідження щодо якості роботи телеканалу. Чітко бачимо, хто є наш глядач порівняно з іншими телеканалами. Із сотні українських регіональних мовників ми входимо в десятку. А на теренах області ми — лідери. Наші рейтинги досліджували і підприємці, і політики. Особливо — перед виборами. Нам потім казали: «Ви — круті!». Це — висока оцінка нашої роботи від спеціалістів. Щодо глядачів, то ми провели опитування, щоб визначити, що для них основне у сприйнятті телеканалу: любов, увага, звичка. Більшість відповіла, що це — довіра. Ми й два основні білборди до 30-річчя виставили з такими гаслами: «30 років довіри» й «30 років вартові історії». Адже ми висвітлювали все те, що відбувалося в країні впродовж усіх 30 років відновлення незалежності.

— Не торкаючись твого проєкту «Межа правди», які програми на телеканалі ТV-4 тобі найбільше до душі?

— Не можу виділити жодну, бо всі вони чимось цікаві. Але, напевно, тому, що ця емоція ще з давніх часів — Провінційні вісті… Вони в нас професійно зроблені й подані. Тішуся з молодіжних проєктів, які у нас втілювалися і маю надію втілити ще низку, які поки в шухляді.

— Юлю, чула, що про тебе багато хто відгукуються, як про людину, яка обов’язково підтримає в скрутній ситуації.

— Намагаюся бути відкритою, я щира з людьми. Можливо, не все виходить так, як хотілося б. Напевно, керівник не може бути дуже добрий у кожній ситуації до всіх. У сім’ї, коли двоє розлучаються, очевидно, що винні обоє. Так і в роботі, коли доводиться прощатися з кимось із працівників, мабуть, є частина й моєї вини… Різні бували ситуації, але хочеться, щоб люди не ображалися. Коли я телефоную колишньому працівникові із запрошенням на святкування, а людина не бере слухавку, то зрозуміло, що ображена. Дякують, як правило, всім, а образи — до керівника. Наприклад, під час локдауну довелося призупинити кілька програм, які не мали партнерів. Вибачилася перед людьми, які їх вели. Хтось зрозумів, а хтось образився…

Коли переходили на «цифру» — замість чотирьох інженерів роботу почав виконувати один. Стало питання, кого звільняти. Я не сама приймала рішення. Радилися в колективі — хто оперативніший, професійніший, мобільніший… Звичайно, що прощання з людиною — неприємні хвилини. Хочеться, щоб ці люди не ображалися, а дякували долі, що це була частина їхнього життя, їхнього досвіду.

— Тридцять років роботи минуло. Які плани на наступні тридцять?

— Щороку ми виробляємо стратегію своєї роботи. А як можна загадувати наперед на стільки часу, якщо не знаємо, яким буде завтрашній день. Ніхто ж не планував пандемії коронавірусу. Технології стрімко йдуть уперед. Це також впливає на нашу роботу. Тільки використовували великі касети, дисководи, перейшли на маленькі касети, на цифрові. Ввійшли у вжиток цифрові магнітофони — тільки купили, як з’явилися флешки, карточки, магнітофона вже не потрібні. Технології змінюють і наше життя.

— Загадувати важко, але мріяти можна.

— Якщо мріяти, то хочу, щоб атмосфера в колективі була така ж класна, як вона є тепер. Бачу, з якою любов’ю і повагою ставляться один одного наші працівники, як намагаються порадувати кожного на свята особливими подарунками, сюрпризами. Це дуже надихає і радує. Хочу, щоб достойними були зарплати, щоб комфортно було на роботі… Майже 20 років тому в мене була мрія вийти у прямий ефір і ми її втілили. Мріялося транслювати програми 24 години на добу й це також уже реальність. Мріялося виходити в ефір «на цифрі» — зробили, переїхати в офіси в центральну частину міста — також здійснили. Я останньою перейшла в новий кабінет. Поки в кожного не було свого робочого місця, оснащення, своєї чашки — я переживаю за те, щоб працівникові тут було комфортно, я залишалася у старому маленькому кабінеті.

Нині спільно із засновниками ми сподіваємося перейти в нові студії, приміщення. Це — нові технології й можливості та новий поштовх у розвитку компанії.

Я дуже вдячна засновникам, колективу, що реалізувалася як журналіст, директор. Але, знаєш, як це — планку піднімаєш і для себе, і для компанії… Мрію тепер, щоб за наступних 30 років ТV-4 вийшло на вищий рівень розвитку — із регіонального перейшло на всеукраїнський формат мовлення. Прикладів цьому є чимало й ми прагнемо цього досягнути.

— Упевнена, що твоєї енергії, драйву вистачить.

— Так, я за натурою людина драйву й руху. Не знаю, скільки б мені виповнилося років, щоб щезла ця риса. Напевно, я буду такою неспокійною старушенцією… (Сміється. — Авт.). Мені потрібно постійно бути в русі, щось дізнаватися нове, кудись вириватися, щоб отримати нові враження. Мій кум каже, що я народилася з наплічником за спиною — збираюся в подорож за секунди… Окрім цього, я ж рибалка. Із чоловіком їжджу до ставу. Не ловиться — не біда. Відпочиваю біля води, на природі — тоді релаксую у спокої. А ще — шалено люблю море! Не знаю, чи це з минулого життя, бо ж народилася я не біля моря. Тож, розумієш, я неспокійна й усіх смикаю, відтак і вони неспокійні біля мене. Тепер ось драйвую з підготовкою до святкування 30 років телеканалові.

Я й наш колектив щиро вдячні глядачам і партнерам, які підтримують нас впродовж багатьох років. За 30 років у нас були різні періоди — успіхів, помилок. Ми — ровесники незалежності держави, де також розвиток іде непросто. Нехай це не звучить пафосно, але я вірю, що як і наша країна, так і ТV-4 буде успішно розвиватися, і все в нас буде добре.

Тіна Влад.

На фото: колектив ТV-4 сьогодні й у дні, що відійшли в історію.