Як закордонні заробітки обернулися сімейною драмою для жительки села на Тернопільщині

фото: світua

Надя чекала на свою подругу, з котрою не бачилась декілька років, із неприхованою тривогою. Вона мала відговорити її від поїздки за кордон. Подруга дитинства, сорокарічна Іванка, надумала їхати в Італію на заробітки.  Іванка завжди заздрила Наді, адже та за багато років перебування за кордоном заробила і на машину, і на дві квартири дітям. Але чи була Надя щаслива і чи подякували їй за це діти, чоловік, котрих вона залишила вдома? Ось це вона і мала розповісти Іванці, з котрою зустрілася випадково у Тернополі.

  «Сідай, і послухай, що я тобі скажу, – почала розмову Надя, коли вони обидві з Іванкою вмостилися за затишним столиком у кафе. – Облиш цю ідею з поїздкою в Італію. Якщо хочеш зберегти сім’ю, залишайся тут, в Україні. І нехай тобі моя історія стане прикладом».

  Іванка не розуміла, чому Надя так говорить. Її чоловік перебивається тимчасовими заробітками, а вона на свою вчительську зарплату не може дозволити собі того, чого хоче кожна жінка. Чи ж не вміє працювати? Вміє, адже вся робота на ній: і дім, і город, і господарка.

  «Ти мабуть хочеш вирватися із щоденної рутини і думаєш що там життя з медом? Забудь! – продовжила переконувати подругу Надя. – Нехай ти заробляєш небагато, але повір, діти мають рости з матір’ю. А вони в тебе ще підлітки, їм так потрібна твоя увага і любов. Я теж своїх залишила у такому віці, тепер шкодую. Заробила їм купу грошей, а повернулася наче до чужих. Здобула я для них багато у матеріальному плані, але для себе – втратила все! Знаєш, якби повернути час назад, нікуди б я не їхала. Якби не ті заробітки, у мене була б щаслива сім’я. А так…»

  В очах Наді забриніли сльози. Іванка обійняла подругу за плечі:

  «Ніколи б і не подумала, Надю, що в тебе щось не так у родині. Що сталося, розкажи».

  І Надя розповіла свою, сповнену болю, історію.

  «Я подалася на заробітки випадково. Моя сусідка Оля шукала собі заміну по догляду за старенькою сеньйорою і я ризикнула, поїхала. Але так трапилося, що Оля захворіла і надовго залишилася в Україні. А зі сеньйорою ми добре потоваришували і вона пройнялася материнською любов’ю до мене. Десять років тому вона втратила доньку і часто плакала, згадуючи її. Казала, я схожа на неї. Добре до мене ставився і її син – керуючий місцевим банком. Грошей на догляд за мамою він не шкодував, тож я заробляла багато. Усе зароблене справно передавала чоловікові, залишаючи собі лише на першочергові потреби.

  Нашу батьківську хату в селі потрібно було доводити до пуття. Чоловікові я казала, щоб не шкодував грошей і вкладав у ремонти, облаштування подвір’я. Я й гадки не мала, що можу залишитися в Італії назавжди, чи знайти собі якогось італійця. Свою роботу розцінювала як тимчасові заробітки. Ось, думала, назбираю грошей собі, дітям – і додому. Півтора року роботи минули швидко і на Великодні свята я вирішила поїхати у відпустку. Діти зраділи моєму приїзду, я привезла всім дорогі подарунки, одяг. Але коли ступила на рідне обійстя, радість мене покинула. Що залишила – те й застала: так і стояла похиленою огрожа, тріщина на літній кухні стала ще більшою, старі пошарпані вхідні двері чоловік так і не замінив на нові. Хоча я передавала на усе це гроші.

  Та найбільший сюрприз чекав на мене у хаті. В шафі я знайшла чужий жіночий халат. У мене такого ніколи не було. Чий він? Як жінка, я інтуїтивно відчула, що тут побувала чужа особа жіночої статі. Тільки хто ж вона? Чоловік Іван твердив, що не знає чий це халат. Та донька Маруся із дитячою безпосередністю сказала мені: «Та це ж тьотя Наталя залишила, вона нам город допомагала сапати. А ще часто з татом на рибу їздила, а потім смажила нам її вдома».

  Я вийшла з літньої кухні і присіла на порозі. Мені стало все зрозуміло. Значить, поки я була на чужині, копила копійку до копійки, у мого чоловіка з’явилася «помічниця»?

  Сусідка баба Ганя, котра все про усіх знає, покликала мене на розмову:

  «Надю, не їдь більше на ті заробітки, якшо хочеш втримати чоловіка. Ходить він до неї», – і баба Ганя кивнула у сторону Наталчиного обійстя.

  Я підійшла ближче і побачила доглянуте подвір’я, нову огорожу, новозбудований гараж. Хто ж це все зробив Наталці, коли вона з чоловіком розлучилася ще років п’ять тому? Їхала в Італію – тут усе виглядало гірше ніж у мене. І ось за півтора року така переміна.

  Пішла питати по сусідках. Хтось відмовчувався, а хтось відверто зізнавався: так, працював мій Іван в неї на подві’ї. І плитку ставив, і двері з вікнами міняв і хату перекривав черепицею.

  Що? Вона в мене дома смажить рибу, в моїй шафі висить її халат, а мій благовірний за наймита у її господарстві? Та ще й витарачає мої гроші? А Наталка навіть з хати не виходить, боїться мене. Ну нічого, тоді я прийду до тебе! Не знаю, звідки в мене взялася така лють. Та я вхопила сокиру і пішла все трощити на подвір’я Наталки. Почала з плоту, потім порубала нові двері, а насамкінець побила вікна! Отямилась, вже коли на подвір’ї з’явились міліціонери.

  Словом, закінчилась ця вся історія затяжним судом і страшним нервовим зривом для мене. Через це моя поїздка в Італію відклалася на невизначений термін і я майже рік пробула вдома, залагоджуючи усі судові справи.

  Івана я прогнала і він таки пішов до Наталки. Приходив, просив вибачення, але я не простила. Тепер шкодую. Але тоді моє рішення було таким.

  Коли вирішила їхати знову за кордон, попросила свою маму доглянути дітей.  Марійці було вже 15 років, а Василькові – 16.

  Тепер я мала заробити грошей для дітей. І таки заробила. Вичила їх, оплачувала проживання у квартирах, купувала дорогий одяг, заробила на власне житло обом, справила весілля. Додому приїжджала рідко, все працювала і працювала. Думала, у будь-який час приїду – і матиму де і до кого голову прихилити. Думала, оцінять…

  Якби ж я знала, як я помилялася! Коли моя сеньйора померла, я залишилась без роботи, а нову знайти було складно. Приїхала додому. Але відчула, що ми чужі з дітьми. У сина з невісткою затрималась недовго, вона дорікнула мені, що я замало грошей даю у спільний бюджет. Найболючіше те, що син промовчав під час цієї розмови. Встала і вийшла з квартири, яку я й купила. Поїхала до дочки. А там зять забрав хворого батька до себе. Зранку, бачу, дочка ходить довкола мене і хоче почати розмову. Нарешті наважилась: «Мамо, Олег привіз свого батька, мені важко, а кімнати всього дві. Нам тісно. Ти не хочеш в село до тітки Оксани поїхати, пожити якийсь час, поки він тут? А потім – призжджай!». Моє серце ніби розламалось навпіл від цих слів. «До тітки Оксани мене відсилаєш, доню? В прийми? Але ж я хату батьківську продала після смерті мами, заробляла за кордоном і все вам віддала до копійки!»

  Вийшла я від дочки в сльозах. Дві години проплакала на автовокзалі, поки чекала автобуса в село. Картала себе, що не заробила ні на власний автомобіль, ні на житло для себе. А треба було!

  Уже зранку зателефонувала знайомому водієві і через тиждень поїхала до Італії. Ну, як як тобі моя розповідь, Іванко?»

  Іванка мовчала. Вона подумки поставила себе на місце Наді і їй стало страшно. Настільки страшно, що жінка розплакалася. Тепер Іванка знала точно: про закордонні мандри потрібно забути. Бо щастя – не в грошах. Воно там, де твої діти, котрим материнську ласку і увагу не замінять долари чи євро.

  Звісно, не у всіх жінок, котрі працюють за кордоном такі невдячні діти. Але, на жаль, буває в житті і так, як у Наді.

джерело: газета “Вільне життя плюс”.