Білозерська розповіла, як “поспілкувалася” із улюбленим письменником, котрий ненавидить все українське

bilozerska

Відома блогерка та боєць УДА Олена Білозерська розповіла “смішну” історію про те, як їй нещодавно випала нагода поспілкуватися з улюбленим письменником, котрий у мережі провляє вкрай негативне ставлення до всього українського.

Йдеться про російського письменника Сергія Лук’яненка.

Подробиці у її тексті:

“А давайте я вас посмішу трохи.

Чи багатьом з вас випадало поспілкуватися з улюбленим письменником?
Певна, що деякі мають такий досвід.
Мабуть, це було десь на літературному вечорі? Чи, може, ви написали йому на сторінку у соцмережі і отримали чемну відповідь?

Переконана: ні в кого це не виходило так круто і весело, як нещодавно у мене 🙂

Читайте також: Житель Луганщини пригадав, як у 2014-му вперше перетинав блокпост

Як багато людей з мого кола спілкування, в юності я захоплювалась “Дозорами” Сергія Лук’яненка. Не дуже полюбляю жанр фентезі, але ж “Дозори” насправді не про відьом і магів, а про сучасне нам пострадянське суспільство, правдива розповідь про життя сучасних людей. Від роману до роману спливав час, навколишній світ змінювався – і у книгах це чітко відбивалося. Наприклад, у першому “Дозорі” офісні працівники гралися у DOOM, а головний герой носив із собою CD-плеєр, і ці впізнавані деталі було дуже приємно бачити. У подальших “Дозорах” техніка вже сучасніша. А у 2000-х, ніби мимохідь, кількома мазками, Лук’яненко показав абсолютно безпросвітне життя російського села – і не десь за Уралом, а під Москвою.

Це як притча, як модель світу – так само, як Маріо Пьюзо у романі “Хрещений батько” показав модель світу на прикладі спільноти мафіозі.

Коли у 2004-му році я дізналася, що мій улюблений письменник – ватник і українофоб, у мене був легкий шок, але вже тоді я вміла відрізняти творчість митця від його особистості. І спокійно продовжувала читати талановиті романи, написані м…ком.

І от кілька днів тому у “ватній” ЖЖ-спільноті один “русскомірєц” написав неправду про Дмитра Яроша. Я у ввічливій формі вказала йому на це. І ось на цей мій коментар несподівано відповів Сергій Лук’яненко, який пише у ЖЖ під ніком “Доктор Пілюлькін”.

Він написав (дослівно, скріншот нашого листування додається):

“Свинячу мову не розмовляем – ну как-то так принято говорить у вас, селюков. Выучишь литературный русский – приходи сюда просить прощения и тёплого сытного рабочего места. Ватник, дозу жидкого белка и полежечную койку в кабине КамАза предоставим, с бурятскими дальнобойщиками согласовано.
Но вначале выучи язык Пушкина и Гоголя”.

Я відповіла:

“Для моего самого любимого с ранней юности писателя сделаю на этом сайте исключение и напишу по-русски.

Знаете, Сергей, мы с мужем воюем бок-о-бок с первых дней войны, а вместе мы больше десяти лет. В первый день знакомства мы разговаривали о литературе, и оказалось, что у нас обоих Вы один из любимых писателей. Так выяснилось, что между нами много общего, и мы начали встречаться.

Конечно, уже тогда, десять лет назад, я хорошо понимала, что талант и человеческая порядочность далеко не всегда присутствуют в одном и том же человеке.

По-прежнему читаю Ваши книги. Как писателя продолжаю Вас уважать и любить. А как человек Вы, разумеется, заслуживаете быть выпоротым на конюшне специально обученным гуцулом”.

На жаль, наше спілкування швидко урвалося, бо у тій спільноті мене забанили. Трохи шкода, якщо чесно. По-перше, під настрій я полюбляю тролити вату, по-друге – просто фізично відчуваю, як у нещасного письменника плати горіли 🙂

Ну, не вкладаємося живі ми у їхні ватні схеми.
І якщо навіть розумні і талановиті люди інфіковані цією заразою – без тотального розватнення (за аналогією з денацифікацією у повоєнній Німеччині) ніякого миру з ними бути не може”.

Lukyanenko-1024x908