“Війна – не прикрий випадок, а закономірність” – Лазарович про державність і війну в Україні

Микола ЛАЗАРОВИЧ:«СЛОВО 2020 РОКУ – БОРОТЬБА»!

Для професора Західноукраїнського національного університету – класичного університету Тернополя, доктора політичних наук Миколи Лазаровича 2020 рік завершується приємною звісткою. 44-й окремій артилерійській бригаді Сухопутних військ Збройних сил України, що дислокується в Тернополі, присвоєно почесне найменування «імені гетьмана Данила Апостола».

При чому тут Лазарович? – напрошується запитання. Бо це саме його, як історика, добровольця російсько-української війни з позивним «Професор» командування бригади попросило допомогти з вибором імені для військового підрозділу. І ось пропозиція стала реальністю. Докладніше про це і не тільки у розмові з Миколою Лазаровичем. Джерело

– Пане Миколо, як би Ви підсумували цей рік? Що було найважливішого в Україні і для України?

– Про що б ми не говорили, найбільша наша проблема – російсько-українська війна. І вона триває. Тепер нібито йдеться про перемир’я, і навіть всеосяжне, але за рік на Донбасі внаслідок бойових дій загинуло майже 50 військових. І це не враховуючи небойових втрат. Без сумніву, проблемою 2020 року є і пандемія коронавірусу. Серед важливих подій року мушу згадати і місцеві вибори, які стали позитивним фактом, бо йде війна і могло виникнути бажання ці вибори перенести. Натомість вони відбулися у зазначені терміни і це вже плюс. Мінус у побоюванні, аби сильна місцева влада не почала тиснути на слабку центральну і щоб це не призвело до сепаратизму.

– Але якими Ви бачите найбільші позитив 2020 року і негатив?

– Найбільший позитив року, як і кількох попередніх, у тому, що Україна бореться, залишається незалежною державою, громадянське суспільство потужне і не дає владі, скажемо так, мімікрувати. Бо здається, що вона цього хоче. Найбільший негатив, повторюся, війна, яка, на жаль, триває і коли завершиться, ми не знаємо. Хотів би лише наголосити: вона – не прикрий випадок, а закономірність. Це одне з багатьох протистоянь загальної великої війни між Україною та Росією, яка триває вже понад 360 років. Відтоді, коли гетьман Іван Виговський опинився перед дилемою – або змиритися з московським натиском, або боротися. Він вирішив боротися!..

– На Вашу думку, Україна вже пройшла точку неповернення, чи все-таки щось завадить зійти з європейського шляху?

– Мені здається, що точка неповернення поки що не пройдена. Бачите, Бог дав нам три основних спроби за останніх 30 років, аби ми стали нормальними громадянами власної держави. Це – проголошення незалежності, і ми цей шанс не використали сповна. Це – Помаранчева революція, яку змарнували значною мірою через нерішучість Віктора Ющенка. І третя спроба – Революція Гідності та, як це не парадоксально, теперішня російсько-українська війна. Бо вона так само дає змогу раз і назавжди відірватися від російського вектора. Чи зможемо втриматися? Сьогодні в Україні є чимало людей, які знають, що таке війна, що таке смерть і котрі вміють боротися та воювати. Будь-яка влада мусить з цим рахуватися і розуміє, що ця когорта, переважно ветеранів, не дасть розвернути країну.

– Після Ваших невтішних висновків виникає одвічне запитання: що робити?

– Боротися, бути пильними, бо Росія діє багатьма шляхами і впливає на різні категорії населення. Скажімо, ми маємо розуміти, що в 2019 році (маю на увазі президентські вибори) відбулася антиукраїнська спецоперація, яку, без сумніву, організувала Росія. Але факт залишається фактом. Наша теперішня влада нічим не краща за попередню в плані моральності, але значно гірша в плані державного управління та національної стійкості.

– Чи були в історії України подібні випадки?

– За останні 670 років наша державність тривала менше, ніж 40 років. То, відповідно, у нас такі ситуації постійні і ми самі в них потрапляємо. Зокрема, нинішня проблема – у стані суспільства, яке є постгеноцидним. Візьміть хоча б ХХ століття, характерне боротьбою проти всього українського. Більшість тих, хто намагався виявити себе в цій боротьбі на боці України, так чи інакше були або фізично знищені, або зломлені морально. Можемо порівняти той період із цвітінням соняшників: коли сонце з’являється на небі, вони піднімають свої голівки і повертають їх за світилом. Так само виявили тих, хто любить Україну, наприклад, у період українізації. Усі, хто проявився, були знищені. Залишилися ті, чиї предки мімікрували тобто пристосувалися, заховалися, мовчали, не були активними… І, відповідно, маємо такі наслідки.

– Або предки тих, кого присилали в Україну замість знищених патріотів…

– Так, без сумніву. Коли значна частина українців померла від Голодомору 1932–33 років, на їх місце завезли росіян, зокрема й на теперішній Донбас. Тому що по Донбасу Голодомор «пройшовся» дуже потужно. І я досі не можу дати відповідь на своє ж запитання, чому я не зміг прочитати жодної лекції місцевим, коли пішов добровольцем на війну і був на Донбасі. Ми стояли в різних населених пунктах і я всюди просив місцеву владу організувати людей, аби прочитати лекцію про Голодомор. Тим більше, якраз восени були дні пам’яті. У відповідь чув лише «ні, ні і ще раз ні». У них то люди не мають часу, то клуб потрібно ремонтувати… Я вже погоджувався зустрітися з людьми під відкритим небом і моє командування теж намагалося допомогти – ніяк!

– Пане Миколо, тепер модно обирати найпопулярніше слово року. З огляду на 2020-й, одні називають коронавірус, інші – карантин… Що скажете Ви?

– Боротьба! Ми боремося. Можливо, цієї боротьби не видно, але Україна, кожен патріот бореться на своєму фронті. Не лише зі зброєю в руках проти російської навали, не лише на тих посадах, які спонукають до цього. А й вступаючи у полеміку з тими, хто підтримує російську мову, протидіючи на полях фейсбуку, твіттеру чи інших соціальних мереж тим, хто просуває ідеї Кремля… Це все – поле боротьби. Поля різні, але мета одна – Україна має стати справді незалежною цивілізованою державою.

Розмовляв Василь ТОМИН