“Страшенно жалію що у моїх дітей не було і вже й не буде села” – спогади дитинства

Щойно на поріг ступає літо, мої думки летять в дитинство.

Там,у мене розпочинаються канікули і я збираюся в село до бабусі з дідусем.
У мого дідуся була пасіка. А значить був і мед. Мед стояв у великому бідоні в коморі,куди я крадькома залазила з великою ложкою. Бабуся одного разу побачила і довго пояснювала мені, що так робити не можна,але ти ж розумієш що це мене не зупиняло. Аж доки не побачив це дідусь,та він вирішив діяти в іншому напрямку. Тепер мені не треба було «тирити» мед, мені його приносили у сотах в компанії кружки з крижаною водою з джерела,на яке я страшенно любила вибігати. Дорога до нього була стрімкою,трава високою та запашною від конюшини ,яка росла у ній, а краєвиди які відкривалися звідти були казковими.

Так от, завдяки цим гостинцям,я на все життя маю найтепліші, найсолодші спогади і алергію на мед. А от на огірки, я не маю. Хоча, їх , маленькими і хрусткими,бувало ще навіть з квіточками, я об’їдалася в бабусиній теплиці досхочу. Тому закруток з корнішонами у нас не було ніколи.
Дитинство.. Знаю що у кожного воно різне, і немає різниці чи бідне воно було у тебе чи багате, все залежить чи щасливим воно було. У мене було саме таким. Зі смаком поричок і малини з грядки, з ароматними суницями,дзвіночками та волошками у садку, з плямами від шовковиці на руках і обличчі, з подряпаними ногами від трамбування сіна та соломи , в якій водилися велетенські павуки, з рум’янцем на щоках від «бедзя» у соснині ,з картами на пасовиську і запахом паленого бараболиння. З квітами за вікном, з аґрусом біля гойдалки, яка боляче била по ногам , з шаршавим язиком новонародженого телятка у хліву.

А яке було смачне щойно видоєне молоко з пінкою , яке я пила з білим хлібом і варенням. Хліб завжди був схожим на Пасочку. Завдяки селу,Пасха залишилася моїм улюбленим святом,адже ми завжди їздили святити її у село,там збиралася вся наша величезна родина. Це найтепліше і най родинніше свято для мене з тих пір. Повні столи їжі,веселі розмови,крашанки у цибулинні і радісні цокання ними з сусідніми хлопчаками. Паску, я печу по бабусиному рецепту,так, вона ніби завжди є біля мене у ці дні. А ще – лапша. Пам’ятаю , як вперше побачила на подушках газети ,а на них паляницями з тіста. Коли мені пояснили, що це так робиться лапша, я довго дивилася на це з недовірою і ніяк не могла зрозуміти- це такі жарти,чи в селі все так погано,що макарони вони повинні робити самі. Та тільки-но я скуштувала їх,одразу зрозуміла,що все погано у нас, в місті.
Моє «село» тривало до одинадцятого класу,поки жила бабуся. Вона пішла від нас саме в Пасхальний день, тоді, коли буяли півонії та тюльпани-її улюблені квіти. Бабуся була людиною з правильними принципами та позиціями,мабуть саме із-за цього,Бог дав їй легку смерть. Вона просто відвернулася до стіни і закрила очі. Після її смерті,в село ми їздили рідко. Лише на могилку і на годину відвідати дідуся.
Щоразу, я ходила до джерела, де так хотіла відчути знову ті щасливі миті, які покинули мене. Та дорога до нього була вже не такою веселою, вода не такою смачною, а краєвиди далеко не казковими.
Тепер, згадуючи усі моменти, я страшенно жалію що у моїх дітей не було і вже й не буде села. Що вони не відчують ті емоції,які ми отримували з сестрою у дитинстві.

І якби у мене був би шанс,повернутися на один лише день в минуле-я вибрала би СЕЛО.