“Мені так соромно стає за себе і за свої “нерви” – історія про світлу дівчинку Даринку

Фото ілюстративне

Даринко, треба написати рядочок, ну, хоча б один. Джерело

(Даринці 4,5, на карантині, її мама купила прописний зошит – заставляйте її писати, скоро ж у школу). Заставляю… вкрай не хоче. І мені так неприємно, що змушую. Інтуїтивно відчуваю, що так не має бути. Даринка робить все, аби тільки не писати: береться витирати стіл, буцім там є пилюка, наводить порядки в дідуся на столику. Ми хвалимо і знову за своє: – Даринко, напиши рядочок… Сіла, набурмосилась… Ніби щось пише. Я пішла на кухню. Згодом зазираю, що там біля внучки. Рядочок писався спочатку рівненько, а потім почав їхати вниз… Посередині аркуша – малюнок (і коли вона встигла?): така собі карикатурна дівчинка – ручки, ніжки, як тростинки. Але що я бачу?
– Даринко, – обережно запитую, щоб не сполохати дівчатко, – а кого це ти намалювала?
– Даринку, – спокійно так відповідає.
– А що то Даринка тримає в кожній руці?
– Ось у цій – серденько, а у цій – сонечко і знову сонечко, – відповідає радісно дівчинка. А в мене у горлі клубок і очі на мокрому місці. Мені так соромно стає за себе і за свої “нерви”. “Господи, – думаю. – Яка світла дитина! А я “лізу” у її світ із своїми цифрами і правописом, прости мене, Господи…за мою немудрість”.