“Мама заощадила на мені. На фруктах, новому одязі, на моєму здоров’ї, тепер у неї є квартира…” – історія з життя

Ганна Василівна продовжує жити скромно і замкнуто, у двокімнатній квартирі, яка давним-давно дісталася їй у спадок від батьків. Джерело

Дивиться серіали й популярні ток-шоу по телевізору, в’яже гачком ажурні скатертини, які потім стопками складає в шафу, ловить знижки та акції в найближчих продуктових супермаркетах: за молоком і хлібом йде в один магазин, а за капустою і буряками – в інший …

Однак, за дешевими продуктами Ганна Василівна полює швидше зі спортивного інтересу, а не через бідність. На відміну від багатьох, вона не бідує: за хороші гроші здає двокімнатну квартиру, яку купила на початку двохтисячних спеціально «собі на старість».

– Тоді ціни на житло були такі шалені, як зараз, – розповідає Ганна Василівна. – Був якийсь період, коли реально було купити і я встигла якимось чудом … Це щастя, що я змогла забезпечити свою старість і ні від кого не залежати тепер. На пенсію не проживеш, працювати вже сил немає і на дочку сподіватися не доводиться! У неї  тільки одні претензії та образи, спілкуватися зі мною не хоче …

Дочка Ганни Василівни, Люба, з дев’ятнадцяти років живе одна, з’їхала від матері ще на другому курсі інституту. Зараз Любі вже за тридцять, у неї сім’я, чоловік і п’ятирічний син. Люба з чоловіком працюють і платять іпотеку за двокімнатну квартиру в спальному районі, син ходить в садок. На випадки форс-мажору з її дитиною за невеликі гроші сидить непрацююча сусідка.

Бабусь хлопчик майже не знає: свекруха живе далеко, а підтримувати відносини з Ганною Василівною дочка не вважає за потрібне.

– Ось я вже й доросла давно, сама мама, а мені й досі боляче! – пояснює Люба близькій подрузі. – Не можу пробачити матері злиденного дитинства. Старого одягу з чужого плеча, стоптаного взуття, жорстоких насмішок в школі!..

– Слухай, але так теж не можна! – умовляє Любу подруга. – Твоя мама ростила тебе одна. Хіба можна ображатися на батьків за їх бідність? Мамі напевно було непросто…

– Не сміши, чого там непросто! – злиться Люба. – У неї була престижна робота на держпідприємстві, своє житло. Зарплату матері не затримували ніколи, навіть в дев’яності платили вчасно і заробляла вона значно більше, ніж батьки моїх однокласників, які вдвох працювали. І вони не скаржилися, а ми жили, затягнувши пояси. Особливо я. Себе мама не ображала, одяг собі купувала регулярно, взуття нове …

– А тобі не купувала, чи що?

– У тому-то й справа, що ні. Я ходила в тому, що добрі люди віддавали «нещасній матері-одиначці, яка героїчно одна виховує дитину». У сусідки були два хлопчики, старші за мене і вона часто приносила нам речі – після двох пацанів. Ці речі на смітник треба було нести, а вона – нам. Та до того ж ще й хлопчачі. А мама брала і відправляла мене в ЦЬОМУ в школу. Я була посміховищем усього району, але мама не звертала на це ніякої уваги …

Люба важко зітхає і сльози починають текти по її щоках:

– І справа не тільки в одязі … Ця її економія і зараз мені виходить боком. Шлунок досі вилікувати не можу, наприклад. Товста, сутула, з проблемною шкірою … Мама ні зуби мені навіть не спробувала виправити, ні сколіоз. Лікар рекомендував басейн, але “на це у нас не було грошей”. На екскурсію мене з класом у Львів не пустила, у нас все поїхали, ВЕСЬ клас, крім мене … Навіть на випускний я не пішла – мені банально не було що вдягнути, крім шкільної форми!

– Але якщо у матері реально не було грошей? – зітхає подруга.

– Настя, все у неї було. Варто було мені тільки з’їхати від неї в гуртожиток до дівчат на другому курсі, як вона одразу квартиру купила. Звісно, не мені – так питання у нас ніколи навіть не стояло, вона мені й чобіт зимових-то не купила жодного разу за все дитинство … Тепер у неї дві квартири, а ми з чоловіком, бачиш, іпотеку платимо.

–  Люба, але вона на свої гроші купила…

– На свої? А я вважаю, що на мої! Заощадила на мені. На фруктах, овочах, новому одязі, екскурсіях, зубах, велосипеді, ковзанах і гітарі … На моєму здоров’ї, освіті, поїздках і відпочинку. Нічого цього у мене не було в дитинстві. Зате у матері є квартира, ось так …

Як вважаєте, має право Люба ображатися на матір у своїй ситуації? Адже це нерозумно і не конструктивно – на четвертому десятку згадувати стоптані черевики, які вже сто років тому зігнили на звалищі та не куплений в дитинстві велосипед. Але як не згадувати, коли десятиліттями гризе образа?

Або мама – це святе, а Люба – моральний урод?