За ними плаче небо і земля: річниця пам’яті українців розстріляних у Луцькій тюрмі у 1941-му (Фото)

На світлині: родичі розшукують серед жертв своїх близьких…

Вже традиційним є скорботне вшанування пам’яті українців розстріляних у Луцькій тюрмі 22 червня.

“Ніколи не забуваймо! Бо вони і сьогодні зловісно сичать з Московії: «Можем павтаріть…»”, пише Ihor Khodak у фейсбуці.

“Маленьке містечко Добромиль, заміський пагорб Саліна. З недалекого Перемишля, замість воювати проти нацистів, гебня гнала на схід політичних арештантів. Зрозумівши, що німці за лічені години їх наздоженуть, бранців пригнали до соляних шахт і почали розстрілювати, а потім і живими скидати туди в соляну ропу…

На світлині: родичі розшукують серед жертв своїх близьких…

„Боже! Що вони роблять? Іроди? Розстрілюють, рвуть гранатами. Хто б міг подумати! Варвари, душогуби! Світ такого не бачив, не чув… Люди рятуйтеся, хто як може!” На західному подвір’ї хвилин 10-15 клекотіло, як десь у розжареному котлі. Тарахтіли кулемети, рвались гранати. Тим часом на східному подвір’ї група в’язнів, приблизно 40-45 чоловік, кинулась до дерев’яної брами, яку хотіла повалити, але по втікачах застрочив кулемет. Подвір’я встелялось трупами, запливало гарячочервоною кров’ю. Далі невідь звідки посипались кулі на нас усіх. Бачу, як до східного муру, який був найдовшим, спритні хлопці ставлять дошки, що тут валялися із розбитої кошари і тими дошками піднімаються на мур, пролазять через чотирирядний колючий дріт і перестрибують на той бік, на волю. Багатьом з них вдалося перепливсти Стир і зникнути з очей катів.

Я теж підбігаю до муру, піднімаюсь по дошці вслід за якимсь юнаком, але його скошує куля і він мертвий падає на мене. Ми обидва летимо вниз. В цей час енкаведисти зорієнтувалися в ситуації, і увесь вогонь скерували по втікачах. Я ще встиг піднятися, відбігти кілька кроків з нахиленою головою вниз від свистячих куль. Впав. Притих. Чую, як на мене навалюються трупи розстріляних в’язнів. Один накрив мою голову животом. Його кров потекла на моє обличчя. Потому знову – трупи, трупи, трупи… Деякі з них непосильним тягарем падають на мене. Я подумав: «Якщо куля не влучила, то трупи задушать…» Моя ліва рука була так причавлена, що потім я ще довго лікував її. Кати увесь час стріляли по людях, які бігали туди-сюди, наче загнані олені, збиваючи з ніг одні одних, рятуючись від смерті. Поранені благали добити їх. Хтось милостиво просив Бога прощення і царства небесного, а хтось безперестанку закликав до помсти. Помсти катам, вбивцям, варварам. Саме підчас такого передсмертного волання поранених, над нами з’явилася хмаринка і з неї сипнув краплистий дощ. В цей момент, немов з небес, почулися чиїсь голоси: „Люди! Люди! Дивіться, небо плаче за нами!”Ці моторошні спогади про розстріл у Луцькій тюрмі написав Микола Куделя, якого Бог дивом врятував, щоб він проніс цю правду через усе своє життя.

Микола Куделя — українець, який дивом вижив у пеклі розстрілу в‘язнів луцької в‘язниці:

Пам‘ятаємо! Не забудемо! Москва нас вбивала повсюдно та повсякчас!У Луцькі і по всіх Україні вшановують пам”ять невинно убієнних, відправляють молебні.


22 червня 1941 року – початок масових розстрілів у в‘зницях Західної України, що тривали цілий кривавий тиждень! На момент вибуху німецько-радянської війни львівські тюрми сбули переповнені. Наприклад, у тюрмі на Лонцького при ліміті 1500 осіб перебувало 3638 українських патріотів! Розстріли розпочалися вранці 22 червня. Радянські кати використовували різні страхітливі способи страти. Згідно зі звітом начальника тюремного управління НКВД УРСР «Про евакуацію в’язнів з тюрем Західної України та інших областей УРСР» від 12.07.1941 року, у Львові протягом 22-28 червня 1941 знищено 2464 в’язнів. У Львівській області розстріляно 4140 осіб. Спочатку убивали в’язнів пострілом у потилицю у спеціальній камері, а трупи вивозили за межі міста. До сьогодні ці місця не віднайдено. Фронт швидко наближався, і процес розстрілу «спростили». Одна розстрільна команда закидала в камеру гранати, а інша – добивала тих, хто вцілів. Тому останки людей були сильно понівечені. Спочатку мертвих виносили із камер і ховали у подвір’ях тюрем. Часто не встигали замести сліди.

Близько 700 тіл було поховано у зовнішньому дворі тюрми на Лонцького у трьох ровах. Знищували евакуйованих в’язнів і в центрально-східних областях України – у пересильних тюрмах Умані, Києва та Харкова. Одне із масових знищень заарештованих відбулося на Тернопільщині (Заліщицька трагедія). Тоді з обох боків зруйнованого залізничного моста через Дністер пригнали 14 вагонів із в’язнями, в кожному з яких знаходилося від 50 до 70 людей. Вагони облили пальним, підпалили та скинули у ріку. Ніхто не вижив. Радянська пропаганда приписала всі ці злочини нацистам. Загалом у перші тижні війни в тюрмах Західної України було умертвлено близько 22 тисяч українських патріотів. Світла пам‘ять!