“То була його перша й остання поїздка до Києва”: спогади про наймолодшого Героя Небесної сотні

Наймолодший герой Небесної Сотні Назар Войтович

7 років тому 20 лютого в Україні відбулася Революція гідності. На заворушення у Києві на майдан прибували найхоробріші відстоювати честь і гідність України. Саме так загинув у нерівному бою із окупантом наймолодший Герой Небесної Сотні Назар Войтович.

«Його образ світлий. Він мав світле волосся, очі, шкіру, аж пробивався рум’янець. Така в нього і душа була. У ньому не було зовсім ніякої злоби. Його всі знають як дитину-янгола», — так про свого учня, наймолодшого героя Небесної сотні, розповідає директор Травневської загальноосвітньої школи Василь Оверко.

Назар Войтович — наймолодший герой Небесної сотні. Назар народився і виріс у селі Травневе Збаразького району. Він був єдиним сином люблячих батьків. Змалку зростав позитивним, умів дружити, не зраджував своїм словам та вчинкам. Маленькою дитиною разом з іншими хлопчиками він прибіг до храму. Одягав стихарець і разом зі священником він здійснював богослужіння, прислуговуючи в святому храмі.Ще навчаючись у початкових класах, Назар зачитувався енциклопедіями, шукаючи відповіді на свої дитячі запитання щодо таємниць живої природи, побудови Всесвіту, природних явищ, а на уроках і під час перерв ділився знаннями з друзями та вчителями. Його цікавило буквально все: зброя козаків і події Другої світової війни, життя видатних людей та старовинні монети, історія рідного краю й принцип побудови повітряної кулі, на підняття якої Назар приходив подивитися пішки з Травневого до Збаража.

У школі був старанним, ініціативним учнем, брав активну участь у спортивних і туристичних змаганнях, районних виступах екологічної агітбригади, шкільних театралізаціях, КВК, конкурсах та вікторинах. Любив слухати музику, малювати, подорожувати, творити. Назар умів товаришувати, веселились, підтримати й поспівчувати, а тому мав багато друзів.«Наш Назарчик», «Назарко», — називали хлопця однокласники. Кажуть, що його не можна було не любити.

Світловолосий, з веснянкуватим обличчям, сірими добрими очима та щирою усмішкою. Завжди привітний, доброзичливий, співчутливий, інколи — замріяний, заглиблений у свої потаємні думки."Дуже цiкавився природознавством, носив до школи енциклопедiї, любив їздити на екскурсiї. Мрiяв мандрувати, пiзнавати, завжди хотiв бути в центрi всiх подiй. Мабуть, саме тому не стримався i поїхав на Майдан, - вважає класний керiвник Галина Губич.

- У школу навiть пiсля її закiнчення приходив часто. Пообiцяв намалювати свою картину до класу. Але не встиг".Назар також любив збирати старовинні речі, які знаходив під час численних походів, а також цікавився історією. Юрій Петрович розповідає, що син частенько його екзаменував: «Тату, а яка сьогодні дата?» Потім сам же відповідав на своє запитання і починав розповідати про історичну подію, яка сталась того дня. Хлопець читав багато книжок. Остання книжка «Холодний Яр» Юрія Горліса-Горського так і лишилась із закладкою на 20-й сторінці. «Він дуже любив малювати. Я категорично був проти, щоб він ішов вчитися на дизайнера, але він не послухався», — розповідає батько Назара.

Батько згадує, коли вони минулої осені будували хату, син власноруч виклав мозаїку у вигляді калини.Хлопець навчався на третьому курсі Кооперативного коледжу в Тернополі на відділенні дизайну. Він обожнював живопис. Усі роботи Назара мали український дух. За розповіддю викладача живопису і малюнку Тетяни Панченко, на його малюнках незмінно була деталь української символіки — калина, тризуб, козаки. Хлопець ніколи не пропускав занять без поважних причин.

А 20-го лютого чомусь не відвідав заняття. Виявилось, що напередодні увечері він зібрав речі для троюрідного брата і друзів на Майдані та поніс усе до автобуса, що вирушав на Київ. Насправді ж, йому самому нетерпілось стати учасником справжнього революційного Майдану в Києві...«Коли почався Майдан, він зразу казав, що поїде туди. Ми з дружиною його відмовляли, але він налаштувався – і все. Він був таким – як задумав щось, то вже не переконаєш відмовитися від цього. Навіть із бабцею мало не посварилися, бо вона не хотіла його відпускати, плакала. А я думаю – нема ради. Сам би поїхав з ним, але велика господарка, треба це все обходити. На базарі купив йому теплі речі, добре взуття. Дав гроші на дорогу. Поїхав у середу, 19 лютого. Прибув у Київ вранці» - розповідає батько героя.

А ще пригадує, як просив його нікуди не ходити, бути обережним. Син пообіцяв, що стоятиме тільки біля сцени. «Яка там сцена? Як приїхав уранці, так пішла бруківка в руки. Пішов одразу на передову», — зітхає Юрій Петрович.Назар і четверо його друзів зранку приїхали з Тернополя до Києва автобусом. З метро Житомирська їх забрали знайомі автомайданівці. Хлопці вважали себе щасливчиками, адже до центру складно було б дістатися.

«Ми говорили, що Назару пощастило, тому що він одночасно попаде на революцію і побачить Київ. В дорозі він слуха пісню «Не плач за мною мамо, коли я загину…», казав що в нього є тільки його сім’я і перемога» - Віталій Ковалик.«Назар не раз розмірковував про те, як воно бути героєм України, як це − загинути за Україну. Він був переконаний, що патріот − це не той, хто говорить про свою любов до України, а той, хто йде на жертви заради неї…» − Олег Мандзюк.

Приїхавши на Майдан, Назар надів щитки на руки і ноги, хтось із тернопільського намету віддав йому шолом, який до цього служив беркутівцю.«Ми не сподівались, що там відбувалось те, що відбувалось, розстріл людей. Якось розсипались…

Всі розсипались, і Назара більше ніхто не бачив, – розповідає троюрідний брат Назара Войтовича Олег Мандзюк. – Останнє, про що я з ним говорив, то ми перед тим, як йти, перед майданом, за хвилин 10 перед тим, як все почалось, ми зустріли прапор Холодноярівський "Воля України, або смерть!". Назар цікавився символами, він мене переконував, що український прапор має бути таким, як цей, − не синьо-жовтим, а жовто-блакитнім. Це була остання наша розмова», – пригадує Олег Мандзюк.Події розвивалися стрімко. Багато людей, у тому числі і Назар з друзями прийшли до Жовтневого палацу, де на третьому поверсі влаштувалися загони беркута. Пішли всі разом, але загубилися в натовпі. Хто допомагав заносити поранених, хто барикади носив догори…«Шолом Назара розчинився серед багатьох інших, - розповідає його друг Віталій Ковалик.

- Якщо чесно, то складно сказати, з чого все почалося. У мене було дивне відчуття. Дивився навколо: хтось пив каву, хтось будував барикади, у інших на руках вже були трупи. Мене покликав медик, щоб я йому допоміг. Я швидко виконував те, що він мені говорив. Раптово побачив, як на площі у беззбройного чоловіка влучила куля, і не міг прокинутися від шоку хвилин п'ять».

Друзі зідзвонювались між собою, а Назар трубку чомусь не брав…Востаннє батько говорив із сином, коли той був в автобусі. Тож наступного дня вони з дружиною телефонували Назару, але на дзвінок відповіла волонтерка з Михайлівського Собору. Сказала, що хлопець загинув…То була його перша й остання поїздка. Хлопець пробув на Майдані декілька годин.

О 9.26 ранку куля влучила хлопцеві в обличчя і вийшла через хребет. Батьки втратили єдину дитину…Батько пригадує, колись Назар з захопленням дивився на портрет Степана Бандери і хотів, щоб його світлина висіла поруч. І він таки здобув славу героя, хоча й ціною життя.

Висловити ж свою повагу у Травневе приїхав зять Степана Бандери, який нині живе у німецькому Мюнхені.«Вони будуть записані золотими буквами у сучасній історії України, бо вони засвідчили, що українська нація є в процесі переформування», – каже зять Степана Бандери Андрій Куцан.Подружжя повірило у людську допомогу, але більше не сподівається на справедливість і покарання для вбивці сина: « Може 1%, що будуть відповідати. Не вірю, тому що там ніхто нічого не шукає.»

Перед випускним Назар з однокласниками посадили на пагорбі біля школи сосни. Насадження має форму тризуба. У 2014 році випускники 9 класу посадили в той контур тризуба ще 100 сосен, на честь Небесної сотні. А школа села Травневе тепер носить ім’я Назара Войтовича.«Сьогодні це не тільки біда цієї сім’ї чи нашого села Травневе і всіх його жителів. Сьогодні це трагедія всього українського народу, що ця дитина, 17-річний юнак, останні його хвилини життя, і те, що він бачив останнє, це була війна, кров, смерть своїх побратимів» - класний керівник.

Герою Небесної Сотні Назару Войтовичу присвячується:

"Матусю, пам’ятай мене живого, Бо навіть спам’ятатися не встиг, Від кулі снайпера мені чужого Я наймолодший з тих, хто в землю ліг.Пробач, завдав, голубко, тобі болю, І чорну хустку доля одягла. Я стану птахом, лісом і рікою -Всім тим, ким би не став я за життя. Я ніг твоїх торкнусь осіннім листом, Ласкавим сонцем ляжу на лице, До рук впаду калиновим намистом, Проллюсь дощем весняним в озерце. Я буду скрізь тебе охороняти, Я буду білим ангелом твоїм. Посмертно не хотів Героєм стати -Я вірив, що повернуся живим. Матусю, пам’ятай мене малого…Я так любив розмай твоїх пісень.Із вас тепер найближче я до Бога,Ночей немає… Тут є лише день.Є лише світло, що не ранить очі,Є лише радість, що дає тепло.Я чую голос твій, що молить: «Отче…», Я бачу, нене, все наше село…Матусю, пам’ятай мене красивим,На тебе схожим, ластівко моя, Я буду поміж ангелів щасливим, Тепер тут дім мій, тут моя сім’я. Зі мною хлопці ті, що на Майдані Під кулі неозброєними йшли,Горів кривавий сніг, топився під ногами…Та ми не стали на коліна, ні. Хай ті стоять, хто в нас стріляв без міри,Хто за наказом цілився в серця, Як доказ, свіжі будуть їм могили, Свічки і квіти на усе життя.Матусю, пам’ятай мене щасливим -Я стільки мрій в душі своїй плекав. На жаль, не стану батьком, дідом сивим, Залишусь юнаком, який життя не знав. Та я любив всім серцем Україну -Засмучену, веселу і святу,Любив я землю, як малу дитину,Колись я з неї цвітом проросту…Матусю, пам’ятай мене живого…"

Світлана БОЯРКЕВИЧ.