Володимир Мосейко: «Золотою ниткою добра волонтери єднають воїнів і суспільство» (Фото)

Волонтери — особливі люди в українському суспільстві. Поки не спілкуєшся з ними близько, не усвідомлюєш, що рухає ними вже вісім років поспіль організовувати допомогу військам, підтримувати їхні родини в тилу, переправляти необхідне на фронт, мчати під кулями на передову, щоб передати бійцям посилку від рідних.

Це — особливий характер, погляд на світ і своє в ньому місце. Спілкуючись з такими людьми, розумієш, що так жити й горіти справою можуть дуже цілеспрямовані з міцним характером особистості, з великої літери патріоти. Цими думками поділилася з Володимиром Мосейком.

— Наша держава нині переживає такий складний період, що кожен з нас зобов’язаний бути патріотом, — каже керівник ГО «Десантно-козацький рій», що в Тернополі, Володимир Мосейко. — Можливо, не кожен, а більшість. Інакше не виживемо в цій страшній битві.

Володимир Мосейко за фахом інженер, але вже дев’ять років у волонтерській справі. «Ми перше хрещення пройшли майданами, — каже п. Володимир. — А з 2015-го наша громадська організація «Десантно-козацький рій» почала активно допомагати війську. Наші хлопці пішли воювати, а ми як волонтери їм допомагали. Але дуже швидко зрозуміли, що на фронті немає своїх і чужих — підтримки потребують усі, хто за країну воює. Тоді й створили центр з простою назвою «Я — волонтер».

Розмовляємо з Володимиром на базі центру. Тут кипить робота — кожен зайнятий своєю справою, хто пакує ящики, обговорює з військовими питання поставок, хто завантажує буси. З міської тернопільської вулиці, де майже нічого не нагадує про війну, не здогадався б, що наш мир і спокій своєю працею підтримують і ці хлопці з дівчатами.

«Слава Україні!» — це хтось привітався, прийшовши за черговим ящиком. «Героям слава!» — відповів Володимир буденно, бо це привітання для волонтерів — не показове, а звичне. Тут царить особлива атмосфера, пірнувши в яку, в самого виникає потреба бути причетним до цієї важливої справи.

На складі медичних препаратів, що доставляють волонтери нашим воїнам.

— Від початку повномасштабних бойових дій ми відправили на фронт понад п’ять тонн допомоги. Це не лише продукти, генератори, акумулятори, тепловізори, одяг, а й автомобілі. Ми вивозили цивільних людей із небезпечних зон, поранених військових, тих, які загинули… Все це лягло в перші дні на наші плечі. На тепер понад 450 бусів з необхідним для хлопців відправили на фронт, понад 20 автівок. Ось перед нашою розмовою одна пішла… Підтримуємо зв’язки з командирами всіх частин, що на позиціях. Вони роблять замовлення — що потрібно, й ми доставляємо. Нещодавно лафету завезли, вже не першу. Військові притягують нам пошкоджені — ремонтуємо й туди завозимо. Часом під кулями й бомбардуванням. Живемо під обстрілами в бліндажах з військовими… Не так давно нашим хлопцям довелося два кілометри мало не повзти, щоб вийти з небезпечної зони — автобус в районі Попасної потрапив під щільний обстріл. Різне буває…

Нагодувати тих, хто приїжджає за волонтерською допомогою - важлива справа.

Непроста, а нерідко й небезпечна робота. Тим паче прикро читати узагальнюючі неприємні коментарі в соцмережах про них. «Не можна заперечувати: є й псевдоволонтери, — каже Володимир. — Вони підставляють не лише тих, хто ризикує життям, щоб на фронті було все необхідне, паплюжать пам’ять волонтерів, які загинули, сіють зневіру в тих людей, які по селах віддають останнє, аби наробити військовим тушонок, чи зібрати кошти на автомобіль, які стараються наліпити сотні вареників, чи зібрати кошик на фронт. Нині підтримка війська — святе. Це наближає перемогу, бо хлопці знають, за кого борються, що їх люблять, шанують, поважають.

— На Тернопільщині з такими зустрічалися, — запитую.

— На жаль. Були, що під нашу організацію «шифрувалися» і незаконно працювали. Разом із правоохоронцями боремося з такими. А щодо соцмереж, то прикрі висловлювання про волонтерів дуже боляче б’ють по наших військових. Вони ж також читають такі пости й можуть скласти думку, що в нашому суспільстві розкол, що тут один на одного… Тоді як воювати? Є такі люди, які спеціально пишуть наклепи на волонтерів, що офіційно працюють. І на нас писали. Дехто каже, мовляв, українці такі-сякі. Ні, українці — щирі, роботящі, раді допомогти. Через нашу територію за багато століть пройшло чимало завойовницької нечисті. Ось і залишилося десь сім’я орків, що всюди бачать лише погане, запускають сумнівні чутки. Наклепи і брехню приніс у наше життя москаль. Позбавимося — житимемо у вільній Україні, де поважатимемо один одного. Потрібно присікати таке, бо це заважає нашій перемозі. За наклеп є покарання — три роки тюрми, 17800 гривень штрафу. Наші юристи жартують, що потрібно активізуватися з приводу штрафів, тоді матимемо кошти, за які хоч буси заправлятимемо, щоб на фронт їхати.

Волонтери — свого роду психологи. Привозять з домівок воякам добрі звістки й гостинці, розповідають новини, одне слово, приносять частинку цивільного спокійного життя туди, де руїни й небезпека. «Неправда, що волонтерський рух затихає, — каже Володимир. — Може, він не такий наглядний, але активний. Золотою ниткою добра волонтери єднають воїнів і суспільство», — переконаний він. Щоправда, додає, окрім волонтерів, організованим має бути все наше суспільство. Варто було б старостам сіл гуртувати громади. Бо багато людей хотіли б допомогти армії, але не знають, як. «Староста з Вікнин, який організував навколо себе громаду — добрий приклад, — каже волонтер. — Люди за ним пішли. Нещодавно він їздив з допомогою на фронт. Дуже хотілося б, аби таких старост у нас було більше».

Володимир Мосейко: «Переконаний, що прикладами волонтерського руху, звитяги воїнів ми виховаємо нашу націю цілісною, що дорожитиме країною і берегтиме її».

Володимир розповідає, що кожну передачу від рідних, знайомих чи односельців він фотографує й публікує в соцмережах. «Мені в коментах пишуть, що впізнали у хлопців свою тушонку чи коржики. Фотографую з бійцями, щоб люди бачили, куди що потрапило. Хто мінеральної води купив, хто бідона чи макарони, яблука передав — усе фіксуємо, за все звітуємо. Любимо всіх — немає різниці з Тернопільщини хлопці чи з іншої області. Ви б побачили, з якими емоціями зустрічають передачі з дому. Особливо, коли це — від мами з татом…», — розповідає він.

У кількох кімнатах центру різні за призначенням речі для фронту: предмети гігієни, обмундирування, продукти, медикаменти. За кожен такий склад відповідає окрема людина. «Ось, бачите, у ящиках мікси. Це — набір продуктів, зокрема печиво, тушонка, згущенка, сухарі. Спеціально так упакували, бо хлопці закопують ящики там, де їм необхідно, а потім, коли бойові дії і немає можливості готувати їжу — відкривають», — розповідає Володимир про хитрощі воєнного життя.

За роки волонтерства він об’їздив чи не всі наші підрозділи, тож знає настрої бійців. Каже, що стоять хлопці на передовій не за гроші й почесті. Стоять за дітей, родини, вірять в Україну і готові за це віддати життя. Наголошує, що це — не пафос, бо під кулями, бомбами й ракетами він втрачає сенс. Так налаштовані наші воїни. «Це — єдиний випадок у світі, коли вчора чоловік орав город, їздив на конях, а нині взяв зброю і захищає країну — каже Володимир. — Та так захищає, що світ дивується. Я знаю нашого військового, за голову якого ворог дає два з половиною мільйони доларів. Уявляєте, наскільки це героїчна людина! А в житті — звичайний чоловік…».

У Десантно-козацькому рою понад 360 волонтерів. Є центри в Ланівцях, Підволочиську, Бережанах, Заліщиках, навіть у Городку на Хмельниччині. На межі Тернопільської і Хмельницької областей волонтери організували Подільсько-Волинську січ, де відпочивають діти військових, що воюють чи загинули на фронті.

— Спостерігав за дітьми увечері біля ватри, — каже Володимир. — Які вони дружні! Російськомовні зі сходу за кілька днів переходять на українську, все роблять разом, без суперечок. Подумалося, що якби лише діти в світі керували у країнах, вони б будували держави без війн… Переконаний, що прикладами волонтерського руху, звитяги воїнів ми виховаємо нашу націю цілісною, що дорожитиме країною і берегтиме її».

Тіна Влад.