Під’їзди для собак?

Любов Сердунич.

Листоношу покусав пес. Ні, не той, що про нього попереджує табличка на воротях, а той, який живе в під’їзді багатоквартирного будинку…

Є собаки дворові, є й кімнатні. Такі умовні назви вказують на місце їхнього проживання. А ось, наприклад, у смт Старій Синяві (і не тільки), що на Хмельниччині, дуже популярною стала нова порода наших чотирилапих друзів. Назву її «під’їздна», себто та, котра своїм помешканням має під’їзди багатоквартирних будинків.

Звісно, ні Рябко, ні Сірко, ні сам Рудий або Джек (а також Пірат, Пальма, Рекс, Найда, Жук та іже з ними) самі собі не обирали це помешкання, як не вибирали й господарів для себе. Це люди, які приручили їх, а отже, взяли на себе й відповідальність за життя «братів наших менших», гостинно відчинили двері будинкових під’їздів, вважаючи, що таким чином виявили своє милосердя і чуйність до тварин. До бездомних песиків, а також котиків – можливо, й так, але не до людей, які мешкають в одному будинку, зокрема в одному під’їзді.

Це у власному помешканні ми маємо право утримувати яких завгодно тварин, птахів, комах, рептилій. Звісно, головне – без шкоди для сусідів. А ось під’їзд, на щастя, – це приміщення, спільне для всіх мешканців будинку. І перш ніж поселяти в ньому безневинне цуценя чи дорослого вовкодава, необхідно порадитися щодо цього із сусідами, які, поважаєш ти їх чи ні, теж мають право на цей під’їзд, тобто безпечне користування ним, і нормальний естетичний вигляд. Мало того, варто навіть запитати дозволу! Аякже! Почнемо ми в малому робити хто що захоче, то й у великих справах (у державі) запанує безлад і навіть свавілля. А хіба його ще нема, того безладу? – вже чую ваше запитання, погоджуюся з вами. Ось якраз тому й маємо, що чинимо той безлад самі, та ще й иншим дозволяємо чинити, покриваючи, заплющуючи очі, байдуже спостерігаючи.

Фото з вільних джерел.

Ні, багатьом із нас це не подобається (я – про тих же під’їздних собак), дехто виливає своє невдоволення і гнів, а то й обурення один одному, але… так, аби не дійшло до винуватця. Однак, що дають такі виливання гніву, крім задоволення потреби почухати язик?.. Складається враження, що головне в їхніх обуреннях – не розв’язання цієї проблеми, а турбота про те, щоб не погіршилися стосунки із собаколюбним сусідом. Так, близький сусід, кажуть, – це краще, ніж далекий брат, тому із сусідами треба жити дружно. А він що ж, не знає про це, не бере це до уваги?..  

Усі власники квартир – дорослі люди. То невже комусь треба читати лекцію, що собаки, як і коти, потребують догляду, що за ними, незалежно, в хаті вони чи в під’їзді, треба прибирати, що нікому не приємно чути гавкіт або нявчання, яке луною розходиться на весь під’їзд і його чутно в кожній квартирі?.. Врешті, потрібне елементарне розуміння потреб і проблем співмешканців: у когось – маленька дитина, в инших – старенька або ще й хвора людина, хтось страждає алергічними хворобами, а хтось (кожен!) просто потребує тиші (і має право на неї), надто ж – уночі. Її, тиші, вимагає для кожного наше суєтне життя. Бо кожен поспішає до свого під’їзду, отого причалу рідної оселі («мій дім – моя фортеця!»), який має зустріти привітно, а не дзявкотінням-гарчанням-нявканням та шастанням попід ноги чотирилапих або й цілої зграї, або (перепрошую, тільки не від імени винуватців-сусідів) різким запахом від калюжок і куп по кутках. Всі ці «аромати», а також шерсть проникають у всі квартири.

Гадаю, ця, на перший погляд, дріб’язкова й делікатна проблема повинна нарешті привернути увагу будинкових комітетів, органи місцевого самоврядування і просто небайдужих людей, аби поряд із прислів’ям «мій дім – моя фортеця!» панувало й инше: «Спільний дім – одна родина!», а ще – «Поважай ближнього!»…

Любов Сердунич, публіцистка, блогерка.