На Миколи ми – моголи?..

Перечитуючи стрічку Фейсбука, котра в ці дні ряснить дописами, що подарувати дітям на свято Миколая, мимохіть згадала Шевченкове: «Ви моголи!». – «Моголи, моголи!..». – «Ви слов’яни!». – «Слов’яни, слов’яни…». А до чого тут, спитаєте ви, моголи, слов’яни і – «святий» Миколай? А хіба ми не так само кидаємось у крайнощі? То ми – те, то ми – инше. То ми ревно святкуємо, то ми різко перестаємо, бо вже можна заперечити, бо хтось сказав, що це не наше. А сам що ж?.. Сам – не можеш? Думати, міркувати, співставляти, аналізувати, робити висновки… Рабська звичка: чекати, ЩО тобі дозволять! І так буде доти, доки самі не поцікавимось: а що ж – наше, українське?

Запитую своїх ровесників, родичів, чи пам’ятають святкування Дня Миколая. «Ні, в нас таке не відзначали», – відповідали всі, кого питала. – Відзначали тільки Новий рік і Різдво». Мама, 1929 р. н., теж не могла пригадати, хоча мала добру пам’ять. А за маминих дитячих років боротьби з церквою ще не було, принаймні до села вона ще не дійшла: сільську церкву валили в 1941 році…

Я теж не пригадую бодай одне святкування Дня Миколая, бодай щось із нього за все дитинство, та й юнацькі роки. А почалося це святкування у перші роки нашої незалежности, коли, вийшовши з рабства комуністичних свят, ми почали все тягнути до себе: і своє, й чуже. І стільки притягнули, що вже й не можемо відрізнити чуже од рідного... І це, виходить, не має значення, що ти нічогісінько не відаєш, хто ж він такий той «святий Миколай», ну хіба що лише те, що сказав у церкві піп, бо ти ж свято віриш попові, ще й батьком («батюшкою»!..) величаєш!..

Поважаю людей, які міркують, ще й спонукають инших до роздумів, сіючи просвіту. От як хоча б мої фейсбуківські друзі, яких цитую далі.

Анатолій Кондратьєв: «Історичний факт існування особи так званого святого Миколая ніхто не довів, існують тільки історичні казки, а точніше фальшування. На юдейську Хануку (починається з 25 кеслева) юдейські батьки дарують своїм дітям подарунки (Ханука гелд) тільки за те, що вони гарно поводяться. Тобто дарують не за знання чи працю, а за покірну поведінку. Натомість українським дітям – на Коляду (починалася з 21 грудня) дітям дарують щось за знання пісень, колядок, вміння співати та танцювати. А щоб відбити цю нашу традицію, котра спонукала маленьких українців мати певні уміння, а не покірність, було видумано свято, назву якого пов’язали з Днем, коли закінчувалося Коло Кумирів: Ни Кола. Адже річне Коло Кумирів в українців закінчувалося 18 грудня святом Лади, а з 19 грудня вже не було Кола, тобто цей день називали Ни Кола. Таким чином нас одурили, а ми, як ті вівці, прийняли це одурення. А вже 1 січня, на календарний Новий рік, українці святкують День Господаря Пана і по Україні розливається пісня  «Добрий вечір, Добрий, Пане Господарю!»... Сьогодні адепти юдо-християнізму зі своєю чорною метою позбавити українських дітей пам’яти про Коляду, відкривають будинки мітичного святого Миколая. А чи знайдеться у нас хоча б одна особа, котра відкриє у столиці чи іншому місті будинок Коляди???». 

Valerij Veligorsky: «Про те, що 325 року на ІІІ Вселенському Соборі в м. Нікеї «святий» Ніколаус Мір-Лікійський каменем розбив голову єпископові Аріусу, – теж ніхто не спростовував, навпаки, гордяться «християни» таким «методом» вирішення теологічних суперечок...».

То Дід Мороз чи Миколай? Що наше? Міркуймо! Ми ж – homo sapiens!.. Свято Миколая принесене в Русь-Україну після так званого її хрещення, 1088 року, за часів князя Всеволода Ярославовича. А мороз (як явище) і Мороз (як казкова особа) – значно давніший за т. зв. святого Миколу. Ще у прадавніх примовляннях і досі кажемо: «Морозе, іди до нас кутю їсти!»». Мороз – це наше й одвічне, відколи наші далекі пращури почати обожнювати сили Природи, не знаючи, як їх пояснити. Наші предки, сонцепоклонники-хлібороби, жили у гармонії з природою, розуміли свою залежність від неї. Тож їхній спосіб мислення і ритм життя визначався Сонцем і природними циклами. Пояснювати прадавні свята дуже просто, позаяк вони не прив’язані до жодної релігії, а тісно переплетені з природою і були філософією життя наших мудрих пращурів.  

А от «Миколай» – із чужовір’я, якому (християнству) – лише 2 тисячі років загалом, а відколи в Русі-Україні – лише одне тисячоліття. І цікавий факт: «старець Миколай, який теж ходив із мішком, не дарував, а, навпаки, забирав недодані жертви (!), а посохом карав винних у цьому недодаванні». Не вірите? А в інтернеті є ця інформація. Хто шукає, той знаходить…

Оте «Миколай» – ще й із чужомов’я, бо в Україні так не говорять. У нас побутує свій, українізований, варіант цього чужого наймення: Микола. То, отже, вже із самої назви видно, що «свято» – принесене, чуже.

То навіщо повторювати те, що нам нав’язують?.. У нас є все своє! Вивчаймо і святкуймо Рідні свята, якими Україна пребагата, позаяк на цій землі ми – близько мільйона років!

Любов Сердунич, етнографиня, просвітниця.