Якщо завтра…війна

Холодне, як грудневий дощ запитання. Пекуче, як жар прощання із життям. Неждане для багатьох з вас, у тому числі для урядовців… А справді, не приведи Господи, якщо… Якщо завтра перші бомби чи снаряди «Градів» впадуть на нашу землю, наші села чи міста, наші домівки.

Що найперше робити? Де бомбосховища для стареньких і дітей? Що брати із собою в найпершу чергу жінкам? Куди звертатися воїнам, які готові стати на захист отчого краю? Безмір запитань, які, чомусь, уперто не помічають на всіх рівнях. Байдужа самовпевненість вищого керівництва держави викликає паніку серед населення, яке перебуває під інформаційним пресом наростаючої загрози. А таки направду, що і як мають робити люди?

Шукаю у рішеннях уряду за останній час — жодного роз’яснення. Шукаю у документах Верховної Ради — що завгодно є, розпухлі томи порожніх законів і… мовчок. Опускаюся нижче. Може, обласна влада вже щось запропонувала? Коби то — чекає вказівок від «височайшого», а той у тренажерному залі філософствує зі спортивним оснащенням, бо людей там анікогісінько. А, може, то… бомбосховище? А, може, ота дарована «тисяча» — оплата за вхід до «раю»? Як розумію, порятунок потопельників є справою самих потопельників.

Треба, браття, збиратися гуртом, вивчати як люди роблять, розчищати колишні бомбосхоронки від різних офісів і шопів, скидатися громадою і закупляти вентиляційні системи, робити ремонти, встановляти двері, писати інструкції від руки та розвішувати (як повстанці) по ночах біля кожного під’їзду та квартири листівки з розтлумаченнями, проводити своєрідні тренування, формувати загони з надання медичної допомоги, з розчистки територій від завалів та руїн, придбати відповідний реманент і набори ліків і так далі. Самим!!! Нікому нам порадити, ніколи їм розтлумачувати.

Вони живуть в іншому світі, з іншими клопотами. Радіо крутить чужомовні шансони та рекламу зміцнення чоловічої сили, телебачення задовбує мізки безкінечними скандалами, шоу та маскарадами, газети стали на вагу золота теж повними партійних афіш й пропозицій. На моє звернення про необхідність провести роз’яснювальну роботу та створити відповідні програми отримав конкретну відповідь: «Перестаньте нести дурниці — хто нам оплатить це?» А дійсно — хто? Може, ви знаєте? Може, підкажете і повідаєте у коментарях чи публікаціях, може ота короста збайдужіння ще остаточно не заціпила здатність мислити, передбачати, застерігати. Як гадаєте? Чуємо із уст президента, депутатів, прем’єра, що всі українці постануть у супротив ворогові, що народ лавинами партизанської борні не дасть спокою окупантам. «А чим воювати будемо? — гукаю до них, — палицями? Де і хто знає звідки можна брати зброю цивільними громадянам? Куди бігти? Агов, найверховніші!!!» Не чутно відповіді.

А що робити людям у селах, де зосталися одинокі пенсіонери? Чи вони вже у вас давно списаний матеріал? Скажете, та не страхай нас, Олеже, бо так усіх лише лякають: то цінами, то тарифами, то розмаїтими «переворотами». Якось воно буде… Ми вже звикли до того безладу, вже всмокталися, як у зелене багно. Нам тут тепло і затишно — чистий тобі цвинтар думок. І, гадаєте, таких мало? Ой, помиляєтеся, любі мої, помиляєтеся… Тепер на кожному кроці молода плеяда шука, як порятунок «золоте дно», аби не робити, а гроші — рікою. Ото й появляються в інтернетсвіті розмаїті інстаграфічні потоки. І це не сотні чи тисячі прихильників. Це — мільйони підписників і підтримувачів, які слухають своїх поводирів. Поводирі здирають із «продажних фірм» вагомі куші за просування товарів і заганяють юних українців у духовний Мордор.

У час пошанування пам’яті жертв голодомору вони провели розкішну вечірку під гаслом «Голодної туси» із еротичними забавами та алкогульками. А оті мільйонні підписники приймають це за взірець, бачать — ось як треба розкішно «кайфувати», як зневажати дні жалоби. Немає що й дивуватися, що п’яні підлітки забивають до смерті старших людей, нищать надгробки і глумляться над могилами покійних, топчуть прапор країни і зневажають мову народу.

Невже осліпли всі у відповідному міністерстві, оглухли народні обранці? Знову провісними лунають Шевченкові слова «…кайданами міняються, правдою торгують». Статистика свідчить, що в рядах захисників наших кордонів за вісім років війни пройшов… один відсоток від населення, яке може бути покликане до зброї. Один відсоток! Решту, або «ухилянти», або відкупилися, або закордон чкурнули. А скільки готові із квітами зустрічати «освабадітєлєй»? А скільком усе байдуже, аби лише мир був? Тому не все так просто й райдужно, як у звітах. Вітри й вогонь реальності можуть їх швидко порвати і спалити. Що зостанеться? Хто? З ким? Де?

Колючі нині мої думки, розумію. Але замовчування ще страшніше. Робімо висновки.

Олег Герман, заслужений діяч мистецтв України.