9 травня — цей день бабуся завжди згадувала не як закінчення, а продовження війни

9 травня 1945 року народився мій Батько Микола. Цей день моя бабуся завжди згадувала, не як закінчення, а продовження війни… Завжди боялася, що буде – чи буде мирне небо, чи буде, що їсти, чи не буде голоду і холоду і завжди запасалася сірниками, господарським милом, синькою і сіллю, а щодо зерна, то воно завжди мало бути на почесному місці, бо Хліб Святий завжди мав бути на столі!

Народження дитини під час війни – це вже був подвиг простої сільської Жінки!

Баба завжди казала, що народити – це одне, а от виносити і вивести в люди – це вже зовсім друге… Казала, що день народження колись не святкували, бо було не до того… Післявоєнний час вносив свої корективи. Люди думали про те, як вижити, що їсти…

Тільки охрестивши мого тата, бабуся замотала його в грубе полотняне домотканне полотно і бігла вже на город, на поле...,щоб бути з хлібом.

Орали, садили, сіяли... Літом малого клали в снопи і до роботи - брали коси і серпи в руки, щоб колосся в снопи зібрати, а тоді щей ціпом обмолотити. Це була важка робота, бо город, поле, худоба, птиця і вся господарка чекали на людські руки і треба було якось виживати...

Але попри те знаходили час на все: і дітей ростили, і молилися і працювали!

На жаль, мій Батько прожив коротке життя і вже в 44 роки відійшов у вічність, залишивши нас трьох дітей, мою маму, яка овдовіла в 39 років і своїх батьків...Через рік нестало і дідуся, а бабуся ще довго допомагала нам всім няньчити наших дітей і тихо в переддень св.Миколая на 85 році життя покинула нас, давши свої настанови...

Я добре пам'ятаю ті роки, коли тато огортав нас малих своєю любов'ю і теплом, приносив завжди гостинці від зайчика, а ми так його чекали і виглядали, що бігли наввипередки до його рук, бо було за щастя першим обняти його!

На жаль, хвороба, так само як війна, не вибирає чи ти молодий, чи старий, чи зовсім дитина...

Я дякую Богу, що в останні хвилини я була поруч і до сьогодні серце щемить і плаче, бо вже минуло 33 роки, як Тата нема...Але пам'ять про найріднішу Людину - Батька, який дав мені життя, пам'ять про Всіх рідних та пам'ять про наших Героїв, завдяки яким маю змогу просто жити і дихати ніколи не вмре....

І тільки щира Молитва і просто тиха Пам'ять - це все, що Їм потрібно!

Я розумію, як ніхто в ці дні війни українських Дітей, Матерів і Батьків, які хоронять своїх рідних, яких забрала ця страшна війна...і не тільки ця...Дуже співчуваю...Це велике горе, вічний біль і страждання - втрачати своїх, для кожного з нас рідних, близьких, знайомих і незнайомих..., але життя продовжується і треба жити попри все!

ТАТУ, дякую Вам за Життя!

ХРИСТОС ВОСКРЕС ІЗ МЕРТВИХ СМЕРТЮ СМЕРТЬ ПОДОЛАВ І ТИМ, ЩО В ГРОБАХ, ЖИТТЯ ДАРУВАВ!!!

Марія Макаровська.