Колишній танцівник славетного колективу із Тернопільщини розповів про творчі стежки своєї молодості (Фото)

Василь Горбулінський сьогодні. У 60-х роках минулого століття він був солістом народного аматорського танцювального колективу “Надзбручани”, що діяв у смт. Мельниці-Подільській на Тернопільщині.

Василеві Горбулінському із Мельниці-Подільської, що у Борщівському районі Тернопільської області, уже 84 роки. Сьогодні важко впізнати у ньому того прудкого, запального юнака, котрим він був у далекій молодості.
Люди старшого покоління пам’ятають його як умілого танцівника ансамблю пісні і танцю «Надзбручани», що діяв при селищному будинку культури у 60-х роках минулого століття.


Танцювальна група була створена при тоді шалено популярному ансамблі народних інструментів, котрим керував заслужений працівник культури УРСР Василь Зуляк.

Скільки було цікавих виступів у рідному будинку культури, поїздок із концертами по селах району, області і навіть по всій Україні! Пан Василь не був професіоналом, танці були його захопленням молодості. Репетиціям і виступам він присвячував увесь свій вільний час.
Про старожила Мельниці-Подільської, закоханого у танці, розповів у своєму історично-просвітницькому відеопроєкті «Мистецька Мельниця-Подільська» художній керівник селищногобудинку культури, співак і композитор Олег Гаврилюк.

Колись у ще тодішньому районному центрі Мельниці-Подільській з візитом побував відомий письменник Андрій Малишко. Він був присутнім на концерті народного ансамблю пісні і танцю «Надзбручани» і так захопився майстерністю талановитих аматорів, що запросив їх до Києва на конкурс. У столиці наші земляки отримали призове друге місце і неабияк пишалися цією перемогою.
Виступ аматорів із Тернопільщини запам’ятався вимогливому журі і їх запросили у Москву. Але саме тоді Мельнице-Подільський район розформували, розпався і колектив «Надзбручани».

“Гопак” у виконанні Василя Горбулінського. 60-ті роки минулого століття.


Василь Іванович Горбулінський показує фото колективу із Андрієм Малишком, згадує, як приємно було спілкуватися із письменником. На старих світланах, які він трепетно зберігає в альбомі – вся його молодість, колеги по сцені: ще всі такі юні, усміхнені, з вогником в очах.

У 60-х роках майже щотижня аматори давали концерти у селах району.

«Приїжджаємо в село. Йдуть жінки з поля із сапами. Як дізналися, що у клубі виступатимуть «Надзбручани», та ще й задурно, покидали сапи – і на концерт. Наб’ється людей повна зала, ніде стати!», – пригадує Василь Іванович.

Всього у групі було восьмеро танцівників. Дивлячись на давню світлину, пан Василь поіменно називає кожного. На очах з’являються сльози.
Василь Іванович каже, якось йому навіть запропонували стати художнім керівником ансамблю. Але переконаний: керівна робота не для нього. Тож залишився рядовим танцівником. Але яким!

У танцях він завжди виконував складні трюки, які вимагали неабияких фізичних навиків. Це високі стрибки зі шпагатом, прийоми «кабріоль», «повзунець», «павучок», майже акробатичні
присядки та обертання. Тож тренувався серйозно.

Два роки відтанцював Василь Горбулінський у колективі. Після його розпаду зрозумів, що молодість швидко закінчується, а танці – то лише захоплення, вони не прогодують. Тож замислився про майбутнє. Потрібно було вчитися і здобувати спеціальність.

Творча група танцювального колективу “Надзбручани”. Василь Горбулінський – посередині.

Вивчився на столяра і дев’ять років працював за освітою у лікарні. Пізніше столярував у колгоспі, і перед виходом на пенсію – сімнадцять років в Українській дослідній станції тютюнництва Тернопільського інституту агропромислового виробництва Національної академії
аграрних наук України.

Енергійний пан Василь ще відчував сили до роботи, тож просто так без діла не хотів сидіти. І влаштувався у місцеву автошколу. Жартома називає свою роботу нічного сторожа «нічним директором».

Почуття гумору не полишає Василя Івановича і сьогодні, на схилі літ. Він знає чимало жартівливих пісень, які сам склав і залюбки співає їх гостям.

Шкода тільки йому, що так швидко погасла слава колективу, якому він присвятив два найкращих у своєму житті роки.

Але пам’ять живе, вона у світлинах, спогадах, зустрічах із колегами по сцені і щирих, теплих розмовах про творчість і покликання, про молодість, яку, на жаль, не повернути.


Джерело: Ірина Мадзій, “Вільне життя плюс”.
Фото Олега Гаврилюка і з архіву Василя Горбулінського.