«Я тобі дам трохи грошей, зробиш, що треба… » — історія про перипетії долі

Фото з вільних джерел

Фото з вільних джерел

У парку імені Лесі Українки, що в Луцьку, часто можна побачити молоде подружжя, яке гуляє разом з п’ятирічною дівчинкою, дворічним хлопчиком і великим сенбернаром. Однак мало хто знає, що донечка у сім’ї Вікторії та Сергія Герасимовичів з’явилася лише два роки тому.

Свого часу Віка навчалася в одному з вишів столиці. Мріяла про кар’єру юриста, тож часто допізна засиджувалась у бібліотеці. Там же нерідко зустрічалася з Віктором Петровичем – їхнім викладачем, який працював над докторською. Якось, вийшовши з бібліотеки, вони потрапили під шaлену зливу. Джерело

За мить були мокрі-мокрісінькі, тож побігли до зупинки, де і чекали автобуса, який мав підвезти її до гуртожитку, а його – до новозбудованого кварталу, де батьки його дружини купили їм велику, дворівневу квартиру. А наступного дня він запросив її на каву. Розповідав про цікавинки столиці – і запросив погуляти парком. Вони йшли і мовчки милувались, як вітер підхоплює жовті листочки і несе їх кудись у небо.

А коли вона замерзла, то обоє похапцем пили на зупинці принесену ним каву. З того часу їхні зустрічі стали частими – після навчання або ж бібліотеки бродили парком, вечеряли у кафе, він проводжав її до гуртожитку – і їхав до дружини.

– Хіба ти не знаєш, що він жонатий? – вигукнула, ледве почувши про те, що Віка закохалася, сусідка по кімнаті у гуртожитку. – Я якось бачила, як вона до інституту по нього приїжджала. Така розфуфирена, на дорогому автомобілі. І він бігав біля неї, наче песик… Фу-у-у… І що тебе у ньому привабило? Забудь про нього, бо його фіфа очі тобі видряпає і скаже, що так і було.

У відповідь Віка лише зітхнула – в глибині душі вона сподівалася, що Віктор Петрович усе ж зробить вибір на її користь. Проте – помилилася. Коли повідомила, що він незабаром стане батьком, сподіваючись, що це буде початком їхнього спільного життя, адже дружина коханого не могла мати дітей, то побачила, як він зблід, на чолі з’явилися капельки холодного поту, очі забігали, наче у загнаної у безвихідь тваринки.

– Ти… нікому не кажи, що то від мене, – мовив і почав нишпорити у кишенях. – Я тобі дам трохи грошей, зробиш, що треба… Зрештою, може, це і не моя дитина.

Ці слова були стpaшніші за нiж у сеpце. Жінка пригадує, як прибігла тоді у гуртожиток і ридма ридала, поки не прийшла сусідка і, дізнавшись у чому річ, запропонувала піти в деканат.

– Нехай не думає, що йому все так просто обійдеться, – обурювалася Катя. – От негiдник!

Проте бідолашна Віка на це не погодилася – не хотіла, аби про неї плескали язиками. Надіючись на підтримку рідних, поїхала у невеличке село на Полтавщині, де жили батьки та бабуся.

– Що? – ледве почувши розповідь заплаканої доньки, закричала мати. – То оце ти, замість того, аби вчитися, пoвією стала? Як ти могла таке собі дозволити? Геть з мого дому!

Так Віка залишилася сама – коханий усіляко уникав її і навіть на екзамені, вийшовши у коридор, коли вона відповідала, поставив «відмінно» і випровадив з кабінету. Батьки перестали телефонувати і передавати передачі. Проте дівчина твердо вирішила в жодному разі не робити абopт.

– Звісно, це вбuвcтво, – підтримувала її Катя. – І ти не робитимеш цього. Зрештою, можна наpoдити і залишити немовля у пoлoгoвому. Напишеш відмову – і все.

Саме так і зробила Віка – наpoдивши донечку, написала відмову і з головою кинулась у навчання. Не звертала уваги на дівчат, які пліткували за її спиною, на викладачів, які також шушукалися, на Віктора Петровича, який із часом почав знову заговорювати до неї. Приблизно через пів року після пoлoгів приїхала мама. Поговорила, наче нічого й не було, і відтоді стала передавати передачі, гроші, кликати додому.

Через два роки після закінчення вишу Віка, яка на той час уже працювала у престижній фірмі, вийшла заміж. Сергій натішитися нею не міг, адже дружина і красуня, і господиня чудова, і на роботі на підвищення пішла. І винайняв для них затишну квартиру неподалік її роботи. А коли вона повідомила, що у них буде дитинка, то від радощів і слова не міг мовити.

– А хто буде? – запитав, цілуючи кохану. – Може, донечка? Ми назвемо її Любою.

– Ні, буде хлопчик, – відповіла Віка, ставши враз серйозною. – Обов’язково хлопчик, і назвемо його…

Дружина не обманула – з пoлoгового медсестра винесла обв’язаного голубою стрічкою, замотаного в ковдрочку сина. Сергій не міг нарадуватись і все говорив, що син – його маленька копія.

– Ні, ти тільки подивися, – мовив якось, коли вони вдвох купали малюка. – І ніс із горбинкою, як у мене, і підборіддя моє… А очі… такі ж карі, як і в батька. Бо у нашої мами вони голубі, наче весняне небо…

– Ой, дивися! – враз Віка кинулася до телевізора, по якому якраз транслювали передачу про дітей, які перебувають у Дитбудинку. – Сергію, це моя донька! Моя!

За мить шoкoваний чоловік слухав історію студентського кохання своєї дружини, історію появи на світ її доньки. А пізно вночі, коли Віка заснула, він довго сидів на кухні, час від часу наливаючи собі у келих кoньяку і думав.

– Ну, вставай, лежебоко! – розбудив уранці дружину. – Вже восьма, і у нас сьогодні багато роботи. Ми ж маємо поїхати у той Дитбудинок і забрати нашу донечку.

Попереду було збирання необхідних довідок і багато чого іншого. Проте Віка знала, що все буде гаразд. «Боже, дякую Тобі! – обнімаючи доньку, ридала вона. – Бо якби я тоді не побачила тої передачі і не впізнала родимої плями на ручці дитини, то й далі думала б, що мою крихітку вдочерили якісь люди».

Невдовзі чоловік отримав у спадок від дідуся трикімнатну квартиру в Луцьку і сім’я перебралася туди. Донечці Любочці сьогодні п’ять рочків, і вона – одна з найкращих учениць приватної художньої школи. Радує успіхами і на заняттях англійською, якої її навчає репетитор, що приходить до них тричі на тиждень.

– Уба-уба, – простягає до неї рученятка молодший братик, якому тільки-но виповнилося два рочки. – Уба.

Йдучи парком, можна часто зустріти Віку із Сергієм, які залюбки граються великим синім м’ячем з дітьми та собакою.

– Я – найщасливіша жінка, – усміхаючись, розповідає Вікторія. – Бо Господь дав мені коханого чоловіка, синочка і повернув мою донечку.

Автор – Ксенія Фірковська

 

 

 

 

 

Мітки: , ,
Поділитись новиною з друзями в соціальних мережах

КОМЕНТУЙ У FACEBOOK

    Коментарі закриті.

TOP 100

Facebook