Виповнилося 100 років від дня народження засновника легендарної капели бандуристів Володимира Обухівського

Володимир Обухівський.

Володимир Обухівський.

Серед мистецьких колективів, які своєю творчістю наповнювали українську культуру, є такі, що заслуговують на особливу повагу й шану. Тому, що в найтяжчий для України час, коли все національне було під тиском і забороною, відроджували українську культуру, національний дух. У цій когорті — Струсівська капела бандуристів України «Кобзар» з Тернопільщини, засновником і організатором якої був Володимир Обухівський. Його згодом було нагороджено за це орденом Трудового Червоного Прапора, капелі присвоєно звання народної, а пізніше — заслуженої самодіяльної.

Зародилася Струсівська капела у 1957 році, в часи, коли влада всіляко переслідувала все національне, патріотичне, те, чим жив і чим пишався наш народ. Про те, як це було, розповіли доньки Володимира Обухівського — Лілія та Любов, які виросли серед цього творчого колективу, а згодом стали його солістками.

Відтоді минуло чимало років, але й тепер сестри чудово співають, розповідають чимало цікавих подробиць про початки створення колективу, його учасників і свого батька, який грав на всіх інструментах — струнних, клавішних, духових і ще й на бандурі, який єдиний на той час у Струсові знав нотну грамоту.

Щоб зрозуміти силу духу українця Володимира Обухівського, який плекав у створеній Струсівській капелі український дух, треба принаймні доторкнутися до історії його життя, випробувань, через які пройшов.

Батько Володимира Василь був добрим майстром по меблях, мав пасіку, грав на тромбоні. Мати — Христина поралася по господарству в Слобідці, де тоді жила родина. Тож малий Володимир чув музику ще з дитинства. Коли підріс, пішов у гімназію в Теребовлі, у музичній школі навчався грі на скрипці. Він настільки любив музику, що коли пішки йшов додому через ліс, сідав на зрубане дерево й грав, аби не забути те, що вчив у школі.

— У Теребовлі жив скрипаль пан Янюк, який казав: попри те, що сам добре грає, але перед нашим батьком як музикантом став би на коліна, — згадує пані Люба.

Згодом Володимир вивчав музичну грамоту у Львові в музичному училищі ім. Лисенка. Дуже хотів продовжити навчання у консерваторії, але війна перекреслила мрії. Довелося слухати музику куль на полі бою. Не раз згадував, як під час оборони Дніпра годинами доводилося перебувати в льодяній воді. Під час тих жорстоких боїв, де полягли тисячі українців, яких фактично погнали на смерть, щоб звільнити Київ до жовтневих свят, потрапив у полон. Концтабір був ще одним випробуванням. Уже в післявоєнні роки важко було йому згадувати, як там щоночі десятками викидали в траншеї закатованих людей… Повернувся додому раніше високий ставний чоловік вимученим, вагою 48 кілограмів.

Не зламав дух українця концтабір, не зламали й радянські партійці. Після фронту працював завідувачем відділу культури в Струсівському районі. Запропонували вступити в партію. Відмовився — понизили. Став директором Струсівського будинку культури. Знову пропозиція взяти партійний квиток. Відмовився і став художнім керівником у цьому будинку культури. Не була до нього прихильною доля і в особистому житті. Рано, у 45 років, залишився вдівцем. «Донечки, не хочу спричинити вам більшого болю, як маєте. Не одружуся ніколи, буду жити вами й капелою», — згадують сестри його слова. Все витримав і співав…

Володимир Обухівський разом з доньками Любою і Лілею.

Володимир Обухівський разом з доньками Любою і Лілею.

— Ми добре пам’ятаємо, як виникла ідея створення капели, — каже пані Люба. — У 1957 році до нас додому, до батька прийшов директор музичної школи Антін Заячківський. Поміж розмовою прислухалися до мелодії, що лунала з динаміка. Можливо, бачили у фільмах, тоді радіо було схоже на капелюх… Звідти якраз лунав спів капели. Тоді батько звернувся до Антона Заячківського: «І ми могли б щось таке створити». Той підтримав ідею: «Влодку, давай щось подумаємо».

Із цього й почалася історія Струсівської капели. Згодом чоловіки звернулися до інспектора райвідділу народної освіти, члена партії Іларіона Пухальського по допомогу — не відмовив.

Уроки гри на бандурі музикантам давала полтавчанка Ганна Вернигір, яка вчителювала тоді в Струсові. Ентузіасти придбали бандури, які в той повоєнний час були рідкісним інструментом на Тернопіллі.

— Через два роки тріо бандуристів виросло в ансамбль із 15 музикантів, учасниками якого стали аматори з багатьох навколишніх сіл, — каже пані Люба. — До прикладу, до колективу доєдналися такі самородки, як Любомир Кондра, брати Кравчуки — Богдан та Іван, котрі написали пісню «Грай, моя бандуро», соліст капели Юліан Музика.

Як згадують сестри, батько зранку до пізньої ночі працював, умів гуртувати хлопців, які співали в капелі, бо сам жив нею. У спеціальному записникові тримав усі телефони й адреси учасників колективу. Телефонував їм із незмінними словами: «Хлопці, зійдімося, для душі поспіваємо».

Завдяки наполегливій праці колектив із Струсова став відомим на всю Україну. Виступали в Москві, Ленінграді, де звучали «Тернопільський вальс», «Є для тебе пісня», «Тернопільські каштани» братів Кравчуків. Виступали з успіхом і за кордоном. «У Болгарії капела так сподобалася майстерним виконанням українських пісень, що батько як її засновник і керівник отримав звання почесного громадянина міста Слівена, — згадує пані Лілія. — До речі, колектив виступав тоді й на з’їздах компартії, де співали винятково українською. Батько згадував, як у 1980-му під час Олімпіади в Москві вони через усю Красну площу йшли навмисне в українських строях. Це була яскрава демонстрація нашої української пісні, нашого національного духу».

Уже важко хворий Володимир Обухівський не поривав зв’язок із колективом. У дні, коли збиралися на репетицію, стояв біля хвіртки в очікуванні, щоб водій автобуса не забув його довезти до колективу. «Татусечку, ви ж уже не можете співати», — доньки намагалися вберегти його від надмірної напруги. «Поки я живий, їду на капелу», — відповідав.

Час сплинув швидко. Відійшов у вічність Володимир Обухівський, а капела хоч у непростих умовах, але живе. 60-річчя її створення у 2017-му святкували у Струсові, співали в церкві.

— Думаю, що мали б відсвяткувати в будинку культури, — кажуть сестри. — Де збиралися не один рік і співали перші учасники капели. Там би стіни плакали! Бо душа батька й душі тих, хто віддав кращі роки свого життя капелі, переконані, летять туди, коли чують бандуру…

Тіна Влад.

 

 

 

 

 

 

Мітки: , , , , ,
Поділитись новиною з друзями в соціальних мережах

КОМЕНТУЙ У FACEBOOK

    Коментарі закриті.

TOP 100

Facebook