Він був закоханий у Тернопіль: відомий журналіст видав унікальну книгу спогадів про рідне місто (Відео, фото)

фото: Вільне життя плюс Заслужений журналіст України Володимир Леонович Сушкевич

фото: Вільне життя плюс
Заслужений журналіст України Володимир Леонович Сушкевич

Дев’ять роів немає з нами заслуженого журналіста України, друга, наставника, людини, закохану у рідний Тернопіль Володимира Леоновича Сушкевича. 12 лютого 2011 року він пішов у засвіти, залишивши у кожного, хто його знав, добрий спомин.

Печальна звістка про смерть заслуженого журналіста України Володимира Леоновича Сушкевича болем і смутком озвалася і у моєму серці. Та й не тільки у моєму. А як можна інакше, коли втрачаєш кращого з друзів?

Якось миттєво переді мною пролетіли спогади: перша зустріч в редакції з маестро від журналістики, наші розмови про роботу, професію, сім’ю, перемоги і невдачі. І я не хотіла вірити у те, що втратила такого друга, з яким можна було поговорити про усе і бути певним, що ніхто про твої секрети не дізнається.

Часто телефонувала до Володимира Леоновича.  Він як завжди, бадьорим, сповненим оптимізму голосом розповідав, що у нього все гаразд, і здоров’я, нівроку, добре. Але якось слухавки ніхто не підняв… А потім я почула, що Сушкевич хворий.

Молодших за себе працівників редакції, він, як і мене, завжди називав «дитино».  За віком я дійсно була для нього дитиною, але він не вимагав ставлення до себе, як до батька, і для молодих журналістів був своїм, за що його і любили. Йому навіть подобалось, коли до нього зверталися просто — «дядя Вова». Він мав дуже хороше почуття гумору і це так наближало людей до нього!

Двері його кабінету ще у старому «Збручі», де містилась редакція тернопільської газети «Вільне життя», не зачинялись. Усі йшли до «старого Сушкевича», чи «дяді Володі», як він сам себе називав, просто поговорити, отримати пораду. Щоразу, коли я з’являлась у редакції, ноги мене самі несли до його кабінету, це вже було як правило: зайти туди хоч на п’ять хвилин. Він умів підтримати як ніхто, а якщо , не дай Боже, ставалася якась біда, жарти зникали і він зосереджено думав, як і чим допомогти у цій ситуації.

фото: Новини Тернопільщини книга авторства Володимира Сушкевича "Листи до друга"

фото: Новини Тернопільщини
книга авторства Володимира Сушкевича «Листи до друга»

І  з чим пов’язане для мене ім’я Володимира Сушкевича? Передусім, з дитинством, шкільними роками. У газеті «Вільне життя», яку наша сім’я передплачувала впродовж багатьох років, матеріали за підписом Володимира Сушкевича, Василя Бурми, Любові Левицької, Галини Садовської були найяскравішими. Тоді я ще не знала, що колись буду мати можливість працювати у цій редакціїі , знати цих журналістів особисто, а  з «дядею Володею» нас буде пов’язувати справжня дружба!

Ми познайомились із Володимиром Сушкевич після редакційної летучки, на якій мене представив колективу редактор  газети Петро Степанович Федоришин. Володимир Леонович попросив зайти до нього. З перших хвилин розмови з’явилось відчуття, ніби знаю цю людину сто років.  «На посаді власкора саме Борщівського і Заліщицького районів завжди були яскраві журналісти, одним із них був Іван Гермаківський. І хоч він жив аж У Мельниці-Подільській, надсилав цікаві матеріали. Отож бери з нього приклад!», — дав мені настанову Володимир Леонович. Я як могла слідувала його порадам. У ті роки якраз масово почали реорганізовувати колгоспи, а, вірніше, розбазарювати. Селяни обурені, в редакції- стоси листів з проханням пояснити: чому і на якій підставі нищиться і розкрадається колгоспне майно? Люди просять приїхати в село. А Борщівщина – край аграрний, тож тем вистачало. Не знаю, чи є таке село в районі, де б я не побувала. Намагалась писати правдиво і гостро, адже такі теми самі по собі вимагали правдивого слова.

Володимир Леонович не любив політики. «Писати треба про життя і про людей, це те, що викликає інтерес у кожного», любив повторювати він. І в цьому жанрі він був неперевершеним майстром. Глибоко інтелігентна людина, заради чергового цікавого матеріалу, не гребував жебрати, замітати вулиці, збирати пляшки, латати мешти, «лікуватися від алкоголізму», валятися на базарі, щоб відчути, чим живуть всі ці люди, а потім про це розповісти читачеві. Так він відроджував  призабутий прийом у журналістиці «журналіст змінює професію». А як цікаво і дотепно розповідав про персонажів довоєнного Тернополя: Стаха Вар’ята, Голєндриху, своїх дивакуватих сусідів! Мав цілу плеяду прихильників своєї творчості, які листувалися з ним, приходили до редакції, брали участь у різних конкурсах.

Та ось виходить черговий номер газети із його «Листами до друга». І тут – уже зовсім інший Сушкевич: ліричний, ностальгічний. Неможливо читати без сліз, як він, ще зовсім маленький, стоїть у черзі за чорним, глевким хлібом з остюками, і коли вже рівняється з прилавком, продавчиня повідомляє, що хліб закінчився. Як тонко умів передати цю трагічність , описати, як було страшно залишитися голодним! Багатогранність його таланту була очевидною.

Для молодих журналістів Сушкевич був відкритою книгою, з якої можна було почерпнути  знання, досвід, поради, цікаву тему. Мені, наприклад, він завжди «підкидав» такі теми. Сказав, що у Заліщиках живе невістка Ірини Вільде Антоніна Полотнюк. Після спілкування з нею у мене вийшов цікавий матеріал про Ірину Вільде, який він розбив на три частини і з боєм домігся у тодішнього відповідального секретаря Данила Теличина, аби той друкував його у трьох номерах підряд з продовженням.

Приємною несподіванкою для мене стала  пропозиція закінчити речення у популярній рубриці, яку вів Володимир Леонович,  «Закінчіть, будь-ласка, речення». Пригадую, на розмову до нього я приїхала з донькою Оксанкою. Ми поговорили, і ось думаємо над заголовком. Володимир Сушкевич звернувся до Оксани: «А ти б який придумала заголовок?». «Життя журналіста – це репортаж», — не роздумуючи сказала донька.  Володимиру Леоновичу одразу ж сподобалась назва, ми лише її удосконалили, додавши до слова «репортаж» примітку «нескінчений». «Устами ребёнка глаголит истина», — зіронізував він. Ось таким він був уважним і до дітей і до дорослих.

У такі скорботні хвилини, я все ж таки хочу зауважити, що вдячна долі за подаровану мені зустріч із цією непересічною людиною, патріархом тернопільської журналістики, за те, що я мала змогу доторкнутися до його таланту і взяти для себе тільки найкращі уроки.

Його смерть ніби обірвала щось всередині, і ще досі приходить розуміння, що  нашого любого «дяді Володі» вже немає. Залишився зворушливий запис у книзі «Листи до друга», яку він мені подарував і добра пам’ять про цю непересічну особистість.

                                                                                                                                                              Ірина Мадзій, журналістка, «Вільне життя плюс».

Дивіться відео Давній Тернопіль:

Послухайте також його нариси із книги «Листи до друга» у відео  Давній Тернопіль

 

 

 

 

 

Мітки: , , , , ,
Поділитись новиною з друзями в соціальних мережах

КОМЕНТУЙ У FACEBOOK

    Коментарі закриті.

TOP 100

Facebook