Відомий патріот і політв’язень розповів, як 46 років тому разом з побратимами вперше підняв синьо-жовтий прапор у місті на Тернопільщині

на фото: Володимир Мармус

на фото: Володимир Мармус, 2012 рік

На початку 70-х років минулого століття, підпільна патріотична організація, очолювана сільським хлопцем із Росохача на Чортківщині Володимиром Мармусом, наробила чимало галасу на Тернопільщині. У ніч на 22 січня, у переддень 55-ї річниці проголошення самостійної Української держави восьмеро відчайдушних юнаків встановили на центральних будівлях Чорткова жовто-блакитні прапори і розвісили у різних місцях політичні прокламації антирадянського змісту. Це був відвертий виклик системі, гучний ляпас партійній номенклатурі. І якби то був інший час, цей вчинок можна було б розцінити як звичайне хуліганство. Але ж то була епоха, коли імперія почувалася досить сильною, тому усі із цієї вісімки отримали покарання в’язницями і засланнями на довгі роки.

 Сьогодні, вже дорослі чоловіки, вони стверджують, що готували себе до боротьби, це був свідомий вибір такого способу протесту.

  Вчинок росохацьких патріотів належно оцінений сучасниками, а для молоді  є прикладом непоборної любові до своєї держави. Володимир Мармус  розповів у цьому інтерв’ю про  молоді роки, про свою книгу  спогадів «Доля обрала нас».

 - Володимире Васильовичу, ви стверджуєте, що не шкодуєте за молодими роками, які  провели у в’язниці і на засланні. А якби тепер довелося робити вибір, враховуючи можливі наслідки, як би вчинили?

 - Так само і вчинив би. Розумієте, то не були якісь дитячі забави, ми створили повноцінну підпільну організацію, готували до вступу інших, збиралися разом і обговорювали план дій. Моє село здавна славилося своєю історичною минувшиною. Тут було дуже багато патріотичних родин, які  змогли б віддати усе, аби Україна нарешті звільнилася від  пут більшовизму. Багато патріотів склали свої голови у боротьбі за цю ідею у різні роки. У своїй книзі я назвав прізвища цих людей , розповів про їх долі, а також про те, як саме ми жили у різні епохи і за різних вождів.

Я , так би мовити, із молоком матері увібрав у себе цю любов до України. Пригадую, ми завжди співали заборонені пісні за якоюсь роботою, оглядаючись по різні боки, аби ніхто не почув. Я тоді був ще дитиною, але у мене з цього приводу виникало багато запитань, на які я не міг знайти відповіді. Пізніше, у юності, я завів зошит, до якого записував почуті від людей повстанські пісні, зберігав там і різні антикомуністичні записи.

-  У книзі ви описали, що, вступаючи до лав організації, хлопці складали присягу перед образом  Богородиці, і це дійсно вражає…

 -  Саме так. У нас було статутне положення і текст присяги, які підготував я. Присягу промовляли перед образом, при запалених свічках, з піднесеною вверх правою рукою. Тільки після цього члени організації дізнавалися про конкретні плани і завдання. Особливо важливими був останній її абзац: «Коли зраджу, то нехай на мене впаде Божа кара, хай рука друга зсуне мене з лиця цієї землі. Присягаю, що так і буде, і допоможи мені у цьому, Боже!» Після таких слів ніхто не мав права на зраду, тому ми довіряли один одному і покладалися на взаємну допомогу. У нас у всьому було бажання наслідувати ОУН. А  рішучі дії по встановленні жовто-блакитних прапорів на установах Чорткова, мали засвідчити: Рух Опору триває, боротьба не припиняється.

І ви таки засвідчили це. Можна лише здогадуватись, яка реакція була у керівників району наступного дня.

 - До цієї акції ми довго і ретельно готувалися, кожен мав конкретне завдання. Пригадую, ми ніде не могли взяти жовтого і блакитного полотна, щоб пошити прапори, то я його привіз аж зі Львова. Вечорами писали чорнилом прокламації на обоймовому папері, який передавав Петро Винничук. Якраз наближалася 55-та річниця проголошення самостійності Української держави, і ми вирішили приурочити свою акцію саме цій даті, щоб довести: не всі ще сидять у тюрмах, Україна бореться. Реакція, звісно, не забарилася. Уже 22 січня Управлінням КДБ в Тернопільській області за цим фактом було прийнято постанову про порушення кримінальної справи. Хочу сказати, що свідомі чортківчани в основному схвально сприйняли цю подію.

-   Слідство по цій справі йшло дуже довго. Що ви тоді думали, на що надіялись?

 - Так, слідство тривало майже рік: із січня по листопад. Мене допитували майже щодня , це втомлювало, проте я чітко усвідомлював, що у в’язниці доведеться сидіти довго. До того ж мислив так: якщо судилося мені потрапити до пазурів КДБ, то хоч там зустрінусь зі справжніми патріотами, які вже сиділи по тюрмах і таборах. А щодо надії, то вона у мене завжди була одною-єдиною: скільки б таких як я не пересадили, Україна відбудеться, — рано чи пізно. Сім`ї у мене на той час ще не було, як і у моїх побратимів. Ми свідомо відбирали до лав організації лише тих, хто не був зв`язаний сімейними узами. Шкода було лише мами, бо за участь у цій акції заарештували і мого брата Миколу. Слідчі нас і залякували, і просили подумати про свою молодість, проте ми не піддавались на ці провокації. Я отримав свій строк покарання – 6 років позбавлення волі і 5 років заслання, брат Микола отримав  5 і 3 роки відповідно. Вирок зачитали усім вісьмом членам нашої організації.

- Книга, яку ви видали – «Доля обрала нас»,  дуже цікава, і теми, які порушуєте у ній, є актуальними і сьогодні. Ви відчули таку потребу – розповісти про своє життя?

 -  Багато пережив у житті, тому дійсно маю що сказати і чим поділитися. ЇЇ я присвятив молодому поколінню, на чию долю випала нелегка і відповідальна місія – подальша розбудова держави. І назва книги повністю відповідає задуму. Бо таки насправді, не ми обрали таку долю боротьби, а вона – нас. Ми народились з любов`ю до України, і з ненавистю до її ворогів.

- Володимире Васильовичу, а як ви сприймаєте суспільно-політичні події сучасної незалежної держави, за яку боролися? Чи такою  уявляли Україну?

 - На жаль, ні. Ми отримали лише фактичну незалежність, а не реальну. Україна ще має відбутися як держава, але до влади мають прийти справжні її сини, патріоти, які вболіватимуть за долю кожного українця. Ми не можемо бути нацією, якщо забуваємо свою мову, звичаї, віру. Згадаймо, скільки тисячоліть йшла Україна до цієї омріяної незалежності, скільки пролилося крові за це, а от  не шанується це надбання. Нам потрібні справжні лідери,  ідейні поводирі нації, а таких поки що мало. Чому? Ось над цим треба думати.

Ось прізвища членів патріотичної організації із села Росохача, які в ніч з 21 на 22 січня 1973 року у місті Чорткові встановили жовто-блакитні прапори і розповсюдили політичні прокламації проти існуючого комуністичного режиму: Володимир Мармус(керівник ), Микола Мармус,  Петро Вітів, Петро Винничук ,Андрій Кравець, Микола Лисий, Степан Сапеляк, Микола Слободян.

 

                                         Розмовляла Ірина Мадзій

фото: Ореста Лижечки, м.Чортків

Газета «Вільне життя плюс», 2013 рік.

 

 

 

 

 

 

Мітки: , , , ,
Поділитись новиною з друзями в соціальних мережах

КОМЕНТУЙ У FACEBOOK

    Коментарі закриті.

TOP 100

Facebook