У Тернополі з виставою «Соломон у спідниці» побувала народна артистка України Ада Роговцева

Ада Роговцева з донькою Катериною, фото з вільних джерел.

Ада Роговцева з донькою Катериною, фото з вільних джерел.

У Тернополі вже втретє з виставою «Соломон у спідниці» за п’єсою Людмили Уліцької побувала народна артистка України Ада Роговцева. І втретє зал Тернопільського академічного драматичного театру ім. Т. Шевченка, де вона проходила, був вщент заповнений. Як дехто любить казати, був «повний аншлаг», хоч «аншлаг» це і є «повна зала». Публіка дуже тепло вітала уже сам вихід на сцену славетної актриси, чутливо реагувала на хід сценічного дійства, а вже коли вистава завершилася, здавалось, аплодисментам не буде кінця.

Хтось може сказати: вистава ця антрепризна, тобто вже з самого початку розрахована на успіх, та й магію таланту Ади Роговцевої ще ніхто не відміняв, вона у нас така одна. Але з іншого боку, в ній немає якогось карколомного сюжету, що міг би упродовж майже трьох годин утримувати увагу глядача, немає надуманих комедійних ситуацій, розрахованих на регіт у залі, чим так грішить теперішній театр. Навпаки, усе дійство на сцені — суцільна розмова про сімейні справи, де мати (її грає Ада Роговцева) хоче усім заправляти на свій лад, вирішувати спочатку долю сина, а потім і невістки, а ті розмови «приправлені» грою скрипки (скрипаль Ярослав Попадюк), яка чутливо реагує на всі родинні перипетії. Думаю, якби цю виставу ставив менш талановитий режисер, а на сцені були не такі універсальні актори, вона могла б і провалитися. Драматургія п’єси, її внутрішній перебіг розрахований саме на талановиті постановку та гру акторів. І ми це побачили в блискучій роботі дружної київської команди, яка зважилася втретє привезти в маленький Тернопіль свою «цікаву і чутливу виставу» — і не прогадала. Я, приміром, дивилася її усі три рази (і, напевно, не тільки я), отримуючи насолоду від гри акторів, від того, як першокласно вони працюють.

А за сценою була Катя Степанкова, режисер «Соломона у спідниці». Як з’ясувалось потім, була вона і на сцені, коли час від часу на якусь мить згасало світло і люди в чорному швиденько міняли якісь елементи декорації: як справжній фахівець, вона не цуралася жодної роботи під час вистави, навіть ось такої, тіньової. Тож якщо раніше під час приїзду Ади Роговцевої в Тернопіль я прагнула зустрічі саме з нею, то цього разу попросилась на інтерв’ю до її доньки Катерини Степанкової. У мене було мало часу, а розпитати хотілось так багато.

— Катю, розкажіть, як вам працюється як режисерові з мамою, такою видатною артисткою?

— Як з артисткою — дуже легко. Тому що Роговцева — артистка неймовірна. Достатньо її просто знати, бачити в театрі, щоб розраховувати: вона це зробить. Для неї просто треба створити зручні умови, в яких їй захочеться імпровізувати, і задати напрямок цієї імпровізації. А далі вона все зробить сама. Тому що любить грати, любить людей, відтворювати їхні характери, поведінку в будь-якій ситуації, а досвід у неї неймовірний.

Що ж до того, як працюється з мамою, то дуже складно. Тому що я знаю, в якому вона настрої, як почувається, знаю, скільки вона сьогодні працювала і скільки  їй ще працювати завтра. І якщо на чужу людину ти ще можеш гримнути, то тут, коли ти донька, дуже складно тримати баланс між фахом і своєю родинною роллю.

— А як працюється вам з іншими акторами, особливо з молодими? Вони у вас теж талантами не обділені.

— Колись один кінорежисер казав, що целулоїд (тобто целулоїдна кіноплівка) фіксує любов. Мені здається, що так само і в театрі: якщо ти працюєш із любов’ю, якщо ти всіх своїх акторів любиш, як рідних (а я не вмію працювати з людьми, яких не люблю), причому це стосується не лише акторів, а й тієї команди, яка працює за кулісами, то тільки тоді можеш розраховувати на успіх. Нас же дуже мало. Ми вже не вперше привезли до вас цю майже стаціонарну виставу…

— Я дивилась її втретє.

— Але якщо в театрі на таку виставу працює 15—20 чоловік, то до вас нас приїхало шестеро. Тож навіть з тими, хто за лаштунками, ми майже в родинних взаєминах. І це справді так, бо ми практично ні з ким іншим не спілкуємось, тому що весь час у роз’їздах. В усіх виставах працюють одні і ті ж люди. Іноді хтось відходить, а хтось новий приходить, але знову ж таки ми їх усиновлюємо, удочеряємо і між нами складаються якісь дуже ніжні стосунки.

Я вдячна тій молоді, яка прийшла у виставу. Маю на увазі і двох молодих акторів, і звуко- та відеоцехи, і хлопців-монтувальників, і завпостів. Тому що це не монтувальники і завпости, ми всі з вищою освітою, але працюємо у цій виставі як помічники акторів.

— Ви виросли в акторській родині, до того ж дуже відомій — Костянтина Степанкова та Ади Роговцевої. Це не тиснуло на вас? І як вдалося стати самою собою — талановитою актрисою та відомим театральним режисером? Адже вийти з-під тіні знаменитих батьків, напевно, непросто.

— Це вам судити, наскільки я талановита актриса.

— Я бачила вас у «Варшавській мелодії»-2, і мені, приміром, шкода, що ви не актриса.

— Ну, я потрошки собі працюю, просто не так багато, як, можливо, хотілося б, хоча наразі не уявляю, як це могло б бути більше. Справа в тому, що я інших батьків не мала, мені ні з ким порівнювати. Були ці. З ними завжди було цікаво. Хоча я розуміла, що якоюсь мірою тримаю репутацію родини, тому багато чого не могла собі дозволити, принаймні на чужих очах. Зрештою, батьки ні на чому не наполягали, не примушували нас ні до чого — ні мене, ні брата. Але вони жили якимось високим гатунком — і смаковим, і моральним — так чи інакше це якось позначилось і на нас. Вони просто залучали нас до свого світу. І тому не хотілося робити того, що в тебе не виходило. Але якщо щось вже хочеш робити, то треба робити це максимально якісно.

А власне кажучи, мене виховав брат. Він перейняв багато уподобань і батьківських тяжінь до чогось. І вже він, як старший на десять років, залучав мене у світ мистецтва. І, до речі, цю виставу мав ставити мій брат, це не мій матеріал. Це він його обрав і просто не встиг реалізувати.

— Костя теж був режисером?

— Кінорежисером, але поставив й кілька театральних вистав. Він просто не встиг розробити цю ювілейну Адину виставу, бо передчасно пішов із життя. І я зрозуміла, що маю зробити це за нього.

— Ада Миколаївна дуже важко пережила втрату сина і якось розповідала мені, що якби не Катя, не ваша турбота й підтримка, то не знає, що й було б із нею.

— Я вдячна Богові за те, що, маючи такий міцний зв’язок із братом моїм (вони були найближчими одне одному), мама не виключила програму життя, бо це могло статися. Тому кожен день, який ми проживаємо разом, я сприймаю як свято. І оскільки їй краще, коли вона виходить до людей, а мені здається, що і людям з того теж є якийсь життєвий зиск, маю на увазі моральний, від її роботи, тому я це і роблю. Якби вона цього не хотіла, я б робила для неї щось інше.

…У двері гримерної, де ми розмовляли і Катя пила уже енну чашку кави, раз у раз заглядали й просили закінчувати. Я не сміла її затримувати, бо знала: Ада Миколаївна грала виставу з температурою, з дещо прихриплим голосом. Її везли на рентген, бо назавтра була ще одна вистава — у Чернівцях, і доньку дуже турбувало здоров’я мами. А перед початком інтерв’ю Катя довго розмовляла по телефону з Києвом: там температурили двоє її дітей, залишених на подругу. Такий зворотний бік акторської, та й режисерської, професії. У театральній залі — аплодисменти і квіти, а за лаштунками — не-прості реалії життя. Богу дякувати, все обійшлося: і діти пішли на поправку, і з мамою все гаразд.

Галина Садовська.

Вільне життя плюс.

 

 

 

 

 

Мітки: , , ,
Поділитись новиною з друзями в соціальних мережах

КОМЕНТУЙ У FACEBOOK

    Коментарі закриті.

TOP 100

Facebook