Світлана Єременко:«Під час Стусівських слухань у Донецькому університеті (які забороняла адміністрація) я вирішила взяти інтерв’ю в Івана Драча»

ииІван Драч у 90-х кілька разів приїздив до Донецька. Ми, свідомі українці, розбудовували у цей час Товариство української мови, пізніше Народний рух, виборювали першу українську школу, проводили Стусівські читання, створювали першу незалежну українськомовну газету «Східний часопис», займались просвітництвом, доводили, що Донбас – це Україна…

І постійно відбивалися від прискіпливої уваги КДБ та руйнівної роботи Донецького обкому КПУ, які ставили палиці в колеса та намагалися розділити і посварити патріотів між собою.

2-3 вересня 1990 року Іван Драч із Дмитром Павличком відвідали першу в Донецьку українську школу, взяли участь у Стусівських читаннях у Донецькому державному університеті.

З імені Стуса тоді тільки зняли заборону – щойно вийшла перша книга поета у видавництві «Радянський письменник» з короткою передмовою Драча.

Формально адміністрація університету дала дозвіл на проведення заходу, але одночасно студентам «не рекомендували» приходити. Я відчула страшенний сором, коли побачила, що зал напівпорожній! Драчу теж «було дуже боляче» спостерігати таке, він пізніше про це сказав у виступі.

Після Стусівських читань в університеті, ми відвідали родину Стуса, яка жила на околиці Донецька – це була надзвичайно зворушлива зустріч.

Далі поїхали до Дружківки, де мав відбутись мітинг. В автобусі я сиділа поряд з Драчем. Ми розмовляли, і я дивувалась наскільки доступним, простим, приємним у спілкуванні був великий поет.

44

Колаж із публікаціями членів Донецького товариства української мови у ЗМІ

У Дружківці відбувся мітинг-реквієм, присвячений пам’яті загиблих в радянських таборах поетів-донбасівців. Людей прийшло багато – мітинги в 90-х, та ще за участю таких знаменитих гостей, збирали патріотів з усіх околиць.

Виступали Іван Драч і Дмитро Павличко, кожне їх слово знаходило розуміння і підтримку в учасників мітингу. «Ми приїхали, щоб вклонитись Василю Стусові та Олексі Тихому за їх чесність, сміливість, мужність…», – говорив Драч. Люди довго аплодували.

Саме тоді я вирішила взяти інтерв’ю в Івана Драча, на той час голови Народного Руху України для «Комсомольца Донбасса», в якому я випускала Клуб рідної мови – розгортку українською мовою, де писала про історію України й Донбасу, висвітлювала проблеми і роботу Товариства.

Піднімаючи питання національної ідентичності, доводячи, що Донеччина – козацький край, розповідаючи про Василя Стуса, Івана Дзюбу, Олексу Тихого та інших славетних українців – вихідців із Донбасу, я отримувала купу листів: із подяками, ну і, зрозуміло, … з погрозами та прокльонами «бандерівці». Подячних було більше!

Перед тим, як попросити інтерв’ю, хвилювалась страшенно! Геніальний поет! Постать! Голова Народного Руху, борець за незалежність. Його програма відвідин була розписана по хвилинах, але він не відмовив журналістці обласної молодіжної газети.

Ми сиділи на лавочці на центральній площі Донецька, просто поряд з пам’ятником Леніну, і говорили більше двох годин. Про історію України, про походження українського прапора і герба (бо тоді мало хто мав про це уявлення), про перспективи Руху і майбутнє України.

3

Фото, яке ви бачите, мені вже після проголошення незалежності подарував чоловік, який представився співробітником КДБ, і який за нами слідкував :) Правда, тоді це було не смішно – страшно!

Пам’ятаю, як Драч сказав: «Ми боролися за Україну Черняка і Юхновського [кандидати в президенти від демократичних сил – Авт.], але, на жаль, маємо Україну Кравчука. Справжню Україну ми виборюємо». Виборюємо досі… тепер у кровопролитній боротьбі з російським агресором.

Після того, як інтерв’ю було готове й зайняло цілу розгортку в газеті, редактор викливав мене «на килим». Репетував, звинувачував у пропаганді націоналізму, посилав: «Езжай в свои полесские болота, если хочешь учить своих детей на украинском!», погрожував подзвонити на Щорса, 62 (де розміщувався КДБ, а зараз – катівні окупантів).

Врешті, інтерв’ю скоротили майже вдвічі, прибрали найгостріші моменти, але все ж воно було надруковане. Тобто часи вже були інші.

Отже, коли редактор, ненависник всього українського, незаконно звільняв мене з роботи за національні переконання, це «націоналістичне» інтерв’ю було однією з причин, а ще підтримка Товариства української мови, участь у поході «Дзін», участь в з’їздах Руху і Червоній Руті, створення української газети «Східний часопис», сприяння у відкритті української школи та ліцею…

м

Я перечитала це інтерв’ю. Воно є актуальним і сьогодні: «Я думаю, що тут, особливо у Харкові, Донецьку, Одесі, вирішення національних проблем може бути тільки через відродження загальнолюдських етичних цінностей.

І коли ми зуміємо показати, що в ряду цих цінностей національне теж мусить існувати, як рівномірна цінність, тоді поступово вона займе своє першочергове місце. Я за те, щоб приходила сюди і культура російська, і американська, і французька…

Ті люди, які намагаються наситити себе, свою душу загальнолюдськими цінностями, прийдуть до розуміння того, що без української рідної культури людина не може бути повноцінною».

У 1998 році саме Іван Драч дав мені рекомендацію на перше стажування в Америці (шкода, що не здогадалася зробити копію для архіву). Він подав мені підписану рекомендацію і запитав:

– Але ж ви повернетеся в Україну? Нам зараз дуже потрібні такі патріотичні журналісти.
– Обов’язково повернуся! – пообіцяла я.

І повернулася.

Світла пам’ять!

Світлана Єременко,
Виконавчий директор Інституту демократії ім. Пилипа Орлика

 


 

 

 

Мітки: , ,
Поділитись новиною з друзями в соціальних мережах

КОМЕНТУЙ У FACEBOOK

    Коментарі закриті.

TOP 100

Facebook