Сепаратисти добиралися до своїх, але переплутали дороги, вистрелили по нас з кулемета, але заклинив патрон — Назар Сарабун розповів про Майдан і війну

1Під час Революції Гідності та й згодом, коли так звані «брати» окупували Крим і Донбас, тисячі тернополян стали на захист Батьківщини. Першим серед них був і уродженець Бережанщини Назар Сарабун. Багато разів смерть чатувала на нього, але воля до життя і ангел-охоронець перемогли її.

Руслана просила заховати прапор…

– Для мене Майдан став початком української національної революції. Я до цього готувався дуже довго, оскільки був членом організації «Тризуб». Там усе обіцяли, що ми очолимо революцію, а вона не відбувалась. Я вже думав, що нас обманюють і годують розмовами. Проте кінець 2014 року виправдав мої сподівання і став початком боротьби за Україну.

Я з побратимами відразу прибув до Києва. Студенти ходили з прапорами, скандували лозунги, не знаючи кінцевої мети акції протесту. Ми стояли збоку і спостерігали. Над нами майорів червоно-чорний прапор, який спочатку відлякував окремих   людей. Вони вважали нас провокаторами. Навіть співачка Руслана підходила і просила заховати цей стяг.

Довелося пояснити, що співами і танцями революцію не зробиш, – розказує про початок подій на Майдані у 2013 році керівник Тернопільського обласного штабу національно-визвольного руху «Правий сектор» Назар Сарабун («Вій»). – А потім з ініціативи нашого побратима Ореста Козюбчика створили «Правий сектор», який почав координувати боротьбу, додавати їй вогню. Люди націоналістичного спрямування об’єднувалися. Багато молодих людей вступало у наші ряди. Постала потужна сила, з якою почали рахуватися, слухати і боятись. Я відчув, що революція розпочалася.

Ми контролювали великі райони Києва, запобігали протизаконним діям серед населення. Адже були моменти, коли працівників міліції в потрібному місці просто не було.

– Ти кажеш, що відчув початок національної революції. Які ж внутрішні фактори сприяли розвитку боротьби?

– Таких моментів було безліч. Я на той час був комендантом однієї з будівель, де базувався «Правий сектор». Ми сотнями спали в коридорі по кілька годин. І туди від ранку до вечора приходили люди, щоб допомогти нам чи записатися в наші ряди. Були кияни, які приходили мити підлогу. І робили це з такою радістю, що ми дивувалися. Підтримка людей надихала і спонукала йти на барикади проти «беркутівців». В одному з таких боїв мене контузило. Граната закотилась під щит і розірвалася. Перед тим, як мене накрила вибухова хвиля, я встиг подумати, що граната – бойова. На щастя, вона виявилася світло-шумовою. Отямився від того, що побратими тягнули мене по сходах. А коли почув слово «укол», зірвався і почав утікати. Страшенно ненавиджу уколи…

– Боїшся уколів і не боїшся смерті?

– Якось так. Вважаю за честь померти за Україну чи витерпіти за неї будь-який біль. А уколи – це дитяча фобія. До того ж боротися з ворогом пліч-о-пліч з вірними та безстрашними друзями у стократ легше. У рядах «Правого сектору» саме такі люди. Надзвичайно пишаюся їхнім товариством і буду вірним цій організації, доки вистачить сил. Адже мої побратими лізли в пекло боїв і змушували ворога відступати. Пригадую один такий випадок. Я був у розвідці, коли на вулиці Грушевського «беркутня» почала стріляли в повітря і зі зброєю бігти на людей. Натовп став панічно відступати. Люди, тікаючи, пройшлися по мені катком. Але я встиг зателефонувати, щоб висилали групу бійців. Коли з Будинку профспілок вибігли хлопці зі щитами, в шоломах, натовп зупинився, і окремі «сміливці» стали повертати назад.

– Вбивства на Майдані не пригнічували духу боротьби?

– Було моторошно дивитися на людей із відірваними руками, на прострелених наскрізь хлопців. У лютому їх виносили десятками із поля бою. Тому я не розумію, чому приховують справжню кількість убитих, поранених. Їх явно не сотня, а в кілька разів більше. І ця картина не пригнічувала, а ще більше гнала до боротьби. Я пригадую, як деякі люди кричали: «А почєму із «Правого сєктора» нікто нє умєр?» Нас, справді, Бог милував і оберігав. Хоча ми були в епіцентрі боїв.

Коли горів Будинок профспілок, я зранку взяв пошукову групу і відправився на п’ятий поверх, щоб перевірити склад, який дивним чином уцілів. Ми викидали непотріб через вікно, тому що вогонь був дуже сильний, нам за шию лилася гаряча вода. Я тоді знайшов і свої особисті речі, в яких приїхав з Тернополя: пальто, сорочку, замшеві черевики, студентський квиток. І мені вдалося їх врятувати, хоча думав, що вони згоріли.

Разом з нами на 5 поверх піднялися хлопець і дівчина. Вони теж хотіли знайти свої речі. Потім я дізнався, що ця пара натрапила на «беркутівців». Вони викинули хлопця через вікно з 5 поверху. А дівчину взяли в полон. Я не знаю, яка доля цієї полонянки, але хлопчина дивом залишився живий.

 За блок цигарок можна було дістати гранату

– Після боїв на Майдані ти був готовий до війни? Розумів, що на тебе чекає?

– На початку весни 2014 року до нас приїжджали кримські татари і просили допомоги. Але, на жаль, ми не могли їм нічим зарадити. По-перше, необхідно було завершити справи у столиці, а по-друге, ми не мали достатньо сил і зброї, аби вплинути на конфлікт у Криму. Потім розпочалися сепаратистські заворушення в Донецькій і Луганській областях. Ми тренувалися і готувалися до війни. Та в зону бойових дій виїхали тільки влітку. Мені запропонували піти в групу медиків, їм не вистачало вогневої підтримки. Тим більше, що в мене була медична освіта. Я з радістю погодився, адже там були мої друзі з Майдану: «Сівер», «Туман». Перший виїзд був у селище Піски в липні 2014 року. І там я побачив війну – безглузду, жахливу та навіть комічну. Боєць із батальйону «Шахтарськ» мав на озброєнні снайперську гвинтівку. Запанікувавши, він кудись стрельнув. Паніка поширилася й серед інших. Вони розпочали безладну стрілянину. І одному куля поцілила в ногу, другому – в м’яке місце. Їхній медик теж розгубився. Довелося нам з «Сівером» надавати хлопцям допомогу.

Далі ми розділилися на невеликі групи і почали зачистку будинків. Було дуже страшно. Але там були бійці 93 бригади ЗСУ – дуже круті хлопці. Вони зробили велику роботу в Пісках. У них можна було розжитися боєприпасами. Скажімо, за блок цигарок можна було виміняти гранату або пачку куль калібру 7,62.

– Які почуття переважали на початку війни?

– Вони були змішаними, і в перші дні війна здавалася якоюсь несерйозною. І це незважаючи на поранення та каліцтва.

Після того, як ми вивезли перших поранених, які прострелили собі ногу, один із бійців ліг під деревом подрімати, випроставши ноги у бік дороги. А оскільки був одягнутий в зелений камуфляж, то повністю зливався з місцевістю. Відповідно, його не побачив водій БРДМ і переїхав обидві ноги по коліна. Хлопець несамовито кричав, плакав. Тільки відправили в госпіталь цього хлопця, як отримали четвертого пораненого. Якийсь боєць роззувався і прострелив собі п’ятку.

Комічність ситуації сприяла серйозним висновкам: нам потрібно вчитися воювати. Вже наступного дня я в цьому переконався. На передових позиціях ми з «Сівером», Яною Зінкевич й іншими бійцями лежали під деревом і щось обговорювали, як раптом на нас виїхали два неадекватних сепаратисти. В них у полоні був наш побратим. Вони добиралися до своїх, але переплутали дороги. Один із них захотів вистрелити з кулемета, але заклинив патрон. Ми ж не сподівались такої зухвалості, тому спочатку дезорієнтувалися. А окупанти, зрозумівши, що їхній план не вдався, почали втікати. Один – в кущі, а другий ліг на дорозі та прикрився побратимом «Білим», підклавши під нього гранату. Коли наш боєць почав ворушитися, граната розірвалась і «Білого» важко поранило. Сепаратиста ж застрелив наш «Батя». Другого московського виродка ми теж пізніше знищили. Оглянувши російського найманця, виявили, що він носив шеврон так званої «ДНР»  з одного боку, та «Беркута» – з другого.

Після цього епізоду зі стріляниною все моє тіло зробилося крижаним. Так, це вже була справжня жорстока війна. Друга «Білого» ми евакуювали, проте врятувати йому життя не змогли. Ноги, руки його були розірвані гранатою, черевна порожнина теж… Дорогою він встиг розказати, що друг «Снігур» убитий. Ми знайшли його, але довго не мали чим вивезти, адже всі машини перебували в тилу разом із запасами ліків та іншою технікою.

 Уроки та університети реальності

– Отже, побачивши перших убитих, ти вже не вважав, що воювати прикольно?

– Так. А жахлива реальність давала все нові і нові уроки. На передовій копали шанці. Але навіть лопат не вистачало, ми підвозили їх бійцям ЗСУ, щоб вони мали можливість заховатися під час артилерійських обстрілів, які з кожним днем наростали. Воювати ніхто не вмів. Усі стріляли навмання. Один наш побратим якось навіть вибіг на дорогу з криком: «Покажіть, звідки стріляють! Я теж хочу пальнути туди».

На передову повернули один медичний автобус, і в нас з’явилася змога маневрувати. Якось ми їхали на позиції. Я сидів справа і спостерігав за своїм флангом. Хлопець, який був за кермом, задивився на Яну та прогавив поворот на Піски. І ми погнали в напрямку Донецька. В бокове дзеркало він побачив, що йому махають з наших позицій, раптово розвернувся і помчав назад. Але під час розвороту я вилетів через відчинені двері, швидко піднявся і почав доганяти автобус.

Росіяни побачили це і стали прицільно бити з міномета. Я з рюкзаком за плечима біжу, дорога широка, петляю  справа наліво, щоб не поцілили. Добігаю до наших позицій і падаю під БМП. А солдати почали крити мене матюками, мовляв, через мене і по них гатитимуть. Бойова машина піхоти переїхала в інше місце і я змушений був, наче жива мішень, знову втікати повз наші позиції. На щастя, на роздоріжжя на авто під’їхав «Псіх». Він родом з Луганська, а тепер проживає в США. Наче в американських бойовиках, я на ходу стрибнув у салон, і так ми врятувалися. Після цього ще було чимало таких моментів, коли я почав вірити в допомогу Господа більше, ніж у власні сили!

– Які ще життєві університети довелося пройти на Донеччині?

– За три тижні ротації я пройшов такі життєві університети, які не порівняти з роками навчання у військовій академії.

Я добре навчився відрізняти російських військових від місцевих сепаратистів. Коли лінія фронту зупинилась і почалися окопні бої, у війну втрутилися ворожі диверсійні групи. Працювали вони дуже професійно –

заходили на наші позиції, перерізали горло бійцям, вивідували все, рахували техніку і без зайвого шуму  поверталися. Місцеві ж сепаратисти здебільшого робили необдумані вчинки. Могли йти в наступ у повний зріст, не ховаючись. Наші хлопці відкрито розстрілювали таких неадекватних. Складалося враження, що вони були під дією наркотичних речовин. Одного разу побратим «Чорний» пробрався на їхні позиції, які недавно були зачищені нашими військовими, аби роздобути автомат. Коли повертався, то побачив там поля коноплі.

– Куди ти потрапив після ротації в Пісках?

– Спочатку поїхав до Тернополя. Побув там два тижні і зрозумів, що мені починає набридати мирне життя. Я майже ніколи не дивився телевізор, а якось випадково побачив, що наші хлопці взяли Донецьк у кільце. Я зрозумів, що можу пропустити головне, а тому, не гаючи часу, зібрався і поїхав. Мене вже так захопила війна, що я не міг без неї. Адже людина зі зброєю в руках почувається там, як президент і депутати парламенту в одній особі. Але, маючи майже необмежену владу, нікого не боячись, ти змушений приймати правильні, адекватні рішення.

У Донецьку область їхав разом зі знайомим священиком – отцем Миколою. Подорож тривала довго, бо заїжджали в різні міста, збирали передачі. Коли приїхали на базу «Правого сектору», я попросив отця, щоб він трохи почекав: прийму душ, перевдягнусь, і поїдемо в Піски. Та коли я вийшов з душової, то побачив, що отця вже немає, а мої речі акуратно складені на узбіччі. Видно, священик щось відчув, побачив знак. Адже перед самим заїздом на базу в лобове скло авто влетіла перепілка. Я тоді не звернув уваги, а отець пошкодував мене. І недаремно: того разу священик потрапив у полон. А я міг би бути з ним.

Тож я наздогнав своїх побратимів, які рухалися в напрямку Савур-Могили. Але це – вже зовсім інша історія…

Михайло Ухман «Свобода».

 

 

 

 

 

Мітки: , , ,
Поділитись новиною з друзями в соціальних мережах

КОМЕНТУЙ У FACEBOOK

    Коментарі закриті.

TOP 100

Facebook