Щоб їздити в автобусі, потрібно виготовити картку — заробітчанка розповіла про будні українок в Італії

«Дехто думає, що виїхати за кордон — велике щастя, перспектива. Інші кажуть, що такий вчинок не приносить нічого доброго. Та насправді тут немає ні позитивної, ні негативної сторони», — каже моя товаришка. Вона — заробітчанка в Італії, їздить туди з мамою. А ще — веде щоденник, у який записує свої враження від країни, де вчиться самотужки заробляти на життя.

1

Несканований квиток

«…Яка дивна система оплати проїзду в Італії! Ти повинна виготовити особисту картку, яку потім щомісяця треба поповняти, як рахунок мобільного. Тоді їздиш собі в автобусах чи на корабликах весь місяць, щоразу проводячи цією карткою через пристрій, який є в кожній одиниці громадського транспорту.

Та коли ти приїздиш наприкінці місяця, не дуже хочеться поповняти абонемент, знаючи, що через декілька днів тобі знову поповняти картку на ту ж суму. В такому випадку можна купити собі окремі квитки на стільки разів, скільки потрібно. Ось так ми й зробили з мамою. Але хто ж знав, що всі квитки, які ми просканували, в сумці розгубляться. Аж тут надходить контролер.

— Ваш квиток!

Ми протягуємо йому картки, як чуємо:

— Не проскановано!

Як? Перелякана мама перепитує мене, чи саме той квиток я сканувала. Та хіба можу таке пам’ятати, коли вони всі однакові? Тим часом контролер уже намагається оформити нам штраф. На наш захист стали всі пасажири в автобусі, які запевняли, що бачили, як я сканувала свій квиток. Та хто б їх слухав… Штраф і крапка.

На наступній зупинці ми разом із контролером вийшли з автобуса, де мама тремтячими руками почала витягувати із сумки всі квитки, один за одним. Їх почали перевіряли. На щастя, один таки був просканований.

— Смачного! — сухо промовив контролер і пішов геть.

— Мамо, а чому він це сказав? — я не могла зрозуміти такий «перепад» у поведінці чоловіка.

— В Італії о 12.00 у всіх — обід, і вони також зараз будуть їсти, як і ми. Звідси недалеко додому вже, підемо пішки, — лаконічно пояснила вона.

Ну й стресовий день нині…»

Расизм

«Терпіти не можу расизм! Італійці — жахливі расисти. Оскільки туди приїхала велика кількість заробітчан і біженців, вони почали витісняти корінних мешканців Італії. Тепер, заходячи в будь-яку крамницю чи супермаркет, можна почути як рідну мову, так і багато інших мов, знайомих, трішки знайомих і зовсім незрозумілих.

Сьогодні ми з мамою їхали провідати одну літню пару. Це подружжя недавно переїхало з Неаполя у Венецію. В автобусі було не надто тісно, але нам довелося потерпіти через те, що один чоловік навмисно розвернувся на весь прохід і вперся руками в поруччя з обох боків. Через нього ми не могли пройти по салону автобуса ні вперед, ні назад. Під час повороту транспорту я ненавмисне його штовхнула. Моя мама вибачилась перед чоловіком, оскільки я ще погано розмовляю італійською. Але роздратований, він розізлився ще більше.

— Забирайтеся в Росію! — вигукнув він.

— Ми не з Росії, — ображено відповіла мама. — Чого нам туди їхати?

— Це не важливо, забирайтеся звідси! Прохід має бути мій, коли я захочу і як захочу.

Звісно, ніхто не планував нікуди забиратися. Ми вийшли на своїй зупинці і мовчки подалися до будинку. Неприємне відчуття на серці все ще давало про себе знати…»

Лікар у тату

«…Нині — день МРТ (магнітно-резонансна томографія — Ред.). Через проблеми зі здоров’ям я повинна пройти обстеження. Оскільки в Україні на цій процедура вже була двічі, то знаю, як це неприємно. Лежиш у тому приладі, наче в труні, і слухаєш, як постукують процесори. Рухатись не можна, це ж, можна сказати, фотографія, зйомки якої тривають 20 хвилин.

Ось ми приїхали до лікарні. Всюди пахне медикаментами. Черги не було, бо ми — за записом. Заходимо в кабінет, а там… А там нас зустрічає лікар. Вперше я бачила лікаря з татуюванням на руках і волоссям до плечей. Спершу мені здалося, що він дуже суворий і злий, але то було помилкове враження. Цей здоровенний дядько був насправді дуже добрим. Коли настав час лягати, а над моєю головою поставили решітку, щоб не рухатись, я помітила, що в нього не було мізинця — на його місця виднівся шрам. Цією ж рукою лікар узяв мою і сказав, щоб я не хвилювалась. Мені в руку поклали кульку, яку я могла при потребі стиснути, після чого прийшла б допомога. Мене навіть пледиком накрили, щоб не змерзла.

Все пройшло добре, і страшно зовсім не було, лише смішно трохи. Хотілось би, щоб люди не осуджували одне про одного лише через зовнішній вигляд. Адже потім може стати соромно за свої думки».

Мовна школа

«Нині — день школи для дорослих, де вчать мову. Її відвідують лише двічі в тиждень, і нині — саме такий день. Можна сказати, що це інтернаціональна школа, адже лише в моєму класі були представники чотирьох країн — Африки, Індії, Сербії та України. Вважаю, що нам пощастило, адже вчителька була дуже хорошою і знала англійську мову. Здебільшого вчителі вчать учнів італійською, використовуючи свої особливі методики. Та нам було легше, адже англійську тут знали майже всі. Мене дуже здивувало те, що у класі були люди, які перебували в Італії два, а то й три роки, а розмовляли італійською подекуди гірше від мене.

За цією школою я дуже сумувала. Тут було все: і біля дошки, і запізнення на півуроку, і ці стандартні запитання: «Маєш ручку? Резинку? Олівець?» Після школи ми всі прощались і розходились по домівках…»

Манікюр

«…Сьогодні у мене була робота. Працюю, як то кажуть, «на дому», роблю манікюр. Хоч я тільки початківець, адже курси свої пройшла лише цьогоріч улітку, однак робота мені дуже подобається, і я з великим задоволенням працюю, особливо в Італії.

Чому там? Ви, напевне, ще ніколи не бачили, які стандарти краси в італійських жінок. Тут часто можна побачити людей у непрасованому одязі і брудному взутті, з немитим волоссям і «пучком» на голові. Минулого разу, як я вже писала, була здивована зовнішнім виглядом лікаря.

Та насправді в Італії можна побачити дуже різних людей, котрі поводяться й одягаються так, як вони цього хочуть. І ніхто ніколи не зважає на це. Тож не дивно, що манікюр тут майже не роблять, а якщо і роблять, то на цьому надто не зосереджуються. Тому він у них не завжди рівний і чистий. Однак це не вважають чимось важливим чи вартим уваги.

Тому, дивлячись на мої старання, італійці дивуються: «Так акуратно!» Хоча насправді мої роботи дуже далекі від ідеалу. Це ще клієнти не робили манікюр у наших кваліфікованих майстрів! Тож я впевнена — наразі без роботи не залишусь».

Гордість за діалект

«Я вже писала про те, як ми з мамою їздили провідати бабусю і дідуся, наших друзів, що переїхали з Неаполя у Венецію.

Якщо Венеція розташована на півночі Італії, то Неаполь — у протилежному напрямку. Тобто — на півдні. Можна сказати, що обидва міста Неаполь і Венецію розділяє вся країна. Отже, логічно, що у згаданих містах — різні погляди і традиції, а також акцент. Оскільки ми з мамою часто буваємо у подружжя в гостях, я встигла перейняти деяку манеру розмови від них, сама того не розуміючи (я лише в процесі вивчення мови).

От почула нове слово — запам’ятала. І не важливо, чи правильно воно звучить, чи ні. Щоб ви знали, в кожному регіоні Італії існує місцевий діалект, яким мешканці дуже пишаються. І якщо, перебуваючи у Венеції, ти розмовляєш їхнім діалектом, то повага венеціанців до тебе росте. Діалект — ось що для них справді важливо. І це дуже дивно, бо в Україні ми намагаємось розмовляти літературною українською мовою, уникаючи таких слів, як «пательня», «когут» і т. п. або тому подібне. В Італії — навпаки.

І ось сьогодні почула, як мама неправильно сказала італійською слово «світло»! Я пригадала, що бабуся теж вимовляла це слово, але звучало воно по-іншому. Тому я не стрималась, щоб не зробити мамі зауваження й тим показати, як «добре» знаю мову. Замість того присутні почали сміятись. А тоді пояснили мені відмінності між діалектами Венеції та Неаполя, де колись народились і жили наші друзі.

Так я дізналась про діалекти в Італії, їхню важливу роль у житті італійців та ще багато інших слів, які запам’ятала неправильно».

Венеційський діалект

«Нині — неділя. Нас запросили в гості, щоб провести вечір із друзями. Присутніх було багато, тож ми придумали таку розвагу — співати пісні незнайомою мені мовою «talian». Вона була дуже схожа на італійську, але співати нею було неможливо — ми постійно сміялись, адже були не в змозі вимовити ні слова.

Потім з’ясувалося, що то був твердий венеційський діалект. Але як трапилось, що офіційно існує стільки пісень на цьому «діалекті»?

З’ясувалося, що багато італійців із Венеції і сусідніх регіонів під час міграції після Другої світової Війни переїхали в південну Америку. Їх було так багато, що вони поселились разом на великій території. Так зберегли свої мову, культуру, звичаї, не асимілювавшись з іншими народами. Нині це вже офіційно визнана народність у Бразилії — зі своєю мовою, літературою і навіть школою.

Тоді я зрозуміла, що слово «talian» походить від «italiano». Здається, мені буде про що думати цієї ночі…»

Підготувала Марта Мартиневич,

студентка факультету філології та журналістики ТНПУ ім. В. Гнатюка, Вільне життя плюс.

Колаж В. Перун.

 

 


 

 

 

Мітки: , , ,
Поділитись новиною з друзями в соціальних мережах

КОМЕНТУЙ У FACEBOOK

    Коментарі закриті.

TOP 100

Facebook