Римма Зюбіна: «Хочете бути щасливими – будьте ними!»

йВідродження національного кінематографа дає перші добрі результати. З одного боку, ми вже маємо змогу дивитися високоякісне українське кіно, яке й світові не соромно показати. А з іншого, воно відкрило нам чимало талановитих як режисерів, так і акторів. Серед них і чи не найбільш впізнавана на екрані заслужена артистка України  Римма Зюбіна. За останній рік вона вже двічі приїжджала до Тернополя : торішнього листопада, щоб репрезентувати фільм «Гніздо горлиці», а цьогорічного падолисту – на доприм’єрний показ словацько-українського фільму «Межа». Ми запросили актрису в нашу редакцію і мали з нею тривалу розмову. І не лише про кіно.

Долю таки вибирають

— Пані Риммо, найперше розкрийте секрет вашого імені, дещо незвичного для української родини.

— Назвала мене так мама на честь нашої сусідки, якої я ніколи не бачила. Жила собі проста євреєчка по сусідству, за словами мами, дуже добра, чуйна й милосердна. Я не знаю, що може так вплинути на людину, щоб назвати дитину на честь сусідки, але факт залишається фактом. І мені все життя доводиться відповідати на запитання, хто я така і чому так називаюся. А мою старшу сестру звуть Ларисою.

— Коли ви відчули, що хочете стати артисткою?

— Я мала років п’ять, і жили ми тоді в Угорщині, де служив мій батько. Там діти військових поставили виставу, де Лариса зіграла Попелюшку. Я була тоді серед глядачів, і вистава мені дуже сподобалася. Запам’ятала весь її текст. І з того часу ми гралися в театр. Нормальні дівчатка гралися в скакалочки, класики, резиночки, а ми — в театр. Я була режисером, усіх збирала, примушувала вчити тексти, вибирала собі роль. Але мені ніколи не хотілося грати Попелюшку. Більше вабили ролі з характерами, тобто мачухи або сестер. Батьки дивились на це поблажливо, були певні, що я це переросту, як переростають дитячі хвороби.

Коли ж ми повернулись назад до Ужгорода, це мало продовження. У дворі в мене був свій театр. Я сама записалась на балет і в музичну студію. А років у десять родичі подарували мені книжку «Актори радянського кіно», де всі були такі гарні, про кожну актрису щось було написано. З тих пір я з нею не розлучалася, а для себе вирішила, що це буде моєю мрією — стати актрисою. І вже будувала плани, як ту мрію маю здійснити. Я була дуже цілеспрямованою й активною. Перше своє інтерв’ю дала в 13 років. Добре пам’ятаю, як і де це відбувалося.

— Отже, дитячої хвороби ви не переросли.

— Це дуже засмутило моїх батьків. Вони намагалися звернути мене з цієї дороги. Запевняли, що це не професія, що артист, як і військовий, у вічних роз’їздах. А я твердила, що все одно стану актрисою. І мені не треба буде допомагати, не треба буде мене кудись влаштовувати, я сама все зроблю.

Після восьмого класу вступила в культучилище, яке тільки-но переїхало в Ужгород із Хуста. Коли закінчила його, мала запрошення у три театри, в тому числі й обласний музично-драматичний. Я ж розвернулась і поїхала в… Київ. Хотілося великого міста, великих перспектив і всього, що з цим пов’язано: театр щовечора, виставки, галереї. Батьки не перечили. Намагалася вступити в театральний інститут, але пролетіла. Щоб не втрачати рік, пішла в інститут культури. Проте дуже скоро збагнула, що це не те навчання, якого я прагнула. Багато ідеологічних предметів, але мало режисури, акторської майстерності. Тому повернулась в Ужгород. Там у театрі головним режисером був уже Станіслав Мойсеєв. Він і взяв мене в трупу: театру вкрай були потрібні молоді сили, адже середній вік акторів сягнув 53 років. Першою зіграла головну роль у виставі «Хочу зніматися в кіно» за п’єсою Ніла Саймона.

— І вона визначила ваше кіномайбутнє.

— Так. Я і до цього мріяла зніматися в кіно. Але там така зворушлива історія, що тільки підсилила моє бажання. З того часу я перевелася на заочне навчання і поринула в театральні будні. Проте Ужгорода мені було мало. Поїхала на сесію і знайшла собі камерний театр. Так з великого театру, де через дорогу жили батьки, серед сезону їду в Київ. Першого ж дня кадровичка каже: «Ви що, вже з трудовою книжкою приїхали? Так тут же півроку зарплати не платять. А де ви будете жити? У нас житла не дають». І я зрозуміла: мені ніде жити, і в мене немає грошей. А в батьків принципово не хотіла просити. До речі, тато, коли проводжав мене на вокзал, сказав: «Донечко, я приїду через днів п’ять. Думаю, ти повернешся».

Я не повернулася. А через два місяці пройшла перші в своєму житті проби і вже знімалася в кіно. Отримала головну роль у фільмі «Про шалене кохання, снайпера і космонавта» Дмитра Томашпольського. Так склалися зорі, що того ж дня, як пройшла кінопроби, в кіношному гримі пішла спілкуватися з керівником Молодого театру. Через тиждень мені зателефонували і сказали, що я прийнята на роботу. А якби через п’ять днів повернулася додому, нічого б цього не було.

У Київському академічному молодому театрі Римма Зюбіна працює і досі. А це довгих і плідних двадцять років. Не довелось бачити її акторських робіт, але знаю: вона лауреатка багатьох театральних премій, у тому числі двічі отримувала найпрестижнішу з них — «Київську пектораль».

Українське кіно вже є

— Як ви ділите театр і кіно?

— Усе ділиться само собою. У 1992-му я знялась у Томашпольського, у 1994-му був епізод в «Острові кохання» і до 2000 року не знімалась взагалі, «бо кіно вмерло». Але в мене був активний період  в театрі. Паралельно працювала на телебаченні, вела програми «Еники-беники» та «Лего-експрес». Останній у 1995—96 роках був найпопулярнішою сімейною програмою. Тобто в мене ніколи не було простоїв, а отже, депресій.

— Інформаційні джерела подають, що ви зіграли в кіно 90 ролей.

— Є кіно, а є серіали. Справжнього кіно в мене було не так й багато. Можна назвати фільмів п’ять, які я вважаю значними для мене. Решта — використання моєї психофізики. Треба яскраву героїню зіграти, і бігом, і щоб не було багато дублів, кличуть мене.

— «Гніздо горлиці» з вами у головній ролі завоювало низку премій на міжнародних кінофестивалях. Відзначалась і ваша талановита гра.

— На сьогодні з українських повнометражних фільмів це справді одна з кращих робіт. Фільм змінив багато: мою психологію, філософію, ставлення до людей, моє життєве світосприйняття.

— А що змінила «Межа»?

— Вона дала окрилений стан, коли бачила, як наша операторська група, наші художники та освітлювачі, наші актори працюють не те, що не гірше за європейських колег — на них у Словаччині дивились, як на чарівників, настільки професійно працювали. Треба сказати, що з 2000 року, коли в нас почали знімати російські фільми (бо так було дешевше), наші актори не стали в них акторами класу «А», їх використовували на других ролях. Але на тих фільмах виросла величезна армія класних операторів, художників, гримерів. Тобто весь обслуговуючий персонал телевізійного, а тепер і кінопродакшена сформувався у нас тому, що він з 2000 року безупинно працював і працював.

— Як ви думаєте, наше кіно підніметься і поверне собі втрачену славу?

— Воно вже є — і дуже різне. Документальне українське кіно доволі професійне і цікаве. Нині є величезний пласт матеріалу для нього — від людської особистості до війни. Що ж до художнього кіно, то нам не треба намагатися здивувати світ і перегнати Голлівуд. Це не спорт, це — мистецтво, і в ньому один критерій: або це кіно, або це не кіно. На мій погляд, кіно — це те, що тебе поглинає, що не дає тобі спокою після перегляду.

— Нещодавно дивилась телефільм, як троє жінок, одну з яких граєте ви, пограбували банк. Він знімався в Росії?

— Ні, це українська стрічка. Шкода, звичайно, але українські приватні компанії продовжують знімати фільми російською мовою. Якщо ж у них є хоч один московський актор у головній ролі, вони мають змогу продавати цей фільм у Росію, Білорусь, Казахстан… На жаль, про патріотизм там, де є гроші, говорити не доводиться. Перемагають гроші.

«У нас були медові роки»

— Чи почули ви від тата похвалу за те, що добилися в житті того, чого прагнули?

— Його немає уже двадцять років, а всі мої успіхи прийшли до мене уже після його смерті. Тож він не міг потішитися ними. Але він дуже любив нас, піклувався, казав: поки він живий, його дівчата матимуть усе, чого захочуть. Я дуже вдячна своїм батькам, що вони мені нічого не забороняли. Ми із сестрою дуже різні: і за професією (вона — кандидат технічних наук), і за характером. Ларису батьки чомусь дуже опікали: туди не ходи, цього не роби. Мені ж усе дозволялося. Сподівались, очевидно, на якусь мою свідомість.

— А як ви свого сина виховуєте?

— По-різному. Дозволяю йому робити все, що не заборонено законом, усе пробувати. Є якісь елементарні речі: стався до людей так, як би хотів, щоб вони ставилися до тебе. Гість у домі — віддай йому останнє. Коли йде кудись, запитую, з ким. Якщо з хлопцем, одні гроші даю, якщо з дівчиною, отримує удвічі більше. Кажу, щоб дівчатам купував усе, чого вони хочуть. Він дуже багато чого вже вміє робити сам. Принципово не беру в дім прибиральниці. Якщо хлопцеві 17 років і вдома є сучасний пилосос, то він може прибрати за 10 хвилин, що Даниїл і робить. Уміє готувати їсти, подати каву в ліжко. Заробити вміє, з дитинства знімався в кіно, доволі професійно озвучував фільми. Він не пішов на акторське навчання, захоплюється комп’ютерними технологіями — і це його право вибору. Вважаю: дитину треба відчувати і не тиснути на неї.

— Ваш чоловік Станіслав Мойсеєв багато років очолював Молодий театр, а тепер він художній керівник Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка. Кажуть, перед смертю Богдан Ступка саме його рекомендував на своє місце. Відхиліть завісу свого подружнього життя, розкажіть про своє кохання.

— Коли в Ужгороді Станіслав запросив мене у свою виставу «Хочу зніматися в кіно», я й уявити не могла, що він колись стане моїм чоловіком. Але щось між нами тоді таки відбулося. Першою це запримітила моя мама. Я в сльозах скаржилася їй: як же так, днями прем’єра, а режисер захворів і не буде на ній. Я ж так старалася, так старалася. «Риммочко, ти що, закохалася в нього?» — раптом запитала мама. Хоч ми з нею на такі теми ніколи не говорили. Материнське серце відчуло те, про що я і не здогадувалась.

Наш роман розпочався через кілька років, коли обоє уже працювали в Києві. Зустрілися випадково на вулиці, і Станіслав запросив мене на чай. Ото й чаюємо разом уже понад 20 років. У людей буває медовий місяць, а в нас були медові роки — солодкі, щасливі.

— Але кохання не триває вічно. Що ще потрібно для довголітнього подружнього життя?

— Щоб творчим людям зберегти шлюб, дуже важливо обом разом розвиватися. Якщо хтось один росте, а інший — ні, це реальна загроза для шлюбу. Кохання справді не вічне, але воно не зникає зовсім, а переходить у взаємну повагу, в інші форми. Для мене дуже важливо відчувати, що поруч зі мною моя рідна людина. Нерідко сама дивуюсь: у нас зі Станіславом спорідненість смаків у всьому — від мистецтва до побутових речей. І це теж скріплює сім’ю.

— Яку межу ви б ніколи не могли переступити?

— Це ви мене питаєте, вертихвістку і артистку? Та якщо серйозно, думаю, мені важко було б убити людину. Вважаю: не я дала життя, не мені його забирати. Але після «Гнізда горлиці» я перестала бути категоричною. Якщо, скажімо, дуло автомата спрямують на дорогу мені людину, хто знає, як би вчинила. Я сама багато пережила і болю, і зрад, але дуже важливо, щоб через мене не було боляче комусь.

— Чи маєте секрет жіночого щастя?

— Він дуже простий: хочете бути щасливими — будьте ними!

— Дякую за інтерв’ю. І нових успіхів вам у кіно і на сцені.

Галина Садовська, «Вільне життя плюс».

 

 


 


Мітки: , ,
Поділитись новиною з друзями в соціальних мережах

КОМЕНТУЙ У FACEBOOK

    Коментарі закриті.

TOP 100

Facebook