«Лілія Мусіхіна є дуже природною й поетичною людиною», — Ольга Герасим’юк про тернополянку

141022142702_book_2014_musikhina_zvychaynyk_624x351_bbc«Подорожня історія від Лілії Мусіхіної» — так називається рецензія медіа-експерта, члена журі премії «Книга року ВВС-2014″ Ольги Герасим’юк.

Оприлюднила її авторка 11 грудня на сайті «ВВС-2014». А йдеться про книгу «Звичайник» (Київ: Дуліби, 2014 р.). Цей твір тернополянки ввійшов у довгі списки літературної премії «Книга року ВВС-2014».

Подаємо текст рецензії повністю:

Читайте також. Книга тернополянки Лілії Мусіхіної — у довгому списку премії «Книга року ВВС-2014″

«Лілія Мусіхіна — нове ім’я в художньому жанрі. Раніше її можна було зустріти на інших дорогах — зі свого Тернополя ходила вона таємничими хатами та місцинами, де живуть мольфари, відуни та знахарі, й досліджувала магічні вірування та обряди українців. Вона — етнограф і фольклорист, дослідниця дуже особливого боку життя, яке людину, що зазирає туди, обов’язково перетягує на свій бік, відкриває їй спеціальний зір на невидиме й нечуване, й робить її «іншою». Я в це особисто вірю — й люблю таких людей і їхні писання. І все це я написала тут для того, щоби пояснити цю книжку.

«Звичайник» — це, на мій погляд, ніякий не старосвітський роман, а подорожня книга, така собі road-story, стилізована під міфічні (бо хтозна, чи були вони насправді) «устиянські» книги — вони нібито передавалися усно серед сліпецьких мандрівних цехів. І одна з них звалася нібито саме так, як ця, яку ми тримаємо в руках.

Читайте також. Активістки мерзнутимуть у Тернополі, щоб зібрати гроші на теплий одяг бійцям (Фото)

Книжкою цією дослідниця вирішила провести нас курними дорогами українськими разом із таємничими сліпцями, чия місія була важливою й до певної міри «не від світу сього», однозначно.

Книжка писана для дорослого читача — з героєм-дитиною в центрі. Це — ризикований вибір, бо буває важко його «відстояти». Та Лілія сама, як усі бачать, хто читає її, хто співпрацює з волонтеркою Мусіхіною, спілкується з нею у Facebook, — є дуже природною й поетичною людиною, тому й вибір її звучить цілком зрозуміло, не фальшиво, впевнено, вписаний у ту поезію життя, якою завжди промовляє до світу українська культура.

Її лірична мелодія дуже притаманна нашим характерам, ми її часом соромимося, вважаючи себе «наївними селюками», але позбутися повністю не можемо — та й чи треба. В книжці тому так багато лагідних форм, мова її ласкава й дивовижно не видає в авторці тернополянку, хіба трохи.

Читайте також. «Бійцям на сході дуже не вистачає медикаментів», — волонтер з Тернополя (Відео)

«Велика відповідальність лежить на тому, хто бачить, відчуває і розуміє більше за інших», — каже її книжковий дід Мартин. І ясно, що вона теж так думає, тому й вкладає всі свої знанням про нас в кожен поворот мандрівки — там і знання про розрив-траву, що ніби відкривав вікно з одного світу в інший, і її ангел, що плакав, — не вигадка, а символ боротьби за життя, що такою тонкою мембраною захищене від смерті, і всі її яблука, вручені герою уві сні Богом на початку книжки, й згризені на Спаса наприкінці, і те, останнє, яке герой, поблукавши ціле життя, знову отримав від Бога, що висміяв його, — «Ти прожив таке довге життя і досі віриш у ті казки? Немає ніякої Смерті!» «Яблуко будеш?». І повів за собою.

Можливо, дослідниця всієї нашої української душевної музики напише пізніше більш вправний роман — за усіма його законами, правилами й процедурами, бо фантазія її в цій книжці вперше відірвалася від канонів дослідницьких текстів і відчула, як гарно літати. Але й ця перша її спроба, ще й підтримана світлинами з рідкісними образами зниклих таємничих сліпців, — це цілком гідна сусідка на книжковій полиці, куди ставиш не все підряд.

Софія Левицька

 


 

 

 

Мітки: , , , , , , , , , ,
Поділитись новиною з друзями в соціальних мережах

КОМЕНТУЙ У FACEBOOK

    Коментарі закриті.

TOP 100

Facebook